Не змінюйте вектора життя дитини

Автор: БараБука


Одна з головних щорічних подій в українському освітньому просторі – харківська (не)конференція EdCamp Ukraine. Частина світового руху вчительства, (не)конференція збирає сотні агентів змін зі шкіл всієї України. БараБука неодноразово була свідком та учасницею цього дивовижного єднання, обміну досвідом, усмішками, яблуками, врешті-решт.

Хто хоч раз був тут – того не відпустить вже магія спілкування з однодумцями. Днями оголошено початок реєстрації на цьогорічний зліт, і ми розпитуємо про це головного двигуна руху EdCamp в Україні – Олександра Елькіна.

БараБука: Яким був перший поштовх до руху EdCamp в Україні?

Олександр Елькін: Мені здається, я до цього йшов усе своє життя. До того, як отримати «посаду» натхненника руху EdCamp в Україні, я працював у вищій школі, викладав студентству, очолював факультет високих технологій, розробляв програмне забезпечення для освітніх потреб. Працював у галузі неформальної освіти, також із дітьми з особливими освітніми потребами.

Я вивчив освітні процеси з усіх боків і якоїсь миті зрозумів, що настав час реалізувати давню мрію про гуртуванням освітян. Від учителя залежить усе. Якщо педагогічна спільнота не готова до сприйняття інновацій, не налаштована на нове бачення освіти, якщо немає місточка між школою та закладом вищої освіти, немає звички користуватися новими технологіями, –усі, навіть найкращі, ідеї і проекти не досягнуть своїх результатів. Я шукав формат, завдяки якому можна було б подолати цю критичну проблему.

Усе сталося випадково. На сайті edutopia.org я побачив рекламний банер з дивним яблуком і написом EdCamp із пропозицією приєднуватися. Це була мить, коли відчуваєш: «Це воно!». Я написав їм листа з питанням, як можна це впровадити в Україні, очікуючи на підтримку хоч би на початку. У відповіді йшлося, що це є вільний формат, і підтримують вони такі події лише на території Сполучених Штатів.

Нам знадобився рік, щоб у квітні 2015 року провести перший національний захід у Харкові. Тепер у нас уже свій офіс, де є стіна з фотографіями з кожної національної події. Для мене найбільш цінною є світлина з першого заходу. На ній 325 осіб. Наразі ми стільки збираємо на регіональних подіях.

Нам коштувало рік праці, щоб довести, що вчителі можуть зібратися зі спільною метою відкритого обміну, націленого на їхнє професійне зростання. По-перше, ніхто не вірив, що вчителі зацікавлені підвищувати свою кваліфікацію. По-друге, обмін досвідом – безплатний, відкритий і взаємний. Педагоги могли приїхати й розповісти про якісь свої розробки, відкрито поговорити про біль і проблеми. Перший національний захід ми відкривали, ризикуючи власними коштами. Бо перші гроші на підтримку руху ми отримали тільки на другий день першої національної події. Американське посольство в Україні тоді стало нашими першими партнерами, від яких ми отримали невеличке фінансування і які до цього часу є нашими друзями.

Олександр Елькін

БараБука: Який досвід за ці роки здобули ви й учасники й учасниці (не)конференцій?

Олександр Елькін: По-перше, професійне зростання і підвищення кваліфікації. Вчителі кажуть, що за ці три дні вони отримують більше, ніж за п’ять років підвищення кваліфікації.

По-друге, EdCamp – це про практичну користь. Після кожного заходу вчитель отримує ідеї та інструменти, які вже наступного дня може застосувати у своєму класі.

По-третє, EdCamp розбудовує освітні спільноти, дозволяє проявлятися лідерам і лідеркам, об’єднує групи однодумців у регіонах. Вони всі різні, але є спільне – це променисті очі, відкритість до нового педагогічного досвіду, і розуміння того, що розвиток – це найвища цінність, дарована кожній людині. Сьогодні за чотири роки дії цієї програми ми маємо 147 заходів, 55 з яких проведено цього навчального року.

І четверте. Упевний момент EdCamp почав тісно співпрацювати з чинною владою в галузі освіти. Нас було запрошено до групи розробників концепції Нової Української Школи. Ми не обмежилися лише концептуальними засадами НУШ – наразі рух EdCamp в Україні фактично є провідником вчительського голосу. Це місточок від учительства до міністерства і навпаки, він створює зону їхнього спілкування.

Тетяна Стус, під час інтерв’ю з Олександром Елькіним

БараБука: Поговоримо про магістральну тему цьогорічної (не)конференції EdCamp Ukraine. Ми нарешті повертаємося лицем до свого і до наших національних спроможностей. «Книжковий Арсенал» цього року має тему «Ось, власне!» – ось дивіться, це наші автори, зірки. Український інститут книги обрав пріоритетним напрямком підтримку національної літератури на найближчі роки. Ваша тема чудово підкреслює тенденцію: нарешті можемо не тільки «чужому научатися», а й показати своїм – своє.

