Не про війну, а про життя
Автор: БараБука
Твори Сергія Жадана традиційно займають чільне місце серед інших книжок, які вибирають школярі Луганської, Донецької та Харківської областей для участі в конкурсі «Читай-Пиши». Книжки Жадана вражають читачів щирістю та актуальністю. Проте попри власний сумний досвід і втрати учасники не впадають у відчай. Вони висловлюють свої переживання та впевненість щодо майбутнього, сперечаються з автором про байдужість жителів східної України, висловлюють свою готовність до боротьби тощо. Більше про це – в рецензіях переможців, що посіли треті місця.
Читайте також: Переможці «Читай-Пиши» обирають детективи та космічні пригоди
Текстові рецензії:
Відгук на роман С. Жадана «Інтернат»
3 місце, категорія 10–13 років
Ганна Жаданова, смт. Нижнє (Луганська область)
Сергій Жадан. Інтернат. – Чернівці: Meridian Czernowitz, 2017. – 336 с.
Ви, мабуть, скажете, що «Інтернат» Жадана – це зовсім не дитяча книжка. Що дівчині мого віку неможливо зрозуміти й осягнути все те, що автор хотів у ній показати і донести. Можливо, це так. Але це не про дітей Донбасу. Дітей, які на собі відчули всі жахи війни, які описані в романі. Ми, хлопці й дівчата Сходу, подорослішали дуже швидко. Тому для мене ця книга не про війну, а про життя.
Січень 2015. Учитель з прифронтового міста іде забирати племінника з інтернату, який лишився по той бік. Три дні дороги… Небезпечної, жахливої, виснажливої. Такої знайомої, але водночас невідомої.
Коли раніше читала книжки про події якоїсь війни, то вони здавалися чужими, далекими, незрозумілими, часом нереальними. Хто б міг уявити, що нам доведеться пережити всі ці страхіття. І тепер, читаючи роман Сергія Жадана, не лише розумію, про що він, а чітко бачу страшні картини, які зображені, чую вибухи градів, мінометів (уже можу їх розрізняти) і постріли, та, як би дивно це не звучало, відчуваю спертий запах підвалу… Точніше пригадую, бо він відклався у пам’яті на все життя. Читаючи книгу, чітко уявляю описані в ній пусті понівечені обстрілами вулиці, будинки без вікон, стін та той сіро-жовтий січневий сніг, який нікого не радував і який так часто згадується в книзі.
Для мене головним героєм цього роману є не тридцятип’ятирічний учитель української мови Паша, а ця жахлива, невідомо кому потрібна війна. Це людське горе і страждання. Це постійний страх. Це зруйновані долі та життя. Це нездійсненні мрії та сподівання. А Паша зовсім ще цього не розуміє, або просто не хоче розуміти, бо він надто обмежений: новинами не цікавиться, на вибори не ходить, власна сім’я для нього – порожнє місце, робота – справжня каторга, мова, яку він викладає – чужа і «незручна». Його девіз по життю: «Моя хата скраю, я нічого не знаю». І раптом він виходить із зони комфорту і ніби перетворюється на головного героя комп’ютерної гри, в якій спочатку зовсім не розуміється, правила якої дізнається поступово. Можна сказати, що ця гра має три тури (тобто три дні блукань пеклом війни), пройшовши які Паша перетворюється із боязкого невпевненого в собі «інваліда» на чоловіка, який може взяти на себе відповідальність і попри все йти вперед до своєї мети.
Чи може так змінитися людина за три дні? У звичайному житті – ні! А ось три таких страшних воєнних дні можуть змінити людину до невпізнанності. А ще можуть, навпаки, її «зломити», знищити її життя, надії, майбутнє. І я в цьому впевнена, бо знаю, бо бачила…
Знаєте, читаючи цей роман, я раділа… Раділа, бо мене оточують і навчають зовсім інші вчителі. Ті, яким не байдуже. Ті, які люблять свою землю і вчать мене її любити. Ті, які з гордістю говорять українською, і я бачу та відчуваю, що їм зовсім за це не соромно. Тому з усієї поваги до автора, але я не можу погодитися з думкою, яка червоною ниткою пронизує весь роман – «Людям на Донбасі БАЙДУЖЕ!». Їм не байдуже! Моїм батькам не байдуже! Мені не байдуже!
Не байдуже, бо війна триває й досі. Досі я бачу картини з цього роману: знищені будівлі, нерозірвані снаряди, танки та БТРи, які їздять нашими вщент розбитими війною дорогами. Чую постріли, які лунають то далі, то ближче, то тихіше, то гучніше. І, як би дивно це не звучало, більшість дітей на ці звуки вже не реагує, ми звикли… і від цього робиться ще страшніше. Бо ці три дні пекла перетворилися на сім років… І коли настане кінець – ніхто, на жаль, не знає.
Дякую авторові за такий чесний роман, який, я впевнена, не залишить байдужим нікого. А це, як мені здалося, його основа мета.
Філософія анархії Сергія Жадана
Третє місце, категорія 14–17 років
Ігор Бобулич, м. Краматорськ (Донецька область)
Сергій Жадан. Anarchy in the UKR. – Харків: Фоліо, 2005. – 224 с.
