Не смійте читати цих книжок

Автор: Харківський ЛітМузей


Коли вийшов український переклад «Як виховати читача» (ArtHuss, 2020), багато хто обурювався, що, мовляв, ця книжка трохи далека від українських реалій хоча б тому, що більшість літератури, поданої в ній як приклади, не перекладена українською. Наприкінці видання вміщено аналогічний порадник із текстами українських авторів, укладений БараБукою, однак, схоже, справа не тільки у прикладах. Культуру читання з дітьми, формування читачів неможливо відірвати від культури дитинства загалом, а її творять дорослі. Це творення відбувається в різний спосіб, один з них – «підтримка гривнею» книговидання, адресованого дітям.

Що українські батьки переважно готові купувати, а що – ні, зрозуміло і з фейсбук-скандалів, які час від часу виринають довкола книжок на «заборонені» теми: зазвичай це має бути щось максимально світле, добре, ідеальне, бажано з реалістичними ілюстраціями, простими словами і з рівномірними поділом на сторінці тексту і картинок. У фейсбук-групі «Читаємо книги разом з дітьми» зібралася спільнота, готова до читацьких експериментів, але й там трапляється, що мами обурюються різними спробами видавців вийти за межі загальноприйнятого уявлення про те, якою має бути дитяча книжка. «Вкінці ще є якісь питання про ті казки але я їх не розбирала з дітьми, не розумію сенсу опрацьовувати прочитане. Може в когось теж така історія з тими історіями?», «В мене нема того вау від неї, як пишуть, ілюстрації як на мене в більшості дивні», – пишуть деякі батьки.

Харківський ЛітМузей поговорив із редакторками українських видавництв і розпитав їх про немейнстримні книжки: ті, які хотілося б видати, але довелося від цієї ідеї відмовитися з огляду на загальні запити, і ті, які все ж таки видали, бо вони визнані у світі чи просто цікаві в контексті дитячої літератури, але на українському книжковому ринку їх виявилося складно продати.

Олена Рибка, провідна редакторка видавництва «Віват»:

Я дуже люблю їздити на ярмарки й фестивалі, щоб бачити живу реакцію людей на книжки, які ми видаємо, на книжки інших видавництв. Бо є експертне середовище, є твій смак, є статистика з відділів продажів – і є оця мить, коли людина бере до рук книжку й обирає: купити чи не купити. Істина, як розумієте, десь посередині.

Направду для кожної книжки може бути свій покупець, просто щоразу ми перевіряємо, наскільки вловлює цільова аудиторія спрямовані на неї зусилля.

В Україні складніше продаються книжки-картинки й уже зовсім складно достукатися з форматом сайлентбуків – так званих «тихих» книжок, де є історія з мінімумом слів або взагалі без слів. Українські покупці найімовірніше звернуть увагу на збірку  казок, де багато тексту, яскраві картинки і зайчики схожі на зайчиків. Водночас видавництва завжди намагаються пропонувати різні підходи, шукають взаємодії з читачами й не втрачають надії на серйозний діалог.

Варто розуміти: якщо говорити про інклюзію, про біль, про втрати, то навряд чи у вас розкуплять всі книжки ще за передзамовленням. Але обов’язково буде такий читач, якому саме ця книжка на пекучу тему стане рятівним кругом. Ще одне – занадто «європейські» ілюстрації. Я особисто інколи дивлюся на книжку, відчуваю справжню насолоду від споглядання, від гостроти або стилю ілюстрації. Але потім думаю: ні, таке в нас не куплять. Хіба кількадесят поціновувачів.

Як змінити такий стан речей? Це і справа смаку, який виробляється і виховується. Саме тому ми щоразу ризикуємо й видаємо щось, що, знаємо, продамо не більше 2 тис. примірників. І не тільки ми так робимо. А щодо болючих тем – добре, що є дискусія. Направду тепер спільнота активно підтримує такі непрості проєкти, дедалі більше з’являється книжок, зокрема й від психологів або з коментарями психологів про смерть, втрати, про непрості життєві ситуації, книжки з героями з інвалідністю, що розвиває інклюзію. Коли ми говоримо про це публічно, привертаємо увагу, то й батьки підтягаються, не так сахаються подібних книжок.

Христина Венгринюк, головна редакторка видавництва «Чорні вівці»:

Батьки «бояться» дитячих книжок на складні теми. Ми як видавництво стартували з ідеєю видавати саме таку літературу, були певні, що вона дуже потрібна, але наші батьки, на жаль, так не вважають. Ми видали досить багато книжок про смерть, втрати, розлучення батьків, екологічні проблеми, але вони не стали популярними, щоб не сказати, стали непотрібними. Це засмучує і дивує, бо батьки настільки хочуть вберегти дітей від реальності, що по суті відривають їх від реальності, яка не завжди безхмарна. Відома американська серія книжок «Що таке?» («Що таке смерть?», «Що таке краса?», «Що таке любов?», «Що таке Бог?»), яку ми переклали і видали в нашому видавництві, залишилася на маргінесах. Я мрію колись видати книжки для дітей про Голокост (звісно, мовою для дітей), про Російсько-українську війну на сході України, про насилля та булінг. Вірю, що прийде час і наше суспільство буде готове говорити з дітьми не лише про розваги й тваринок.

Треба, щоб публічні люди, книжкові блогери та лідери мамських спільнот більше говорили про важливість таких книжок. На жаль, коли це говорять редактори та дитячі письменники – результат залишається невтішним.

Ми завжди говоримо про важливість не лише розважальної літератури для дітей. Так, доводиться менше видавати, бо ці книжки просто псуються на складі… Українські автори так само заручники ситуації, змушені писати те, що читають.

Катерина Перконос, редакторка дитячої літератури:

Я була головною редакторкою видавництва «Маміно» протягом трьох з половиною років і мала змогу спостерігати видавничий процес зсередини, зокрема бачити, які проєкти відгукуються батькам, а які – ні. Маю на увазі не лише продажі, а й реакцію батьків на ярмарках та різних інших офлайн-подіях. Це дуже класний досвід, як батьки і діти сприймають ту чи ту книжку. У дитячих книжок справді специфічна аудиторія: з одного боку, ми робимо їх для дітей, а з другого боку, продаємо ми їх батькам. Буває, що вони не розуміють, навіщо їм купувати ці книжки, або розуміє тільки вузька аудиторія.

Свого часу візитівкою «Маміно» стала книжка «Вовк під вікном». Вона яскрава, падає в око. Це українська народна казка з ілюстраціями Наталі Кащак. Власне, первісно ця книжка була її дипломним проєктом, який «Маміно» взяло в роботу, доопрацювало й видало. На мою думку, це вдалий видавничий проєкт. Тут справді круті ілюстрації. Дитячі психологи теж рекомендують для найменших дітей яскраві, контрастні кольори, прості форми. Ця книжка отримала спецвідзнаку на форумі видавців. Ми з нею їздили у Франкфурт, і саме вона найпершою привертала увагу іноземних колег. Але серед українських батьків популярною не була. Ми пробували створювати для неї додаткові матеріали: фігурки з героями, наліпки. Я проводила безліч презентацій, зустрічей за мотивами цієї книжки. Батьки, які купували цю книжку дітям, теж розповідали, що діти її дуже люблять, але таких батьків мало. Більшість не розуміє, навіщо купувати важку книжку-картонку з усього однією казкою і мінімалістичними ілюстраціями. Візуальне рішення виявилося надто нестандартним. У нас пересічні споживачі дитячих книжок очікують інших картинок саме для дітей дошкільного віку. Крім того, деякі батьки не готові до меседжу, закладеного в цій казці, що дорослі теж помиляються, і до спростування педагогіки залякування, що висміюється тут як безглузда і як така, що насправді не працює. Більшість книжок містить заклик бути чемними, а тут навпаки – заклики критично оцінювати те, що тобі кажуть дорослі. Проте до цього переважно і не доходять, бо щоб не сприйняти ці меседжі, потрібно спочатку прочитати книжку, а батьки зазвичай відмовляються від ідеї придбати її на етапі знайомства з ілюстраціями.

Були також перекладні проєкти, від яких «Маміно» мусило відмовитися, бо вони «не зайшли» українським батькам. Наприклад, продовження книжкової серії «Не смій читати цю книжку» (оригінальна серія наразі складається вже з п’яти таких книжок, які страшенно популярні в Австралії). Ми надрукували першу книжку із цієї серії. Вона дуже подобається дітям 5–8 років. Я не бачила жодної дитини, яка лишилася б байдужою. Скільки ми бували на різних ярмарках, скрізь діти звертають на неї увагу, не відходять від стенда, поки не дочитають її до кінця. Секрет у тому, що головний персонаж на кожній сторінці переконує не гортати далі та не дочитувати книжку. Батьки ж часто не розуміють, навіщо її купувати, особливо – якщо дитина вже прочитала текст. Ми створювали й сувенірну продукцію до цієї книжки. Деякі батьки погоджувалися придбати її тільки в комплекті з іграшкою.

Батьки (не всі, звісно) часто вважають, що діти молодшого шкільного віку мають читати грубші книжки, які містять розвивальне, повчальне, а не жартівливе наповнення. Хоча насправді книжки, які викликають сміх і ненав’язливо спонукають до читання, як-от «Не смій читати цю книжку», дуже цінні: вони формують у дітей позитивне ставлення до процесу читання та власне книжки. Те, що батьки купують більші книжки і змушують дітей їх читати, працює менш ефективно, ніж отака книжка, де мало тексту, але яку дитина щиро любить.

На щастя, експерти з бібліотечних закупівель оцінили цю книжку, і держава закупила її у бібліотеки, тож більшість накладу розійшлося, але продовження, наскільки мені відомо, українською видавати поки що не планують.

І третій приклад: один з моїх улюблених проєктів видавництва «Маміно» – книжка-білінгва «Очам не вірю», де поєднано українські та англійські ідіоми, які мають однакове значення. Наприклад, «Ллє як з відра» – «It rains cats and dogs» («Дощ з котів і собак»). На ілюстрації одночасно зображено обидва фразеологізми та їхнє значення. Дитина дивиться і запам’ятовує фразу візуально. Ця книжка теж погано продається, хоча коштує вона недорого. Тут декілька причин: і нестандартні ілюстрації, і надто вузька тематика, і вже згадане «мало тексту».

Хай там як, у роботі над дитячими книжками ми мусимо враховувати смаки та погляди батьків. Тому у своїх проєктах я намагаюся поєднувати і власні цінності як фахівчині, і цінності пересічного покупця дитячої книжки. Наприклад, якщо батьки шукають книжку, яка навчить їхніх дітей рахувати до десяти, я створюю таку книжку максимально якісно, але додаю в неї щось «своє» – скажімо, класні сучасні ілюстрації, які формуватимуть естетичний смак у дворічних читачів.

Матеріал створено в межах проєкту Харківського ЛітМузею «Резиденція “Слово” для дитячих письменників», реалізованого за підтримки Українського культурного фонду.

Print Form
Подiлитись:

Додати коментар



Читайте також: