Не боятися казати
Перш ніж говорити про нову книжку Саші Камінської, розповім дві історії. Це сталося насправді, це не випадки. Сумно, що вони непоодинокі. Страшно, що ніхто не застрахований від таких інцидентів.
1. «Мені років 8, я їду в тролейбусі сама. Одягнена в біло-блакитний смугастий костюмчик – маєчку й короткі шорти. Зі сходинки нижче раптом з’являється волохата лапа, яка обплітає мою ногу з внутрішнього боку стегна. Спершу думаю, що чувак переплутав ногу з поручнем, відходжу. Він за мною, шепоче щось, типу, “не пугайся”. Відходжу ще, довкола інші пасажири, але ніхто нічого не помічає. Він знову за мною. На щастя, наступна зупинка моя, чувак залишається в тролейбусі. На вулиці в мене калатається серце, як дурне. Я почуваюсь брудною й поганою. Жодна людина в світі ніколи й ні за що не повинна про це дізнатися».
«Найкраще завжди було з тими, з ким я могла бути собою»
2. «Як була студенткою, травмувала коліно, довго його лікувала. Мені порадили звернутися до ортопеда – професора в якомусь медвузі. Зустрілися в його кабінеті. Він розпитав про травму і сказав сісти на кушетку. Спочатку обмацав коліно, а потім дуже швидко помацав мої груди. Я була шокована й не могла говорити. Далі професор повернувся за стіл і спокійно розповідав про методи лікування. Потім розпитував, чи є в мене хлопець і який у мене телефон. У ступорі сказала справжній номер. Після консультації більше ніколи не бачилася з тим придурком. Його телефон внесла в чорний список, бо він почав дзвонити й настійливо запрошував зустрітися. Уперше розповіла про цей випадок лише через 10 років».
Таких історій багато. Ці дві та чимало інших закінчилися відносно щасливо. Дівчата, дівчатка й жінки втекли, більше не зустрічалися з неадекватами та уникнули найгіршого. Але є і страшніші історії. Коли не вийшло відбитися, відмовити, відштовхнути, випроситися… Всі ці історії об’єднують дві речі: незважаючи на рівень травматизму, травма в них завжди присутня – більша, менша, незворотна чи така, яку можна подолати. І друга: дуже часто такі історії замовчують. Причому замовчують самі жертви. А ще вважають себе винними, ховають спогади в найглибших комірках пам’яті й не можуть подолати емоційну травму. «Не кажи нікому» – так найчастіше промовляють собі жертви насилля. І продовжують жити, несучи в собі страх, сором, відчай і стрес.
Тема насильства над жінками є однією з головних у книжці Саші Камінської «Не кажи нікому». Проте героїні повісті все ж знаходять сили поділитися своїми історіями. Не завжди співрозмовниками та мимовільними психоаналітиками стають рідні чи близькі люди. Але добре, що жертви насильства про це говорять.
Проте більше Саша Камінська пише про протест – підлітковий, бурхливий і часто безжалісний. Головна героїня повісті – 14-річна Аріна має досить забезпечену родину. Після тривалого періоду хоумскулінгу дівчина вирішує піти вчитися у звичайну школу. Але такий перехід – це більше протест і намагання вирватися з унормованого стилю життя. «Ви ж мені все життя розписали: ось спортзал і тренер, ось кіперка для нагляду над уроками та курсами, ось дієтолог і стиліст. Ненавиджу». І це «ненавиджу» стосується практично всього – рідних, навчання, життя…
Найбільше несприйняття в героїні викликає її мама. І не тільки тому, що намагається контролювати життя дочки (не буквально, а мимоволі), але й тому, що щось приховує. Таємниці та подвійне, на думку Аріни, життя матері, ще більше відштовхує та озлоблює дівчину. Причому настільки, що фактично до середини книжки героїня не називає її мамою, говорить про неї відсторонено, як про щось неприємне та чуже.
Ще одна причина конфлікту й протесту – стосунки з найкращою подругою. Коли Аріна з’ясовує, що Ліна також щось приховує, це ще більше її обурює та примушує робити дурниці.
«Олюднення» й відновлення контакту з мамою відбувається поступово. Розкриваючи мамині секрети, з’ясовуючи її минуле, Аріна розуміє, що багато в чому помилялася, що часом її особисті підліткові проблеми, які здавалися вселенськими та глобальними, – це лише прикрощі та непорозуміння.
Але змінюється не тільки Аріна. Цей шлях проходить і її мама. «Тепер у нас у хаті на одну дорослу більше. І це ти. Вітаю у клубі. Більше відповідальності, трошки більше, мабуть, вимог. Але й більше свободи. Ти сама за себе відповідаєш», – каже вона у фіналі. І така відвертість та розуміння, певно, найкращий спосіб побудови комунікації.
«Не кажи нікому» проговорює досить складні й болючі проблеми. Але все ж це підліткова повість, що описує життя підлітків у всій «красі». А це значить, що там присутня безглузда й нераціональна поведінка, герої припускаються помилок і чинять не зовсім адекватно, часом розпивається алкоголь, трапляється міцна й ненормативна лексика… Все те, що є вжитті сучасних підлітків (як би нам, дорослим, не хотілося цього заперечити). Проте Саша Камінська уникає моралізаторства й не використовує повчання та нотації. І такий виклад, мабуть, найкраще підходить для підлітків – надзвичайно емоційної та вкрай чутливої до фальші аудиторії.
Хоча повість Саші Камінської називається «Не кажи нікому», вона дуже близька до флешмобу «#ЯНеБоюсьСказати», який розпочався влітку 2016 року та перетворився на соціальну акцію з висвітлення проблеми насилля над жінками. Адже примушує задуматися над цим ганебним явищем, спонукає протистояти та проговорювати проблему. Героїні «Не кажи нікому» все ж знаходять вихід із ситуації – кожна у свій спосіб. Але головне, що вони не соромляться виявляти свої емоції та зрештою усвідомлюють свою індивідуальність.
Купити книжку можна тут.