«Anarchy in the UKR» – це моє перше знайомство з творчістю Сергія Жадана. Радію з того, що знайомство з сучасною українською літературою почалося саме з неї, бо, чесно кажучи, віддаю перевагу зарубіжним авторам. Гучна назва, яку не міг оминути. Мною керувало бажання розібратися в семантиці назву твору, з’ясувати що ж таке та анархія. І ось вже занурився разом із головним героєм у світ заперечення, невизнання, безвладдя та хаосу. І, як не дивно, вималювався шлях до розуміння, визначеності, пошуку себе.
Ця книга є незвичайним щоденником. Не можу порівняти її з іншим твором, який колись доводилося читати. Текст має чітку хронологію і є нотатками життєвих спостережень Сергія Жадана. Тут йдеться про шлях, який пройшов автор, його спогади, становлення, погляди на минуле та оцінка тих подій, які відбувалися в житті головного героя з точки зору його сучасного. Важливу роль відіграють заголовки, через які можна простежити дорожню карту цілого покоління. Покоління, яке народилося в СРСР, становлення якого відбувалося у буремні 1990-ті, в тій новій «перезавантаженій» країні. По суті, це покоління моїх батьків. І хочеться все більше й більше занурюватися у світ Сергія Жадана як носія пам’яті; проживати ті події, мандрувати східною Україною, місцями боїв українських анархістів; святими місцями, що виявляють порожнечу, травматичну відсутність зв’язку з минулим.
Шлях автора, як на мене, нагадує філософію Шопенгауера. Сергій Жадан здатний мислити песимістично. В описах речей я відчую його переживання, біль, ейфорію, любов, ненависть, щастя, невизначеність, розпач, тугу, безбашеність. Автор підтверджує думку філософа про те, що найістотнішою умовою для життєвого щастя є те, що людина має в собі самій. Так і герой твору, як той сосуд, наповнює себе подіями, спостереженнями, переживаннями. Автор стверджує, що «ніколи не міг по-справжньому відчути себе причетним до тих великих і фантастичних подій, котрі відбувались навколо» нього протягом усього мого життя, йому вдалося дистанціюватись від того, що відбувалось, «мати свою фору в часі й просторі, аби подивитись на все це збоку, аби зуміти зафіксувати і запам’ятати найменші деталі й подробиці, а зафіксувавши, ховати їх від сторонніх очей, ніби опіки на шкірі».
Автор книги – бунтар, панк, волелюбна людина. Тільки подивіться на те, що і як Жадан описує: насолоджується музикою, займається коханням, мандрує по багатьом цікавим місцям, захоплюється урбаністичною естетикою вокзалів, поїздів, спілкується з друзями, знайомими та незнайомими людьми. Автору потрібні всі ці моменти, бо саме вони роблять його вічно молодим. Вони й складають його власну філософію анархії-свободи.
Сергій Жадан – фанат музики. Я знайомий із дискографією гурту «Sex Pistols». Отже, побачив, що серед свого естетичного досвіду автор виокремлює музику, називаючи її вищим із мистецтв. «Жити швидко, померти молодим (десять треків, які я хотів би почути на власних поминках)» – таку назву має четверта, заключна частина книги. Цікаво, що назву «Anarchy In The UK» культового панк-гурту 1970-х років «Sex Pistols» Жадан використовує для назви своєї книжки: «Anarchy In The UKR». Вона для Жадана є копією його волі, дозволяє відчути універсальні почуття та емоції, очищені від повсякденних деталей. Матеріальним утіленням цього мистецтва є, власне, книга автора. «В цьому житті немає нічого крім тебе і твого саунду», – на цьому наголошує автор. Ці слова і є філософією музики у книзі Жадана. Саме вона, музика, додає тексту певної атмосфери, робить його фактурним, цільним та надає драйву.
Я вважаю, що ця книга буде актуальна як для дорослих, так і для підлітків. Кожен побачить у ній своє, але щоб зануритися в цей світ, треба знати епоху вісімдесятих, дев’яностих, нульових. Я тепер її знаю. Я її відчув та співпережив. Сергій Жадан став голосом того покоління, бо він сам є ним. Після прочитання книги по-іншому дивишся на власне оточення. Книга наповнена свободою: «Свобода дається нам від народження й супроводжує нас протягом цілого життя. Тому всьому доброму в цьому житті ми завдячуємо саме їй. Усьому поганому, до речі, теж… Найбільше свобода нагадує троянди». І колеться, і хочеться.
Ця книга утвердила в в у думці, що історію свого народу можна вчити також не лише зі сторінок академічних підручників, а й крізь призму літературного твору, навіть якщо є місце художній вигадці, то все одно це дає картину життя цілого покоління. Тому раджу тобі, читачу, прочитати цю історію. Впевнений, що краще зрозумієте своїх батьків і будуть ближче й тепліше ваші стосунки.
Відеорецензії:
Третє місце, 10–13 років
Бьянка Чала, м. Білицьке (Донецька область)
Відеовідгук на книжку Сашка Дерманського «Танок чугайстра»
Третє місце, 14–17 років
Анастасія Романенко, м. Краматорськ (Донецька область)
Буктрейлер на книжку Сергія Гридіна «Не такий»
