Підлітки обговорюють «Слово про будинок “Слово”»

Автор: Ольга Купріян

«Це мій улюблений вид занять: я вас запитую, а ви все заняття розповідаєте, хто що думає», — кажу на одному з перших занять курсу «Письменництво з елементами арттерапії», де другий рік поспіль є менторкою. БФ «Голоси дітей» проводить не один такий курс для підлітків, і мені пощастило мати справу з талановитими молодими людьми, які захоплені літературою — написанням, читанням, вигадуванням, розмірковуванням про чужі і свої тексти.

Цього року ми вирішили спробувати також формат читацького клубу, адже писання й читання — невід’ємні процеси. Отак під нашим пильним поглядом опинилися мемуари Володимира Куліша «Слово про будинок “Слово”». Уже котрий рік книжка тримається в топах продажів видавництва «Віхола» і не в останню чергу — завдяки підліткам і їхній цікавості до теми Розстріляного відродження.

За прикладом своєї колеги Галини Ткачук, яка багато років провадить творчі гуртки для дітей і підлітків, я запропонувала учасницям та учасникам книжкового клубу «Текст і контекст» написати статтю для БараБуки. Далі — міркування підлітків.

Холмі:

Насправді слів про «Слово» набагато більше, ніж одне. Попри те, що книга досить невелика, у ній вміщуються історії всіх, кого автор (і водночас невід’ємний герой усіх розповідей) пам’ятає. Володимир відкриває нам двері в кожну квартиру, у кожне життя, оживляє образи письменників і поетів, про яких у школі розповідають коротко й сухо. Мені як людині, яка більше року захоплено читала про мешканців «Слова», було неймовірно цікаво дізнатися про їхнє життя так близько, наче й сам побув кілька годин їхнім сусідом.

Певно, попри мою колишню любов до пана Михайля Семенка, з ним не хотілося б сусідствувати, бо дві людини з вередливим характером у маленькому просторі стануть двома запальничками, які лише роздмухують вогонь. Сварки були б неминучі. Тож найцікавішим мені здався Йогансен — хоча б тому, що я обожнюю собак, і його пси не лишилися б без моєї уваги. І дуже захопливим для мене стало те, як легко Майк вивчає мови — завжди вважав це чимось неймовірним!

Анна Бохан: 

Книга залишає по собі приємні спогади. З одного боку, знаючи трагічність та реалістичність подій, стає сумно. З іншого боку: поки ми читаємо книгу, можемо бути в гостях у великих письменників та слухати про їхнє буденне життя, наче нам того не можна робити. Володимир Куліш написав складні речі простими словами — це мене привабило в цій книзі. І привабило  настільки, що навіть наснився сон, де ми сиділи з письменниками й обговорювали те, що бентежить мене та що бентежить їх. Усім рекомендую до читання!

Ольга Присяжнюк:

«Слово про будинок “Слово”» — книга спогадів та короткочасних миттєвостей із пам’яті, коли всі були живі й усміхнені. Це місце, де Остап Вишня розповість ще один анекдот, Павло Тичина поділиться рідкісною історією, а Микола Хвильовий крикне в театрі акторам: «Браво!». Краплини їхнього життя, які ми можемо прочитати завдяки Володимирові Кулішу, доводять, що це не просто українські митці, зібрані в одному домі для контролю владою. Це люди, які творили, відпочивали, кохали, ненавиділи, сміялися, тужили, були поруч одне з одним. Такі спогади є надзвичайно цінними, адже доводять, що мешканці будинку «Слово» — не список імен, а десятки людей, що лишили слід в історії України та досі продовжують надихати.

Мене вони також надихають. Ще восени я відвідала виставу «Я помщуся світу любов’ю» в Одеському театрі імені В. Василька, присвячену Розстріляному відродженню і шістдесятникам. Вона сильно вразила мене й надовго лишилася в серці як рана. Та тепер, прочитавши також «Слово про будинок “Слово”», я розумію, що знання їхніх історій — необхідність, а відголоски творчості цих митців будуть відчутні у моїй. Імена, наостанок написані крейдою на дошці, або перелік жителів «Слова» з короткою долею «розстріляний» чи «засланий» — насправді наставники, до яких усі мають дослухатися.

