На що готові письменники заради гарних книжок?
Автор: Інна Данилюк
Що треба письменникові, щоб написати книжку для дітей або підлітків? Та дуже мало! Дрібка фантазії, жменька милих (неодмінно саме милих, пухнастеньких і маленьких) персонажів і непереборне бажання розказати цю історію світові! Бо це ж «просто дитячі казочки», а не серйозні дорослі романи.
Іще в мене іноді складається враження, що декому здається, ніби «написати книжку для дітей» = «написати простеньку історію про милих пухнастеньких тваринок» (сонечко, дощик, хмарку…). Тобто, це завдання простеньке. Власне, як на мене, саме через засилля на ринку таких «миленьких книжечок» у пересічного читача й складається враження, що дитліт — це щось несерйозне й невибагливе, а його творці — такі собі «письменники ненавсправжки», що наразі наче на тренуються, качають свої письменницькі мʼязи, а потім я-а-ак напишуть нарешті щось серйозне та доросле, отоді нарешті й зможуть величати себе письменниками!
Стоп! Так, здається, думають про створення дитліту ті, хто насправді сам його не пише. А що б цим «експертам» відповіли самі автори? Чи справді так просто творити для дітей та підлітків? БараБука зібрала кілька «рецептів» та міркувань від українських сучасних письменниць. То що ж їм треба для створення гарної книжки? (Першу частину матеріалу про залучення експертів у написання книжок для дітей читайте тут.)
Розпочнімо з науково–пізнавальної літератури — тут усе здається очевиднішим. Щоб написати таку книжку, авторові ніяк не обійтися без консультацій із біологами, фізиками, істориками. Проте бувають і значно «екзотичніші» співбесідники. Наведу особисті приклади однієї авторки — Ганни Булгакової — бо вони показові.
Для серії книжок «ЕКОісторії» Ганна консультувалася з Іриною Білик, засновницею компанії з розумного споживання «Bilka», тренеркою та ведучою освітніх проєктів та авторкою книжки «Куди подіти сміття».
А під час роботи над книжкою «Про права та обов’язки. Твій довідник із громадянства» Ганна мала не тільки п’ятьох (!) співавторів-студентів Української академії лідерства, але й двох наукових консультантів: кандидатку політичних наук Юлію Біденко й кандидата наук із держуправління Олега Конотопцева.
«Лев у цирку не сміється» також не обійшлася без консультацій. Це книжка на дуже непросту тему: про використання тварин у сфері розваг. Її мета — допомогти батькам, які свідомо не підтримують цирків із тваринами, дельфінаріїв, контактних зоопарків та інших видів дозвілля, до яких залучають тварин, пояснити дитині, чому саме така відмова — це якраз про любов до тварин, а не навпаки.
Роботу над рукописом Ганна почала ще восени 2021 року, і тоді великою мірою її надихала діяльність організації UAnimals. Автока наважилася написати в інстаграмі співзасновниці організації Ользі Чевганюк, пані Ольга відповіла згодою на пропозицію співпраці, що складалася з двох аспектів: 1) консультації щодо коректності рукопису; 2) написання післямови з порадами, як гуманно проявляти свою любов до тварин. Також, розуміючи, що тема вкрай сенситивна, Ганна зверталася по консультацію до Тетяни Стус, керівниці лабораторії дитячого читання НЦ «МАНУ», засновниці проєкту «БараБука», а також сертифікованої дитячої психологині.
А як щодо художньої літератури? Що тут допомагає авторові?
По-перше, спостереження за дітьми. Це здається очевидним, проте насправді таким не є. Адже часто автори пишуть тексти на основі власних спогадів зі свого дитинства. І саме тут криється підступ: бо сучасні діти — це вже не ті самі діти, що 10-20-30 років тому, аж ніяк! Мовлення, вподобання, хобі, мислення, умови життя в них геть інші! Тож авторам — хочуть вони того чи ні — просто необхідно спілкуватися з сучасними дітьми, спостерігати за ними — тоді є шанс, що юним читачам книжка припаде до душі.
Цю тезу підтвердить кожен досвідчений письменник. Мія Марченко, наприклад, поділилася, що коли писала книжку «Майка Паливода обирає професію», консультувалася з двома дівчатами Майчиного віку щодо їхніх вподобань, мрій, захоплень і друзів у школі. Тож Майчин уявний друг Бен «списаний» із уявного друга цілком реальної дівчинки Зої. А захоплення Меліки Гаррі Поттером та пригоди на дні народження Каті — це враження Єви — Міїної похресниці».
По-друге, вкрай важливо мати чітке розуміння, для якої вікової категорії читачів буде текст. Це слід з’ясувати ще ДО початку писання, бо коли історію ВЖЕ написано, а автор, творячи її, не завдавав собі клопоту замислитися, для кого ж, власне, він пише, «плив за потоком фантазії», «виливав душу», то є велика імовірність, що ця книжка щонайменше не знайде свого читача, а може й узагалі не бути видана, бо видавець не захоче брати в роботу текст, який потім невідомо кому й продавати. Розподіл читачів-дітей та підлітків за віком — це не щось нове й це не таємні знання, доступні лише для обраних, цю інформацію легко відшукати у відповідній літературі. До слова, про важливість вікових категорій завжди на своїх публічних виступах та курсах наголошує письменниця, дослідниця дитячої літератури Оксана Лущевська.
Тут можна піти ще далі й нагадати, що навіть книжкові вподобання дівчаток та хлопчиків часто різняться (хоча, звісно, є й «універсальні» тексти) — на це теж слід зважати, сідаючи за написання свого наступного тексту.
А ще не варто забувати про увагу до психологічних особливостей дітей. Надто коли мета книжки — допомогти читачеві долати певні внутрішні складнощі. Скажімо, пишучи «Сором’язливого Сальватора», Мія Марченко читала психологічні праці, що досліджують дитячу сором’язливість, розбиралася у причинах виникнення цього почуття й шукала копінг-стратегії, які радять застосовувати психологи. А під час роботи над «Містом тіней» Мія консультувалася з психотерапевткою Наталією Добровою щодо стадій проживання горя дитиною, котра втрачає матір.
Визначившись із персонажами та віком читачів, авторові непогано було б обрати місце дії своєї історії. І якщо здається, що це найпростіше, то я б не поспішала з висновками. Адже коли поставити собі за мету описати реальну локацію, а ти в ній, скажімо, ніколи не бував чи бував давненько і проїздом, доведеться гуглити, а краще — попросити про допомогу фахівця.
Так і зробила Анна Дьоміна, коли її запросили стати співавторкою збірника підліткових жахастиків «Демони бажань. 11 страшних історій: оповідання» . Складність полягала в тому, щоб обрати химерну локацію в Україні. Оскільки замки, катакомби та громовище вже були «заброньовані», Анна вирішила написати про Чорнобиль (де не бувала). Тож щодо архітектури Прип’яті та маршруту персонажів письменниця консультувалася зі своїм другом, фотографом та активістом благоустрою міста Сергієм Щелкуновим, який кілька років поспіль їздив у Чорнобильську зону, щоб працювати над своїм арт-проєктом.
Щоб передати атмосферу Деміївки та єврейського Києва у книжці «Діти вогненного часу» , одна з авторок, Мія Марченко, вплела в історію розповіді своєї мами, яка виросла в цих місцях, а також надихалася книжкою Вілена Хацкевича «Як говорив старий Ольшанський».
Щоб уявляти та описувати ландшафти, письменники часто користуються інструментами Google Maps, а також вивчають справжні мапи (авторкам «Дітей вогненного часу» стали у пригоді мапи з проєкту «Машина часу і простору», «Фотопоходеньки з Києславом»).
Ось нарешті автор може сідати за «найпростіше» — фантазування. І коли вже здається, що можна «спокійно писати», виявляється, що навіть найфентезійнішу річ та вигадку треба підкріпити практичними знаннями. «Кожна книжкова історія має свою логіку. Навіть смішна казка, в якій слони літають, а подушки розмовляють, має жити за законами свого Всесвіту, — пояснює письменниця Ольга Куждіна. — Наприклад, якщо у світі цієї казки діє сила тяжіння, то ця сила діє завжди й на всіх, навіть на летючих слонів. Інакше порушується логіка, і читач не повірить у правдивість історії».
Невже письменникові, який творить «простенькі дитячі книжечки», знову нема як пописати? Власне, так. Бо треба зібрати інформацію, що часто-густо означає консультації з експертами різних галузей. Нижче наведу кілька прикладів від письменниць про такі їхні досвіди (щоб зрештою переконати вас, що в дитліті все серйозно).
Мія Марченко й Катерина Пекур, пишучи «Дітей вогненного часу», щоб відтворити повітряні бої над Києвом, вивчали інтерв’ю військових пілотів, які (хоч і далеко не все), але дещо таки розповідають про те, як воно було — протистояти росіянам в небі навесні 2022 року.
Ольга Куждіна розповідає: «Працюючи над своїми книжками, з ким тільки мені не доводилося консультуватися: і з учителями, і з бібліотекарями, і з пожежниками, і із зооволонтерами. За словами письменниці, початок серії «Детективна агенція “САМ”», про пригоди юних детективів із 3-Б у Кривому Розі, вона писала ще до повномасштабного вторгнення Росії в Україну. «Мені хотілося вплести в сюжет цікавинки про життя Івана Франка, тож я написала в особисті музею Дім Франка — Franko House у фейсбуці, і співробітники люб’язно надали мені інформацію про єдину відому на сьогодні кличку Франкового собаки, — ділиться авторка. — Ця кличка допомогла детективам розкрити одну зі справ. А ще для цієї книжки я брала консультації геологів. Працюючи над “Детективною агенцією «САМ» на Інгульці” , я консультувалася з фахівцями Криворізького міського історико-краєзнавчого музею».
Мія Марченко для повісті «Майка Паливода обирає професію» консультувалася з професійною аніматоркою Іриною Муніч, яка робить бульбашкові шоу на днях народження, щодо регламенту таких свят, поведінки й реакції дітей тощо. «А також саме пані Ірина відкрила мені секрет, що таке “кенді-бар”, — каже Мія. — Що ж стосується фентезі-роману “Діти вогненного часу”, то тут ми з Катериною Пекур брали надзвичайно багато консультацій експертів, адже текст багатошаровий та оповідає про різноманітні аспекти київського і навпакиївського життя. Найперше — щодо подій, які переживає наша героїня Катя під час окупації росіянами Гостомеля, — ми консультувалися з учителькою української мови та літератури гостомельського ліцею №1, пані Вірою Балацькою, яка була очевидицею подій. Ми радилися з нею і щодо шкільної програми, яку вивчають однолітки Каті. Мій чоловік Євген Седько та його знайомі ромського походження допомагали з репліками ромською мовою для королеви Маарґ, а моя подруга Ірина Рогозенко, яка знає німецьку й мешкає в Німеччині, допомагала з репліками німецькою для кобольдів і колійників, а також консультувала нас щодо технік ткання, адже це її хобі. Галина Ткачук, яка блискуче знає польську, допомагала нам із репліками для радника Станіслава, а пані Марія Галіна — з репліками мовою ідиш».
Для фентезі-роману «Битва дерев», над яким зараз працює Мія Марченко, письменниця також консультувалася зі спеціалістами. Оскільки головним героєм цієї книги є крук-перевертень Наберіус і рукопис містить багато сцен, де воронові взаємодіють між собою, письменниця радилася з орнітологинею Наталкою Атамась щодо поведінки птахів родини воронових і нюансів їх співжиття. «Так само багато інформації я черпаю з інстаграм-блогів британських і американських орнітологів, що досліджують поведінку воронових», — додає Мія.
Окреме розлоге поле для консультацій авторів дитліту — медицина. Погодьтеся, тут нікому не гріх чогось не знати, однак бажано не помилятися, описуючи у книжках діяльність тіла. Тут знову розпочну з нон-фіку.
Працюючи над енциклопедією «Скелети і кістки» , уся редакція видавництва «Ранок» дуже тісно працювала з біологинею не лише над текстами, але й над ілюстраціями, щоб правильно намалювати всі кістки. А для книжок про гігієну та дбайливе ставлення до свого тіла «Чарівна книжка про какашки» та «Кози з носа та інші копалини в мені», обов’язковими були консультації із педіатринями та психологинями.
Щодо художньої літератури, то і її творцям часто-густо випадає спілкуватися з медиками. Так, пишучи «Країну Маріленд», Анна Дубровна передусім сама мусила з’ясувати, як працює імунна система людини, щоб потім переповісти цю інформацію для дітей уже метафорично. Тому письменниця читала наукові праці з біології та анатомії, а також консультувалася із своєю мамою-педіатринею.
Мія Марченко, працюючи над «Містом тіней», консультувалася зі своєю доброю подругою і тепер уже співавторкою Катериною Пекур із приводу рани, яку отримав Тобіас від Гайліса, а також — сцени, де Роланд ранить ліхтарника мечем. Адже Катерина — лікарка за освітою, паталогоанатомка в минулому й медконсультантка багатьох українських телесеріалів.
Утім, часом просто дослідження теми авторам, здається, замало, тоді вони вдаються до практичних експериментів, щоб перевірити, чи так воно насправді, як вони собі нафантазували. Скажімо, Мія Марченко на своїй дачі ставила експерименти з борошном (коли писала «Майку Паливоду»), Ольга Куждіна навмисно оселилася на два місяці у школі й спала на матраці, щоб правдоподібно описати побут персонажів своєї книжки «Детективна агенція “САМ” в Ужгороді» .
Іноді письменники навіть роблять несподівані й моторошні речі: пірнають на глибину 10 метрів без акваланга (як я, пишучи «Пірнути в Київське море») і навіть спускаються під землю, щоб особисто дослідити підземне русло річки (так зробили Мія Марченко й Катерина Пекур разом із командою дослідника малих річок Києва Кирила Степанця та групою «Прихований Київ»).
То як, створення дитліту вам і досі видається забавкою і несерйозним заняттям?
