Ольга Купріян: можна говорити про те, що ми здобули у своєму досвіді
Автор: БараБука
Своїми роздумами про те, як змінюється дитяча й підліткова література, в рамках циклу #якговоритиздітьмипровійну, ділиться письменниця, методистка лабораторії дитячого читання НЦ «МАНУ» Ольга Купріян. Про те, які досвіди ми можемо сьогодні брати для дитячих книжок, про точки безпеки і надії й велику надію на українське фентезі – в монолозі для БараБуки.
Я відштовхуюся від двох тез, які висловили наші гості раніше:
1) слід називати війну війною (психологиня Анна Просвєтова);
2) слід уникати безнадії у творах для дітей (письменник Григорій Фалькович, дитина Другої світової війни).
Ми не мали досвіду повномасштабної війни. І для мене, і для вас це вперше. Ми маємо всі це обговорити й осмислити: як писати, що читати і як говорити. Важливо також, які теми вибирати.
Наприкінці лютого я отримала досвід евакуації з Києва. Я запакувала необхідні речі у тривожну валізку, взяла дитину, якій на той час було 6 років, і виїхала евакуаційним потягом до Львова, де ми пробули три тижні у друзів. Що я зробила зі своїм досвідом? Я «запакувала» його в історію для книжки-картинки. Проте постало питання: як розповісти цю історію дошкільнятам і молодшим школярам, до яких я адресувала книжку? З якої позиції говорити?
Ми не маємо зараз часової відстані, щоб осмислити все, що з нами відбулося за ці п’ять місяців повномасштабної війни: досвіди втрати свого дому, рідних, еміграції. Ми перебуваємо в моменті травми. Для того, щоб писати для дітей, слід із цією травмою впоратися самим. Ми не можемо говорити з дітьми з позиції травмованої людини. Не можемо говорити з дітьми з позиції істерики. Ми мусимо говорити з відчуття спокою, впевненості, які треба передати нашим дітям. Маленькі люди спираються на нас. Ми є тим стовбуром, на який спирається дитина. Слід передати їм відчуття того, що ми все вирішимо.
Які рішення я знайшла для себе? Ми можемо говорити про те, що ми здобули в нашому досвіді. Нові друзі, знайомі, досвід величезної підтримки, те нове, що ми пізнаємо.
У березні я написала текст для книжки-картинки – про евакуацію до Львова. Мені важливо було якомога менше говорити про страшне, щоб не травмувати читачів. Це таке трохи відчуття, ніби ти ходиш між крапельками. Адже ти ніколи не знаєш, що саме травмує окрему людину (більше про це говорити Світлана Ройз у своєму ефірі – Ред.). Тому, пишучи про подорож залізницею, я маскувала звуки, що можуть видаватися схожими на бомби й обстріли, під звуки, що видає потяг. Також реалії війни в сюжеті видає те, що родина ховається у ванній разом із кицькою. Коли читаєш цей текст уголос, реакції дітей і дорослих зовсім різні. Діти стежать за сюжетом, у якому йдеться про пошуки домашньої тваринки, а батьки відшукують у тексті уривки своїх переживань. У дорослих часто бувають сльози на очах. У цій історії крапка стоїть там, де потяг прибуває до Варшави. Усі опиняються в безпеці. Поставити точку безпеки – дуже важливо.
Зараз потрібні тести, що допомагають переживати складні досвіди. Це так, ніби ви багато разів розповіли свою історію, і вам уже значно легше її в собі носити. Ви її вже розповіли. Розповідайте свої історії: ведіть щоденники, пишіть у соцмережах. Коли ви дійдете до того етапу, що зможете ділитися з дітьми, тільки тоді беріться до дитячих історій.
Складні переживання, важкі історичні події дають нам дуже багато матеріалу, який слід осмислити. Нам більше не треба вишукувати теми для книжок. Усе – перед очима. Ми можемо її «запакувати» в реалістичну форму або у форму фентезі. Я прогнозую, що тепер наперед вийдуть казка і фентезі. Адже ці жанри дають нам можливість спрогнозувати і «напророчити» щасливий фінал. У казці ми можемо зробити так, що добро переможе зло.
Як авторка реалістичної прози я переживаю кризу: перебуваючи тут-і-зараз, я можу вірити в Перемогу й усіляко допомагати їй наблизитися, але не можу подарувати своїм героям абсолютно щасливий фінал. Якщо ви можете намалювати таку візію майбутнього, давайте це робити. Нам усім треба такі тексти, щоб вони нас підтримували на шляху до Перемоги.
Війна росії проти України триває вже вісім років. Якщо раніше ми могли ще писати про щось «мирне», бо війна залишалася локалізована, то сьогодні так робити неможливо. Увесь світ говорить про нашу війну. Сьогодні писати книжки, в яких немає війни, я не бачу можливим. Пройдіться по своїх містах і селах: скрізь є нагадування про війну. Навіть якщо ми говоримо про «історії тилу», є волонтери, є ветерани, є люди, які працюють на те, щоб ми швидше перемогли ворога. У книжці «Мирослава та інші з нашого двору», що вийшла у 2021 році, я писала про «тил». Герої мешкають у Києві, але в історії є вимушені переселенці, які стикаються з булінгом, є епізодичний герой-військовий. Мені важливо було це проговорювати у книжці про звичайне дитяче життя. Бо війна, навіть якщо її не бачиш, впливає на нас.
У мене також є один текст про переселення та еміграцію – «Кісточка оливи» (2020). У ньому родина давніх греків змушена шукати іншого дому, і цей дім – на території сучасного Білгород-Дністровська. Головний герой, хлопчик Нестор, стикається з відчаєм і смутком за бабусею, яка залишилася в Мілеті, отримує досвід мультикультурності й намагається з маминою допомогою знайти щось спільне у двох світах. Книжка завершується епізодом, де Нестор намагається посадити кісточку оливи в місці, де всі приїжджі греки пробують виростити оливковий гай. Історія обривається, коли хлопчик кидає кісточку в ямку. Ми не знаємо, чи кісточка приживеться, чи дерево виросте, чи приживуться на новому місці люди, які переїхали. Але ми ставимо точку надії для дитини – і таку точку я раджу шукати кожному з нас.
Фото: Ірина Мироненко для проєкту On Our Way Home / по дорозі додому / Po drodze do domu
