Не бажаю кожному бути «у зграї»


Наприкінці навчального року БараБука організувала у своєму інстаграмі ефіри #ліmatch – зустрічі з «агентами підлітків» – творцями літератури, якою зачитується молодь. Ми ставили відверті запитання й отримували відверті відповіді.

Ми почули про Анастасію Нікуліну у 2017 році, коли у книгарнях з’явилася гостра повість «Сіль для моря, або Білий кит». Підлітки й дорослі активно обговорювали цю книжку в соцмережах. Відтак був динамічний роман про 18-річних трейсерів «Зграя», який одразу потрапив у короткі списки «Книжки року BBC» і «Топу БараБуки», а згодом отримав відзнаку книжкової премії «Еспресо. Вибір читачів». Письменниця щороку тішить прихильників новинками в різних жанрах.

Анастасія Нікуліна, авторка популярних книжок для молоді й дорослих, розповіла про те, чому не вважає себе підлітковою письменницею, що означає «бути у зграї», а також про приватність і кордони в соціальних мережах, коли ти популярна блогерка.

– Ти якось писала, що не вважаєш себе підлітковою письменницею. Як ти це можеш пояснити?

– Я справді не підліткова авторка. Наразі в мене дванадцять книжок для різного віку, з них п’ять – романи, решта – збірки з моєю участю. Моя основна аудиторія (якщо взяти статистику читачів, які пишуть відгуки та постійно купують книжки) – 25–34 роки. Далі – вона розширюється – в бік молодшої та дорослішої, але це основний «кістяк». Тому мої книжки – для широкого загалу. Так, мене читають у тому числі підлітки, і це круто! Я люблю свою аудиторію незалежно від віку.

«Аудиторія переходить у реал найчастіше під час презентацій. Якщо хтось чужий у приваті пропонує зустрітися, я знову ж таки запрошую на презентацію. На каву з незнайомцями не ходжу, а розвіртуалююся з тими, з ким близько спілкуюся довгий час»

До видання «Солі» я навіть не задумувалася про позиціонування і про те, що є окрема аудиторія young adult. Для мене існували тільки дорослі й дитячі книжки, тобто казки, чарівні історії і т.д – і все інше. Тому свої книжки автоматично зарахувала до дорослих, адже для мене молодь (вже-не-діти) асоціюється з дорослою аудиторією. Суть в асоціаціях – адже кожна людина дивиться на світ крізь призму свого досвіду.

Мені комфортно називати «Зграю» і «Сіль для моря» книжками для молодіжної аудиторії (хоча потужна частина читачів «Солі» – батьки). Я можу назвати себе молодіжною авторкою. Коли чую про себе «підліткова письменниця», в серці не звучить. Це внутрішнє відчуття. До того ж, я експериментаторка – люблю працювати в різних жанрах. Люблю трилери, горори, щось таке гостре. І вже не дочекаюся виходу нової книжки «Більше нікому». Це буде психологічний трилер, 16+. Книжка написана у співавторстві з Олегом Бакуліним і вже от-от приїде з друкарні.

– Поговорімо про «Зграю». Поняття «зграя» можна розглядати як філософське. Твої сторінки в соцмережах рясніють хештегами #яузграї. Що для тебе означає «бути у зграї»?

– Якось на презентації мене запитали, чому я назвала свою книжку таким негативним словом. Адже зграя – це шакали, які роздирають усе на клапті. Тоді я вперше почула таку асоціацію, бо вкладала в це слово геть інше. Зграя – це команда, родина, це люди, з яким відчуваєш себе безпечно і затишно, і найкрутіше – це взаємонатхнення. Зграя народжується зі спільних хобі, спільних захоплень, від того, що тебе мотивує і робить кращим. Я розповіла про зграю, яку об’єднує спорт – паркур. Це мистецтво долання перешкод максимально ефективно, швидко і не травматично.

