Нове коло до Шеви


Й ось усі школярики вчать вірші великого Кобзаря, бо календарна шевченкіана. Урочистості, яких більшість із них не розуміє, мабуть, як і тексти. Утім, Тарас Григорович не дуже то й дбав про далеке парадне майбутнє: написати хоч жмуток віршів, які б могли вивчити дітлахи без зайвих запитань про зміст та значення окремих слів він не завдавав собі клопоту. 

Якщо дуже ретельно все ж поперебирати його нібито й зовсім народні рядки (бо ж немає там складнопідрядних речень, постмодерної гри смислів тощо), насмикати уривків, можна дещицю лірики знайти. І її нещадно експлуатують школи. Три-чотири хітових вірша мандрують із юними читцями від конкурсу до конкурсу. Іноді навіть зворушливо, коли помічаєш, що дитина щиро симпатизує вусатому дядькові в кожусі.

Найбільш небанальним проривом Кобзаря до дітей впродовж останнього часу можна вважати «Дитячий Кобзар» від «Видавництва Старого Лева» та низку інтерактивних осучаснень Національного музею Шевченка. Зокрема, в останньому школярі успішно квестяться й анімують дитячі ілюстрації до поезій. Підлітки можуть зауважити модні футболки й може навіть почути в рок-гуртів його важке слово. Проте цього досить мало, як на загальну кількість пишнот, офіціозу та «обязаловки».

І наступного року – знову бьоздік Кобзаря. Нове коло шанування. Ті самі вірші. Ті самі театральні жести. Той самий офіціоз. Той самий образ великого пророка «на виріст» на тендітних постатях школярів. Все це тримає пам’ять, однак лусочки бронзи дуже погано відколупуються, особливо – маленькими дитячими пальчиками.

А доки нічого нового не вигадали, я пропоную свій варіант пояснення дітям, хто той дивний чоловік, що так красиво як «за сонцем хмаронька пливе», і «тече вода з-під явора» чи як дівча «стрічечка до стрічечки мережало три нічечки»…

УКРАЇНСЬКИЙ ЛИЦАР

Іноді так буває, що життя якоїсь незвичайної людини перетворюється на легенду, і ця легенда живе серед людей цілі віки. З найдавніших давен серед українців існує повір’я: що частіше добром і шаною згадують якусь гарну людину, то довше вона живе. Ти, мабуть, не раз натрапляв на таку фразу дорослих: «Він завжди житиме серед нас». Звичайно, не йдеться про те, що ця людина у шапці-невидимці сидить поруч із нами перед телевізором чи купує у крамниці хліб. Ні. Просто його добрі думки ніби допомагають добрим думкам тих, хто живе тепер. А в скрутну хвилину ми завжди звертаємося за підтримкою до таких людей, до їхнього духу, щоб сила їхніх думок допомогла подолати нам прикрість.

Саме так сталося з одним напрочуд обдарованим і талановитим хлопчиком Тарасом, що народився одного березневого дня двісті років тому. Його життя було наповнене великою кількістю випробувань, і мабуть тому, що він зміг їх подолати, не втративши любові до життя, він і став легендою українців.

Легенда ця має назву КОБЗАР. Саме так звикли називати в Україні Тараса Шевченка, поета й художника. І саме до нього звертають думки українці, коли хочуть подолати кривди, завдані своїй батьківщині. Адже саме про любов до свого краю, про честь і лицарство писав Кобзар. Бо якщо не любиш землі, на якій Ти живеш, значить не любиш своєї домівки, своїх тата й маму…

Тарас народився в селі, у великій родині. Мама його померла рано, мачуха ж, як мачухи в багатьох українських казках, незлюбила його. Тож від самого малечку він повинен був самостійно шукати свою стежку в житті. У ті давні часи неможливо було змінити долю й стати кимось іншим – не хліборобом чи теслею. Але він зміг подолати найнеймовірніші перешкоди й став рівним серед найталановитіших митців світу. Він став нашим, українським, лицарем.

З любов’ю, Тетяна Щербаченко

Малюнок Володимира Штанка для журналу «Соняшник»

Читайте також: Кобзар, кобзарик, кобзарище

Print Form
Подiлитись:

Додати коментар



Читайте також: