7+

Про дитячу пам’ять пам’ятей

Роксолана Жаркова

Галина КИРПА. Мій тато став зіркою / Ілюстрації Оксани Булої. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. – 35 с.
Уподобань: 8

Коли ти вже знаєш, що таке «безтатні ночі», чекаючи його з Майдану. Коли ти пізнаєш смак того високого між-топольного неба, на якому раптово – в одну із дуже темних похмурих ночей – оселилася його душа, перетворившись у зірку. А ти продовжуєш вслухатися у відлуння його кроків, що віддаляється, віддаляється, але не гасне…

«Та будить мене не мама, а Майдан. Коли люди кричать «Герої не вмирають», я пошепки проказую ці слова за ними. Якщо проказувати їх багато разів, то починаєш вірити, що так воно і є. Герої відпливають в небо у жовто-синіх човнах. Туди, де мерехтять зірки. Навіть якщо ті зірки затуляться від нас хмарами і в повітрі захурделить так, що не видно буде ні неба, ні землі»

Коли татова тобі-потрібність вдома применшується потребою, ні, необхідністю його там – «Виявляється, на Майдані повно роботи. Усякої. І саме тієї, що без тата не зробиться. Він там потрібен. Це мама так каже. […] Вдома він мені теж потрібен». І ти вимушено віддаєш тата: спочатку багатотисячному Майданові, а потім – мільйоннозірковим небесам. «– Коли це все закінчиться, ми з тобою малюватимемо небо й тополі, – казав тато. – І тополі у нас з тобою діставатимуть до самого неба. Я хочу, щоб усі побачили, яке високе в нас небо і які високі тополі».

Коли тата вже нема. А ти його подумки не відпускаєш. Тоді ж – відпустила. І говориш тепер про нього пошепки, так, як він завжди говорив, коли розповідав тобі про щастя: «– Доцю, сонечко, ми переможемо, – шепоче тато мені на вухо. І я розумію: шепоче він не тому, що звіряє якусь таємницю, а просто від щастя. Колись мама казала, що щасливі люди часто говорять пошепки». А тепер говориш ти, бо ти – насправді щаслива, що у тебе такий тато…був…

зірка2

І твоя пам’ять про тата ось-ось сягне отих високих тополь. Вони ж насправді не плачуть листям, то вітер «бере гребінець і вичісує ним тополям листя. Поки не вичеше останнього листочка». Тато стояв там з останніми. І до останнього. І падали листочки на мокрий пізньоосінній асфальт. Один, другий, третій…І вкривалися памороззю та снігом. І тобі здається, що ти спиш. Ось прокинешся – і в теплі обійми мами й тата: «Та будить мене не мама, а Майдан. Коли люди кричать «Герої не вмирають», я пошепки проказую ці слова за ними. Якщо проказувати їх багато разів, то починаєш вірити, що так воно і є. Герої відпливають в небо у жовто-синіх човнах. Туди, де мерехтять зірки. Навіть якщо ті зірки затуляться від нас хмарами і в повітрі захурделить так, що не видно буде ні неба, ні землі».

Ця дитяча книжка виростає у дитині: десь зліва, вплітається у міжребер’я, знаходячи там оселю для пам’яті. Ця книжечка дозволяє читачам зростати у своїх україновідчуттях, пізнаючи щось над-словесне, що ще довго болітиме нас, дітей цієї нації, батьки якої ставали й досі стають зірками вгорі над Майданом-Донецьком-Луганськом-Ілловайськом-Дебальцево-Маріуполем-…

зірка3

Історія дівчинки, що гортає, наче фотоальбом, свої спогади про тата, у читацькій свідомості трансформується в життєпис країни, осиротілої, внутрішньо пораненої, однак ще здатної з усіх сил реанімувати тілесність своїх територій. Дитина, що зрілим чуттям сприймає сльози і тугу матері, розуміє, чому друга подушка на маминому ліжку завжди буде для тата, чому він «будь-коли може подзвонити на мамин мобільний. Мама казала, що ніколи не зітре звідти татового номера». Вірність пам’яті – це ще одна з прикмет дорослішання цієї дівчинки: обоє – і матір, і вона – житимуть так, ніби тато поряд. Бо ті, що пізнали смерть когось дуже дорогого, мають інший погляд, глибокий і бездонний, наче на дні очей – все небо зі всіма зірками. Дівчатко помічає, що матір встигла посивіти і «стала схожа на кульбабку, що відцвіла». І все ж світла легкість спогаду, як тоненьких кульбабових парасольок, буде супроводжувати політ дівчинки у доросле життя. Бо мама віддає їй цей спогад, кладе у її душу, наче у скриньку для збереження сувенірів, щоби часом не згубила того, що «наш тато став зіркою і завжди нам світитиме». І народження сестрички Йорданки – одна маленька ще-безмовна вісточка від тата. Тата, який поруч, якого можна завжди обійняти пам’яттю. Міцно-міцно…

І все-все раптом посерйознішало: навіть ігри з двоюрідним братом Павлусем перетворилися на хвилюючі бесіди про тата, зорі, війну, яку не можна просто стерти, як слово з піску. Про мирних голубів, які не знають цього страшного слова, на відміну від людей. Про сусідську Юлю – біженку зі Щастя…

зірка4

Галина Кирпа природно вибудовує антимілітарний дитячий наратив. Так, ніби тільки дитячі прохання можуть стати щитами перед гранатами і градами дорослих. Так, ніби тільки діти зможуть своїм мовчанням переконати всіх. Тільки діти… Бо лише вони здатні так пам’ятати – попри все миттєве й нетривке, всупереч всьому минаючому.

Про такі книжки писати важко і важливо. Особливо напередодні відзначення вже 25-ї річниці Незалежності. І хай дехто вважає, що ми маємо оберігати дітей від не-дитячих тем смерті й втрат, бо це може їх поранити. Але ж доля і так щоденно ранить їх. Нами ж, які поки що не в силах спинити силу-силенну щоденних смертей і втрат цієї війни. І всі ми насправді залежні – і від війни, і від любові до своєї землі. І тому чиїсь тати вже віками й сьогодні теж (!) – високими тополями у таке високе небо. І зірками…

Print Form
Подiлитись:

Додати коментар