Олександр Елькін: Великим ресурсом, який нас надихнув обрати саме цю тему, був наш ЕдМандрівський досвід – поїздка до Індії. У Далай-лами є така думка: сучасна освіта орієнтована на матеріальні цінності. У Ювала Харарі, автора «21 урок для 21 століття» є прогноз, що в якийсь момент працювати буде не потрібно, ми будемо отримувати від держави фінансування, все буде автоматизоване, тож матеріальні цінності змінять свою роль у нашому житті. Далай-лама каже, що насправді кінцева мета освіти – це виховання хорошої людини. У нашому суспільстві існує думка, що насправді хороша людина – це не професія. Ми хочемо довести протилежне, що насправді це – первинна професія. На жаль, в історії є багато зразків, коли люди зі знаннями й талантами не були хорошими людьми, і скільки лиха через це мали всі. Ми будемо шукати наш український рецепт, щоб увійти в це широке поняття.

Частина фокусу – «Хороша людина. Зрощуємо в Україні». Бо, по-перше, нам є чим пишатися, а по-друге, ми в Україні хотіли би взяти собі таку амбітну мету – мати «на виході» хорошу людину. Це означає, що вона знає, вміє, володіє компетентностями, але є ще ціннісна основа. Та, про яку раніше ми не дискутували, про яку не було широкого суспільного діалогу, не було такого запиту навіть, і ми хотіли би такий запит створити, показати, що в Україні вже багато чого відбувається. Є нові уроки, нові школи, проекти, організації, персоналії, які справді зрощують хороших людей. Ми хочемо про це розказати й поширити Україною і за кордон.

Олександр Елькін та Олена Масалітіна

До розмови приєднується права рука Олександра, Олена Масалітіна: Перед нами постало складне питання – як візуалізувати «зрощення хороших українців». От, всім нам відомий прадавній символ дерева життя, а ще вишивання – як метафора процесу творення. Ми вирішили «дерево» та «вишивання» екстраполювати на систему освіти, закладаємо багатошарові значення: освіта повинна спиратися на найкращі практики, мати потужне коріння, а водночас сучасні процеси – реформа, яку ми творимо в НУШ – спрямовані на нове покоління. Плоди дерева життя – ось та «хороша людина, яку ми вирощуємо».

На дереві життя є символічні птахи творці-охоронці. Це зворушливий факт, бо на нашому освітянському дереві життя це – білі ворони.

БараБука: Коли ти повертаєшся додому, до своєї доні, то перестаєш бути двигуном EdCamp, чи робота продовжується в родині? Тебе номінували на «Тата року», які Твої батьківські почуття?

Олександр Елькін: Донька – мій головний учитель по життю. Попри те, що їй три роки, я ставлюся до неї як до дорослої людини, поважаю її бажання, точку зору, хоча це не завжди буває легко, вчуся домовлятися. З одного боку, вона неймовірно на мене схожа зовні, а з іншого – принципово не така, як і всі діти її покоління. Який у неї контакт із гаджетами, як по-іншому вона тримає фокус уваги, скільки в ній внутрішньої свободи! Я тільки мрію про одне: не зашкодити їй, не змінити напрям її життя, напрям, який вона сама обиратиме. Це в принципі завдання батьківства: не намагатися нав’язати своє бачення, свої захоплення, а також зробити все, щоб дитина змогла сама знайти відповіді на всі свої питання.

БараБука: Ти говорив, що стосунки вчителя й учня повинні бути такими.

Олександр Елькін: У буддизмі взагалі кажуть, що учитель для свого учня повинен бути як матір.

БараБука: Як гадаєш, у перспективі скількох років переважна більшість українських учителів буде в цій позиції – не нав’язувати, не змінювати вектор розвитку дитини?

Олександр Елькін: Коли ми дивимося на фінських чи, наприклад, сінгапурських, ізраїльських педагогів, кажемо – які вони класні! Єдина різниця між ними й нашими вчителями (і вона не диктується якимись умовами життя) – це різниця на рівні внутрішньої пропрацьованості. Ми не можемо дати дітям те, чим не володіємо самі. Щоб бути такими, треба багато в чому перебудувати себе, приділити достатньо уваги власному внутрішньому світу й розвитку. А нашим вчителям бракує такої звички – подумати про себе, свої справжні бажання, вийти зі стану автоматизму і взятися за внутрішню перебудову. Коли вони почнуть це робити системно (як на подіях у форматі EdCamp) – ми відчуємо зміни.

І, звичайно, треба масово притягувати в цю професію якісно нових людей – які йдуть за покликанням. Слід створювати умови, зокрема, і підвищувати зарплати, і рівень ставлення суспільства. Але й це не є головне, зарплата вчителя не є вищою за середню, наприклад, у тій самій Фінляндії, треба знайти ключ до людей, для яких це місія. Це професія служіння.

БараБука: Які останні п’ять дитячих книжок ви з дочкою прочитали?

