Подружитися з диваками та стати супергероєм
Анастасія Лавренішина – авторка, яка вміє дивувати. Ви можете знати її за фентезійною дилогією «Дрімучий ліс», сповненою вишуканих порівнянь і метафор. Або за атмосферними екоказками про крихітку Жу. Чи за приквелом до анімаційного фільма «Віктор робот». Є в її доробку і нон-фікшен «Ласкаво просимо на пошту». Нова ж книжка «Диваки моєї школи» цілком реалістична, з пізнавальними елементами.
І от якраз у пізнавальному аспекті й криється небезпека для авторів: як розповісти так, щоб було цікаво, але в той же час не скотитися у повчання й сухі пояснення термінів, які, швидше за все, видадуться юним читачам нудними? Анастасії Лавренішиній вдалося, і ми спробуємо розібратися, в чому її секрет.
То про що ж книжка? Про прийняття інакшості на прикладі Петрика Їжака, другокласника, який приходить до нової школи. Їжак – його прізвисько, а не прізвище, і воно дуже вдало його характеризує – розхристаний і колючий. Наталя Чорна і зачіску йому намалювала відповідну, їжачу, з колючками. Він не хотів переїздити, не хотів іти до нової школи, хотів грати у «Кубок Гемеродрома», але от, тато веде його до нової школи й каже, що забиратиме його бабуся.
Клас його непростий, у ньому вчаться діти з особливими освітніми потребами. І вчителька не встигає розповісти про ці особливості, як Їжак затіває бійку й потрапляє до директорки. «Я знаю правила, — Їжак грізно наїжачується у відповідь. — Не можна вдаряти когось і не вибачатися!» Їжак знає правила, та ще не знає про особливості диваків, з якими тепер навчатиметься. А в його класі є Ураган, який переміщається у кріслі колісному; є добра й привітна до всіх Красуня з синдромом Дауна; є Інжир з аутизмом, який пригощає всіх інжирними батончиками. І з усіма можна дружити, якщо враховувати їхні потреби.
Директорка, Марина Валеріївна, яку діти з любов’ю кличуть «Малинове Варення», не сварить Їжака, а пропонує йому виклик – стати капітаном класу на змаганнях й отримати кубок. Це його шанс стати супергероєм, як його тато-поліцейський. Та є один нюанс: у змаганнях мають брати участь усі. Спочатку Їжаку здається, що це неможливо, він не хоче у своїй команді диваків, називає їх зайвими й слабкими. Та він вчиться на власних помилках, і вже після змагань усі кликатимуть його не інакше, як Капітан Їжак, а він зрозуміє, що всі мають свої суперсили.
За подіями у школі спостерігають голуби. На подвір’ї, на підвіконні класу чи спортзалу. Саме вони розповідають історію, часом коментують вчинки Їжака і пояснюють читачам термінологію інклюзії. «Всі люди різні. Хтось носить окуляри, хтось має слуховий апарат. Хтось ходить пішки, хтось користується кріслом колісним, а дехто має особливості розвитку чи поведінки, які не одразу зрозумілі іншим».
Голуби розповідають про аутизм, ДЦП, синдром Дауна, порушення слуху, ПТСР. Пояснюють, які саме терміни потрібно вживати: крісло колісне, а не візок, людина з інвалідністю, а не інвалід. Та й саме слово «диваки», обране авторкою, включає їх у колектив: вони такі самі, як і решта, тільки мають свої дивацтва, свої особливості. Пам’ятаю, як у моєму дитинстві звучало «інвалід» у спину безногому ветерану війни та «даун» до дівчини, яка просто хотіла бавитися з іншими дітьми. А вони могли би бути «диваками мого двору» – зовсім же по-іншому звучить, погодьтеся.
Для Їжака це все нове, та важливо те, як авторка зобразила поведінку інших дітей, які довше вчаться в інклюзивному класі. Коли Їжак зачіпається до Інжира, вимагаючи вибачень за те, що той штовхнув його, на захист хлопчика з аутизмом стає весь клас: і хлопці, й дівчата, і чемні, й розбишаки, бо вони приймають усіх у своєму класі. Приймають і рахуються з їхніми особливостями. Зрештою, Їжак певним чином також дивак… У нього немає мами, і, звісно, це не може не впливати на його поведінку.
Я читала книжку разом із семирічним сином. Мені було цікаво, як він її сприйматиме, чи не переобтяжуватимуть його термінологічні вставки. Та, оскільки вставки були поміж розділами, і це були емоційні репліки голубів (один із них все обіцяв скинути ляпку на Їжака, якщо він не змінить своєї поведінки) – часом обурені, часом засмучені чи, навпаки, жартівливі, а терміни пояснювалися простими словами, це сприймалося легко і не переобтяжувало текст.
Син перейнявся і щоразу, коли читали про котрогось дивака, ділився власними спостереженнями: «О, а у нас Іззі не любить доторків і обіймів, а з Джексоном завжди поруч асистент. А в третьому класі є дівчинка з протезом замість ніжки». Як на мене, оце впізнавання й розуміння дуже важливе.
Тон оповіді дуже делікатний, обережний – авторка й сама має сина з особливостями. Крім того, текст вивіряла літературно-психологічна консультантка Таня Стус, щоб у жодному разі не нашкодити, не образити, а підказати, як найкраще взаємодіяти з диваками. Ілюстрації Наталі Чорної підкреслюють особливості характеру персонажів: шпичаста зачіска Петрика, яка робить його справді схожим на їжака чи каштан; розбишакуваті очі Мишка і Вовчика (мені тут щоразу згадувалися Нестайкові Вовчик Вовченко й Михайлик Ведмеденко), чарівна усмішка Красуні. Прізвиська дітей і вчителів також не випадкові, підібрані авторкою з любов’ю: Їжак, Ураган, Інжир, Красуня, Кіборг, Малинове Варення. Так хочеться, щоб усі наші кіборги, які вертаються з війни, знайшли розуміння й прийняття у новому житті, щоб урагани мали змогу летіти й відчувати вітер на щоках, щоб красунь і красенів хвалили й захоплювалися ними, щоб усі диваки відчували прийняття й любов оточення.
«Диваки моєї школи» дуже важлива й потрібна книжка. І тому, що давно вже час зняти тавро з диваків, прийняти, що люди різні, і несприйняття шуму чи потреба робити перерви у навчанні не робить дітей поганими і не має стояти на заваді соціалізації чи навчанню. А ще тому, що через війну стає все більше людей з видимою інвалідністю (у Їжаковій школі вчитель фізкультури, Кіборг, має протез замість ноги). І важливо, щоб і дорослі, і діти не відверталися чи не витріщалися, а були уважними й обізнаними. Для початку – прочитали й обговорили «Диваків моєї школи». Разом із батьками вдома чи, ще краще, усім класом у школі. Кожна дитина точно знає хоча б одного дивака, а якщо скласти їх докупи – то он їх скільки! Прочитання «Диваків» може стати першим кроком до розуміння і прийняття інакшості.