Маргарита Луценко:

Книжка Володимира Куліша посіла чільне місце у списку прочитаного за останній час. Згадую, як сидячи біля блискучого Дніпра, читала спогади про Остапа Вишню — чоловіка «з дуже скупенькою чуприною», «булькатими очима», що «виглядав на «доброго дядю». Вимальовувала у свідомості образ світоча анекдотів і людини, що заливалася щирими слізьми в мить утрати близького, дорогого.

Маю тепер із десяток чітких спогадів про кожного, ніби вони мої друзі. Ніби колись я вигулькувала з-за дверей і сміливо заглядала в їхні помешкання, підслуховувала, як та невидимка. Чула дитячі забавляння та розмови про повсякдення, турботи й життєві плани. Глибоко вдячна Володимиру Кулішеві, що відчинив таємничу браму до письменницького дому, до сердець митців Розстріляного відродження.

Єва Віненцова:

Є пару показових моментів у «Слові про будинок “Слово”», на які, напевно, могла звернути увагу тільки така ж яра феміністка, як і я:

Перший — на с. 108. Розповідь про Івана Кириленка, «безбожного п’яницю та бабія», з обличчям «аж ніяк не українським» особливо пригнітила мене: в ній ми бачимо типове (і я наголошую — типове!) становище жінки в ті часи. Якщо коротко: вищеназваний Кириленко «звів дуже гарну і спокійну дівчину». На логічну образу батька дівчини партія відповіла так: «подумаєш, донька!»… Здавалось би: такі історії ми бачимо постійно, і в усі часи буття жінкою аж ніяк не було легким. Та невже від цього ми повинні сприймати це як буденність?

Другий показовий момент: на с. 124 розповідається про приятеля дитинства В. Куліша — Павла. Про його ставлення до батьків дізнаємося таке: батька він називав «Грізний», а маму — «дєвочка». Чи це ставлення суто Павла? Питання риторичне. Слово «дєвочка» відображає зверхність до жінки: на відміну від «Грізний», написане воно з маленької букви, і, звісно, є калькою з російського слова. Ніяких «дєвочєк» в Україні бути не могло, то звідки це дурне слово з’явилося? Зрозуміло: більшовики, Радянський союз, русифікація… Та діти письменників горезвісного будинку точно мали проукраїнський майндсет і, як і їхні батьки, певно, з недовірою і презирством ставилися до росіян. Отже, використання, на перший погляд, жартівливого прізвиська — не що інше, як навмисне впровадження русизму задля демонстрації зневаги.

У книзі, яка оповідає про зовсім інші, напевно, жахливіші речі, ніж я описала вище, ми можемо побачити відображення різних соціально-культурних процесів, притаманних як тій епосі, так і, на жаль, нашій. Несправедливість була і є, і попри великий прогрес у побудові більш здорового і толерантного суспільства, ми все ще далеко від рівності в соціумі, і нам залишається лише працювати над його розвитком і лібералізацією надалі…

Проте в цілому це дуже цікава і навіть тепла, попри весь трагізм, історія, яка немов говорить нам: «Подивіться! Все це — не просто імена на палітурках і в документах, це — живі люди, з власними долями, радощами та невдачами. І навіть сам будинок тут — живий організм, якому, як і усім його мешканцям, тепер ми можемо тільки поспівчувати».

