«Обережно, діти!» чи «Увага, батьки!»?
Марко – спостережливий, розсудливий та кмітливий хлопчик, але от біда – постійно втрапляє в халепу й робить шкоду. І чого б це? Хотів же якнайкраще!
Думав допомогти мамі зі святковим обідом для гостей – та «посолив» картоплю піском для вазонів, салат – цукром, і підсмажені рибки з акваріума чомусь нікому не засмакували. Посапав дідові город, а замість подяки – домашній арешт. Ну хіба ж хлопець міг припустити, що між картоплею росте не бур’ян, а квасоля та бурячки?
Книжка «Обережно, діти!» – не лише дебют поетки Марії Ткачівської у дитячій прозі, а й один із небагатьох реалістичних романів для дітей у сучасній українській літературі, до того ж із добрим гумором у дусі Всеволода Нестайка або ж «Маленького Ніколя» Рене Ґосіні. Це легке та веселе читво про пригоди хлопчика Марка в садочку, школі та селі. Але, що суттєво, Марко – міська дитина, яка живе в Україні XXІ сторіччя. Тож його реалії куди ближчі нашим маленьким читачам, аніж французькі чи радянські.
Про свої витівки та пригоди Марко розповідає сам, із усією дитячою безпосередністю, щирістю й невблаганною логікою 8-річного розумника. Авторка чудово передала дитячу оповідь – дещо непослідовну, із «ліричними відступами», які раптом стають головною темою, та несподіваними висновками. А ще продемонструвала «алгоритм» дитячого мислення: усе, що почув-побачив удома / по телевізору / на вулиці / від друзів, сусідів, хлопчик «перетравлює» і відтворює, звісно ж, у той спосіб, у який може, і так, як розуміє. Тим паче, що вічно зайнятих дорослих ніколи немає поряд, і підказати нема кому. Отже, найкраще читати Маркові історії в родинному колі – насміються всі. Та інколи видається, що книжку таки написано для батьків, – такий собі веселий підручник із дитячої психології. Тим паче, що й назва «Обережно, діти!» орієнтована більше на дорослих. Читаючи, вони точно пригадають власні дитячі бешкети й раптом замисляться: чи справедливо карати маленьку людину за те, що вона бачить світ по-іншому? І, можливо, хоч на якийсь час стануть менш суворими та більш уважними.
«Єдиного я не зрозумів: чому для того, щоб у дорослих з’явився час для дітей, має щось обов’язково трапитися. Чому для того, щоб радіти, треба перед тим сумувати. Чому треба прибирати, коли хтось має прийти. І останнє: чому гості дорожче від дітей»
Книжка напрочуд правдива. Тут добре виписано життя типового сучасного хлопчика з пересічної родини, де батьки завжди на роботі, бабуся – на заробітках, а дитиною опікується дід із не менш типовим підходом до виховання: «Коли мені було чотири, ми з дідом щодня вмощувалися перед телевізором, їли чипси і дивилися новини, футбол та всі телесеріали, а після обіду чимчикували в кафе: я пив кока-колу, а дід – живчик». Авторка часто по-доброму іронізує зі звичного укладу сучасних сімей. Дорослий читач навряд чи стримає усмішку. Та чи зрозуміють діти, що це іронія? А чи сприймуть такий порядок речей як належне? Те саме щодо українських ґендерних стереотипів. У тексті їх повно: «У жінок завжди хибна уява (чи все ж «хибне уявлення» – ред.) про чоловічі наміри», «жінки часто перебільшують і кажуть, що в усьому винні чоловіки», «якщо жінки наполягають, мені не шкода!», «усі ви, жінки, однакові» тощо. І знову ж, авторка підсміюється. А діти? Врешті, на противагу цим стереотипам, у романі чимало цілком емансипованих жіночих образів. У мами – «море» роботи (і це при трьох дітях!). А самому Маркові куди цікавіше бавитися з Нелькою та Анеткою – «справжніми хлопчиськами», тоді як на Ксеньку, що тільки й думає про заміжжя, у нього «алергія».
А ось кого в романі майже немає, то це дорослих. Вони діють переважно тоді, коли йдеться про покарання. Але ж спілкування дорослих і дітей не може цим обмежуватися! Тому наприкінці книжки й з’являється дід Орко. Він не моралізаторствує і не карає, він хоч і старший, але друг, тож ставиться до хлопця з повагою і спілкується на рівних. Тому Марко й бере до серця його поради, а разом із тим починає дорослішати, і, що не менш важливо, вчиться бути чоловіком.
Книжці можна закинути деякі архаїзми, як-от згадки про Сталлоне, Рембо чи Памелу Андерсон. І тим паче зайвою, надто ж з огляду на події цієї зими, видається згадка про Януковича. Бажає ліпшого й редактура («пляшка з напитком», «терпеливо», «шорти сохнули на шнурку» тощо). Та попри ці нюанси, читачі – і маленькі, і дорослі, – упевнена, із задоволенням поглинатимуть сторінку за сторінкою.
