Нові і старі чудовиська

Автор: Анна Хромова


Давним-давно все було просто. Відьми їли дітей, вампіри пили кров, домовики робили шкоду, русалки топили моряків. А люди вірили в них і боялися. Сучасні дитячі письменники пропонують альтернативний погляд на класичних і свіжовигаданих потвор. Навіщо вони це роблять і кому з цього користь?

Читайте також про іншу «літературну нечисть»:
Ця дружня нечиста сила
Повернення Моховинки

«Ґруффало» і «Ґруффалятко»: сила вигадки

груффало

З живими класиками дитячої літератури українських читачів познайомили видавництво «Читаріум» і перекладач Віктор Морозов. А Джулія Дональдсон і Аксель Шеффлер, у свою чергу, – з малим мишеням, яке, аби здихатися своїх переслідувачів, вигадує жахливого монстра Ґруффало. Один його опис відбиває апетит і Лисові, і Сові, і Змії. Ледве мишеня вирішує, що врешті зможе спокійно пообідати, як зустрічає вигаданого ним же монстра. Але обдурює і його.

Тут старий як світ прийом «обдурення чорта» поєднується з постмодерним баченням світу як тексту. Діти, які ще не вміють читати, дізнаються про силу вигадки, яка цілком може запанувати над власним творцем. Й отримують змогу посміятися зі страшного.

У книжці «Ґруффалятко» автори продовжують тему страху, сміливості і владарювання вигадок і художніх образів над нами. Донечка Ґруффала зростає на розповідях тата про страшне мишеня. Й ось вона врешті-решт наважується піти в ліс, щоб на власні очі побачити це жахливе чудовисько. Коли Ґруффалятко зустрічає його, то, звісно, не розуміє, що ж у мишеняті такого страшного й загрозливого. І хоче його з’їсти. Але винахідливе мишеня лякає її своєю тінню. Ґруффалятко тікає в печеру до тата, тепер вона цілком переконана, що всі таткові історії були правдою.

Багатьом сучасним дитячим письменникам нерідко дорікають за те, що, аби донести ідею можливості компромісу й порозуміння, вони у своїх текстах перетворюють левів на овечок.

На відміну від них, Дональдсон лишає монстрів монстрами. І при цьому примудряється показати їх цілком симпатичними. Мишеня ніколи не товаришуватиме з Ґруффалятком, але це не робить жодного із них гіршим.

Чесно кажучи, я б читала ці книжки не лише малюкам, а й дітям 3–4-х класів. Як ілюстрацію до пояснень про те, що правильно сформований імідж може допомогти позбутися багатьох проблем у спілкуванні без бійок і кулаків. Головне знати свої сильні сторони.

«Хлопчик і відьма»: визнання невдач

відьма

У книжці Сергія Лоскота «Хлопчик і відьма», що вийшла в серії для самостійного читання видавництва «Ранок» і зарахована до другого рівня складності, ідеться про, як усі вже здогадалися, зустріч хлопчика і відьми. Автор одразу нас попереджає: відьма Кукарача звичайна собі, але не зла – дітей не їсть, заклять не накладає, до чарів не здібна, навіть літати не вміє. От лише лаятися любить, особливо зранку. («І чим я не відьма?» – у цьому місці задоволено подумала я.)

Одного разу хлопчик, який потерпає від інших дітей через те, що носить окуляри, забрідає до старого парку. Він хоче наловити в озері чортів і принести їх батькам. Але замість чортів знаходить на березі відьму. Виявляється, відьма таки літає. Але не сама: вона чіпляється за хвіст комети, що несе її небом поти, поки, мов ящірка, не скине хвоста, а разом із ним – і відьму. Падати завжди боляче. Тож відьма в мить зустрічі з хлопчиком сидить сумна й невесела. Хлопчик теж невеселий, бо дорогою до озера загубив окуляри. Вони мило теревенять і втішають одне одного. Тільки ось відьма цілком по-відьомські встигає похвалити хлопчика за те, що затіває бійки з дітьми, які його дражнять. А тоді показує, яка вона літає на кометах.