Таня Селіщева:

«Слово про будинок “Слово”» — це щось… І я навмисно не додала в це речення жодного прикметника. Ця книга повністю змінила моє уявлення про історичну літературу, про неї можна розповідати годинами. Іноді виявляється дивним те, що в письменників також було своє життя, яке не пов’язане з літературою, що з кимось у них були дуже гарні стосунки, а про когось не хочеться навіть згадувати. Просто порівняйте, як автор описує Миколу Хвильового: «Коли б до нас він не зайшов, все знаходив хвилинку, щоб пожартувати зі мною, розпитати про школу і нишком всунути карбованця на морозиво». І Володимира Коряка: «Горбатий, вічно заклопотаний, з величезною течкою під пахвою кудись завжди поспішав». Саме з кожним з таких текстів, ми, читачі, немовбито потрохи стаємо близькими друзями Володимира Куліша по листуванню: з нами він ділиться не сухими фактами з історії, а душевними ситуаціями, які хочеться читати все більше і більше. Хто б міг подумати, що Хвильовий любив кататися на ковзанці пізно вночі, а Підмогильний боявся, що його улюблений велосипед «Україна» зламають? Здавалося б, всього лише буденність, але саме ця невимушеність при розумінні тогочасних подій найбільше притягує до читання цієї книги.

Дар’я Вігінська:

Кінець і початок книги майже ідентичні, принаймні по словах. Але відчуття вже інше. Це ніби повернення до старого «будинку з привидами»: ти знаєш, що вони були тут, і залишили свій слід — цей слід невидимий, але його завжди можна відчути. І будинок вже ніколи не стане таким, як колись. Він ніколи вже не поверне собі це відлуння сміху і теплі вогні, що горять у вікнах. Звичайно, будуть люди, які ще прийдуть і запалять там світло… але воно вже буде не те.

Було приємно бачити знайомих авторів, які відкривалися зовсім по новому. Бачити, як вони радіють, творять, сміються, жартують… просто живуть. Тепер, певно, коли я чутиму звичні речі про Розстріляне відродження, то згадуватиму цю книгу: ту, що рве шаблони ідеальних «воскових фігур» і показує справжнє.

Тея:

«Слово про будинок “Слово”» відчиняє двері до іншої реальності. Читаючи цю книжку, я відчула, ніби сама була на посиденьках друзів у будинку і перегукувалася з Йогансеном на балконі. 

До того ж, мені подобається мова у книзі. Я зустріла слова, які на даний момент вийшли із вжитку або були змінені, як от «елеґантний», «балькон», «клюмба»,  «спеціяльна» та ін.

Анастасія Богуславець:

«Слово про будинок “Слово”» — не просто текст на папері. Це повноцінне життя купи людей, яке закарбували на сторінках книги. Читаючи її, я прожила купу емоцій та дізналась багато цікавих фактів про тих, хто справді вмів зводити слова в рими і творити майбутнє життя країни. Я відвідала кожну квартиру цього «огрядного, п’ятиповерхового будинка» Харкова. Прожила складні та веселі моменти разом із ним. Слухала кумедні жарти Остапа Вишні. Відвідала полювання з Хвильовим. І звісно ж, не пропустили вечірню ковзанку.

Кінцівка. Це точно мій улюблений момент. Ці спогади, цей детальний опис кожної кімнати у квартирі Куліша пробудили мурашки на моєму тілі. Та й загалом всі моменти, які були в книзі, змушували хоча б на хвилинку затамувати подих. Я розуміла, що поки читаю цю книгу, їхні серця десь поруч і вони досі б’ються.

Андрій Богданець:

Книга про будинок «Слово» — ніби річка, що впадає в море та пізніше в океан. Ти можеш боятися заходити у воду, бо вона пощипує твої ноги, бо прохолода, незвична тобі. Так і ця книга ніби поступово вводить тебе в контекст 1920–30-х, лиш поверхнево, бо для заглиблення тобі треба читати ще і ще. З перших рядків може здатися, що не твоє, страшно, але коли вже звикнеш, то хочеш поринути в цю «річку»… А прочитавши, не підеш просто так, захочеш більшого пласту інформації, що в цілому, на мою думку, і є метою книги. Бо за рахунок того що книга стала популярною, «океан» Червоного ренесансу став більш доступним для пересічного читача.