Олександр Елькін: У нас у Харкові є такий прекрасний магазин «Читаріум», ми туди періодично ходимо, вибираємо різні книжки. Останню книжку ми прочитали з нею в дорозі, це «Чарлі Чух-Чух» Беріла Еванса. Друга книжка, яка мене вразила, і я навіть дарував її друзям, – це «Тато на зв’язку» Філіпа Кемметера. Ми дуже любимо вімельбухи, у нас їх багато. А ще нещодавно у нас з’явилася улюблена карткова гра «Додо», подарунок Світлани Ройз, ця гра допомагає зняти напруження і налаштуватися на відпочинок усій родині. Ще одна книга Моріса Сендака – про монстра, що живе всередині кожного і кожної, про важливі стани і темні емоції, які треба вміти приборкати.

БараБука: Дозволяєш доні самій вибирати книжки? Чим вона керується при виборі?

Олександр Елькін: Так, звісно, тільки сама. Керується розміром – любить великі книжки, і тим, як їй ці книжки презентують, наскільки натхненно. Це для неї важливо, вона зчитує емоції. Донька дуже любить читати, ми з дружиною – приклад для неї в цьому. Книжок у мене багато і вдома, і в офісі. Навіть на роботі у нас є правило книжкового клубу – з дев’ятої до десятої ми читаємо.

БараБука: Розкажіть про ідею збору книжок для вчителів, які результати?

Тетяна Стус, Олександр Елькін, Олена Масалітіна та Ірина Міньковська

Ірина Міньковська (приєднується менеджерка з комунікацій і партнерств організації): Проект #книгоНУШ нам наразі допомагає розширити Empatia.Pro і Катерина Ясько, вони закуповують книжки й розширюють шкільні бібліотеки. Вони вкомплектували набір із 36 книжок і поширили за два роки близько 60 таких наборів разом із рекомендаціями по всій Україні. І тепер педагоги мають змогу проводити читацькі клуби під назвою «Зі сторінок у життя». До речі, мене особисто дуже тішить, що проміжок між виходом бестселера та перекладом його українською скорочується. Колись це було п’ять років, потім три, а тепер можна в той самий рік побачити книжку вже в нас. Паралельно з розвитком руху EdCamp в Україні йде розвиток української книги, тепер можна знайти стільки важливої перекладної літератури й чудових книжок наших авторів. Нині ми можемо спілкуватися зі справжніми живими письменниками, які говорять зі своїм читачем однією мовою.

БараБука: Назвіть, будь ласка, п’ять фактів про EdCamp Ukraine, якими ваша команда найбільше пишається.

Олександр Елькін: Перший – це цифри. Через учителя проходить життя тисячі учнів і учениць. Наразі в Україні 430 тисяч педагогів, тож, змінюючи систему освіти, ми змінюємо життя кожного другого українця.

Другий. Цього року світовий формат EdCamp увійшов у фінський найбільш авторитетний світовий рейтинг ТОП-інновацій в освіті.

Третій (таємний). Для того, щоб галузь освіти на рівні держави працювала ефективно, потрібно не лише бажання згори і готовність знизу. Цьому мають сприяти керівники закладів освіти, департаментів освіти тощо. Ми бачимо, що дедалі більше едкемперів і едкемперок починають зростати кар’єрно, посідати адміністративні посади – це зовсім інакші люди, з новим ціннісним кодом, із повагою до галузі. Тому я думаю, що через певну кількість років ми побачимо багато нових керівників, і система стане більш ефективною.

Четвертий. Нам вдається долучати до освітнього діалогу на рівні України неймовірних особистостей. Завдяки нам Кен Робінсон присвятив окремий розділ формату EdCamp у своїй книжці «Ви, Ваша дитина і школа» (видавництво «Літопис»). Цього року в нас відбулася зустріч із нобелівським лауреатом світу Далай-ламою, який вважає, що освіта – це релігія майбутнього. Наразі ведемо перемовини з автором бестселера «Віддавати, щоб отримувати» (в-во «КМ-букс»). Я прочитав книжку і, вражений, написав йому у фейсбуці. За 15 хвилин він мені відповів! Неймовірний факт у тому, що зачинених дверей не існує, це те, що ми відчуваємо кожного дня у своїй роботі й передаємо членам і членкиням нашої спільності – що немає бар’єрів, що потрібно мріяти і діяти.

П’ятий факт. Це команда, яка від початку робила рух EdCamp в Україні. У нас не було офісу, ми працювали на кухні і в кафе, без відпустки і без сну. Ми надзвичайно любимо те, чим ми займаємося.

Олена Масалітіна: Коли ми були на прийомі в Далай-лами, він сказав, щоб ми не думали, що наша нація маленька й ні на що не здатна. «Ви “молода країна”, але дуже потужна, спрямована в майбутнє, ви можете світу показати приклад і спричинити до дуже багатьох процесів, про які “старі” країни навіть не думають». Ми в передчутті цьогорічного фокусу і раді, що резонуємо з іншими українськими проектами.

Фото: Ольга Сілакова

Print Form
Подiлитись:

Додати коментар