Тут не ідеться про страх, як у попередніх книжках. Автор обирає образ відьми для того, щоб показати неідеального дорослого. Бо ж усім змалечку відомо, що має вміти відьма. І що мають вміти мама, тато, вчителька, продавець у магазині. Але в дорослих не завжди виходить відповідати чужим і власним вимогам, і нерідко вони приховують це від дітей. А дитині важливо знати, що таке становище – радше норма, ніж виняток. Що кожна людина стикається з труднощами і прикрощами набагато частіше, ніж може здаватися. А вихід для всіх один, і його нам озвучує Сергій Лоскот – душевна підтримка.

«День народження привида»: сміх зі страшного

привиди

У своїй книжці «День народження привида» (видавництво «Фонтан казок») Сашко Дерманський розказує читачам низку історій про привидів. Усі сюжети він наприкінці красиво зв’язує в один, зібравши всю компанію – і Зловісну Марту, і Громобоя, і Зелепонь Квартальну, і навіть несправжніх «простирадляних» привидів – на дні народження в Сашуки Писуки (кого б то мав на увазі автор, га?).

Ця книжка – чисті веселощі. Привиди тут нагадують карикатури, але при цьому не позбавлені своїх страшних ознак: вони грізні, незрозумілі, люблять лякати людей. Тож посміятися з них не завадить маленькому читачеві, якого лякають тіні в темних кутках.

Більшість історій зовсім трошечки, та все ж повчальні. Гарнюня Гапуня бореться з небажаними компліментами і несерйозним сприйняттям через красиву зовнішність. Зловісна Марта, хоч яка вона заклопотана і зловісна, таки допомагає заблукалому малюкові. А Май Онес не втрачає віри у свій талант художника навіть попри те, що поки що найвдалішим його витвором став… соус майонез.

«Тринадцять історій у темряві»: страх-розвага

Трин_історій

Книжку «Тринадцять історій у темряві» (видавництво «Темпора») розраховано на молодших школярів. У ній письменниця Галина Ткачук звертається не до персонажів класичних казок і легенд, а до дитячого фольклору. А заразом до почуття «веселого страху», до контрольованого страху-задоволення, який допомагає долати справжні, зовсім не веселі страхи.

Діти люблять розказувати одне одному страшні історії – вигадливі, абсурдні, неочікувані й живі. Часом ці історії коріняться в міському фольклорі, часом залучають героїв фільмів або комп’ютерних ігор, а часом у них постають надзвичайно оригінальні персонажі, які живуть і діють, підкоряючись недоступній розумінню дорослих логіці дитячих оповідок. Саме з таких персонажів і сюжетів, надзвичайно майстерно чи то відтворених, чи то вигаданих авторкою, складається книжка. Серединожер, Прозорий Дядько, Балабоновий Монстр, Риба-з-ніжками Коваленко, Брехло Нещасне і решта не менш колоритних персонажів залякують до кольок у животі. Що може бути приємніше, ніж сміятися зі страшного? Хіба що лякатися, знаючи при цьому, що ти в повній безпеці й можеш перестати боятися, щойно тобі набридне.

«Маленький вампір»: боротьба проти упереджень

вампір1

Світлана Ройз: Боятися можна й не соромно

Книжка Анжели Зоммер-Боденбурґ і Ніколаса Уоллера, яка щойно вийшла у видавництві «Талант» у моєму перекладі – адаптація давно відомої німецьким читачам і неодноразово екранізованої серії книжок про маленького вампіра Рудольфа. Вампіри Анжели Зоммер-Боденбурґ, із одного боку, абсолютно справжні: вони бояться часнику й денного світла, не переносять срібла, уміють гіпнотизувати (щоправда, лише дівчата), бліді і грізні, вони літають нічним небом і сплять у трунах. З іншого боку, сучасні вампіри вже зовсім не ті, що колись. Боячись людей і їхніх технічних здобутків, вони постійно ховаються. Вампіри давно перейшли на вегетаріанську дієту, і їм ні за яких обставин не спаде на думку вкусити людину. То що ж заважає в такій ситуації людям і вампірам жити в мирі?

Саме це з’ясовують двоє підлітків – вампір Рудольф і хлопець Тоні. Вони борються не лише з жорстоким і до вампірів, і до людей мисливцем Рукері, а й із власними упередженнями й упередженнями своїх батьків. Саме останні виявляються не менш загрозливими, ніж часникопал і смертоносний ультрафіолетовий ліхтар Рукері.

Print Form
Подiлитись:

Додати коментар