Раніше я думала, що кожному важливо бути у зграї, але після знайомства з соціонікою зрозуміла, що є ті, кому максимально комфортно із самим собою. І не потрібно їх змушувати бути такими, як інші «нормальні» (бо з ними теж усе гаразд), і тягнути у великі компанії. Тому тепер я не бажаю кожному бути «у зграї», а натомість бажаю знайти власне місце сили, в якому вам буде добре.

– У своєму підлітковому віці я хотіла би бути «у зграї», але однолітки не приймали мене. Що робити, коли «зграя» не приймає за свого? Що би ти порадила людям, які зіштовхуються з цією проблемою?

– Зрозуміти, що ця зграя – не єдина у твоєму житті. Ця компанія однолітків, із якою ти змушений/а проводити період часу (наприклад, у школі чи в університеті) не обов’язково має бути твоєю «зграєю». Поза тим ти маєш вільні можливості, щоб знайти людей, із якими зможеш увійти «у зграю». Я б радила шукати себе в різних захопленнях. Там можна знайти як мінімум однодумців. Я займалася багатьма видами спорту, і що мені у спорті імпонує, то це коли приходить новачок, наприклад, до трейсерів і каже, що хотів би навчитися і бути з ними, то правило паркуру каже – не принижувати і не знущатися з новачків. Знаєте чому? Тому що ти був таким самим.

На стенді видавництва «Віват» із Оленою Рибкою та Ігорем Зарудком

– Героїня книжки «Сіль для моря» потрапляє в ситуацію, яка змушує мене запитати про пошук підтримки і правила безпеки в інтернеті. Коли людина у відчаї і не має на що спертися в реальному житті, вона нерідко іде в інтернет. Твоя віртуальна аудиторія часом переходить у реальне життя. Як ти визначаєш, кому можна довіряти?

– Аудиторія переходить у реал найчастіше під час презентацій. Якщо хтось чужий у приваті пропонує зустрітися, я знову ж таки запрошую на презентацію. На каву з незнайомцями не ходжу, а розвіртуалююся з тими, з ким близько спілкуюся довгий час.

Думаю, ще важливий вік, у якому ти ведеш свій блог. Якщо тобі 13–15 років (інстаграм дозволяє заводити сторінку від 13 років), треба розуміти: людина, з якою ти спілкуєшся по той бік екрану, може бути не тією, за яку ти її маєш. Якщо раніше була навала «синіх китів», то тепер особливою темою є розбещення в соцмережах і прагнення інтиму. І це стосується більше не дорослих людей, а саме юних дівчат та хлопців, які починають вести свій блог. Їм скидають порнографічні фото та відео, пропонують інтим, їх шантажують. Тому основне правило безпеки – не надсилати свої фотографії, тим паче ті, на яких ти оголений (оголена). Навіть, якщо у тебе є супернадійний хлопець (чи дівчина), ніколи не знаєш, коли ти з ним (нею) посваришся. Можливо, ви посваритеся, і твої фотки розлетяться по всьому інтернету. Твоя приватність – це твоя приватність. Твоє тіло – це твоя власність, і воно належить тільки тобі. Це перше.

Друге правило – не розповідати, де ти живеш, з ким ти живеш, о котрій годині приходиш і йдеш. Особливо має насторожити, коли людина про це наполегливо розпитує, ніби хоче знати про тебе все.

Плюс геолокації. Якщо ти неповнолітній/я, якщо ти ходиш сам/а, без супроводу, і постійно постиш геолокації, пам’ятай про обережність. Є люди, які можуть вистежити твоє місце перебування, і не всі вони мають добрі наміри.

– Як щодо твоєї приватності – адже приватність буває не лише оголеного тіла, а й оголеної душі? Наскільки ти дозволяєш собі бути відвертою зі своїми підписниками? Наскільки ти розрізняєш аудиторії: ось тут підписники, а тут – коло найближчих друзів?

– У мене є маркер – те, що хочу розказати і чим хочу поділитися зі своїми читачами, те і викладаю. Мені подобається говорити на тему письменництва, але я не розголошую інформацію, яка є конфіденційною. Я захоплююся психологією і ділюся корисними інсайтами, які відкриваю.

Мало пишу про стосунки в родині і рідко скаржуся. Коли мені щось болить, то скоріше прийду до найближчих і з ними це проговорю.

У мене є потужний маркер на щирість – у блозі не писатиму того, чого не відчуваю. Я чесна з собою і читачами. Це стосується усіх тем, відгуків, зокрема й книжкових: якщо вважаю щось поганим, так і напишу. Якщо відчуваю, що про щось не можу або не хочу говорити, то не писатиму про це.

– Як ти прожила карантин?

– Енергія кризи карантину стала для мене цінним ресурсом. Він мене сповільнив. Глобально для мене нічого не змінилося, бо я фрілансерка і працюю з дому. Єдиний мінус – не працювала в парках і кафе, зникли всі мої «офіси».

Із творчістю так само нічого не змінилося. Я й далі працюю над своїм твором, який називатиметься «Викрадачі снігу». Це магічна чарівна пригода, яку я бачу, як сезон яскравого аніме.

– Розкажи про свою професію. Як це – бути копірайтеркою і письменницею водночас?

– Письмо як робота, читання як робота і хобі в тому числі, і письмо як творчість і хобі. Можливо, це виглядає складно, але в мене є фізичні хобі, які перемикають. Це – футбол, велосипед, танці, «залізо» в залі. Я планувальниця: працюю чітко за пунктами. Спершу виконую робочі замовлення, потім пишу для душі. І все це перемежовую перервами з виходом із-за ноута.

Бути копірайтером – це писати тексти на замовлення (найчастіше для сайтів). Є конкретні вимоги: скільки символів має бути цей текст, які потрібно вжити ключові слова, яка має бути «водність» та унікальність цього тексту, які відповіді повинна отримати людина, коли читатиме його. Коли отримую завдання, спершу заходжу в гугл і досліджую тему. Бо копірайтер – це людина, яка пише про все. Потім закриваю всі прочитані сторінки, роблю план статті і пишу вже «з голови». Зрештою, копірайтинг нагадує написання творів, рефератів і курсових в університеті і школі, тільки тут вам не ставлять оцінки, а платять гроші.

– Ти була відмінницею у школі?

– Так, до 9 класу. Потім у мене «злетів дах», і я скотилася до не дуже добрих оцінок. Але зрештою школу закінчила з оцінками 11 і 12.

В університеті вже не гналася за оцінками, просто вчилася добре. Я закінчила факультет міжнародних економічних відносин. Перед вступом розглядала два факультети: юридичний та «міжнар». Юристкою себе не бачила, а от дипломатка – звучало набагато цікавіше. Я уявляла себе представницею крутої іноземної фірми в Україні або ж навпаки – представницею України в іноземній фірмі.

Коли завершила навчання, мені й справді запропонували таку посаду. На мене чекало перспективне майбутнє в міжнародній корпорації. Але потрібно було зробити вибір: або погодитися і переїхати до іншої країни, або відмовитися. Тоді я уявила себе на цій посаді через 5–10 років і зрозуміла, що… віддам усю себе там, і в мене не буде часу на все те, що хочу побачити, відкрити, дізнатися. Центром мого життя стане робота і кар’єра. Я спитала у себе: чи хочу саме цього? Й отримала відповідь: ні. Тож я відмовилася. Не шкодую, бо щаслива від того, що роблю, і того, чого досягла тут.

Перед тим, як ухвалити рішення, варто поставити собі три запитання: 1. Чи я це можу? 2. Чи я цього хочу? 3. А воно мені треба? І якщо на всі три запитання відповідь «Так!», тоді це твоє. Якщо бодай одна відповідь «ні», то треба добряче подумати. Можливо, від того задуму варто відмовитися.

Розмовляла Ольга Купріян. Матеріал підготувала Анастасія Музиченко. Фото з архіву письменниці

Print Form
Подiлитись:

Додати коментар