Про дивовижне у звичайному
У маленькому містечку, куди ходить один-єдиний потяг, та й той зупиняється лише на кілька хвилин, у старенькому будинку, в кімнатці за книжковою шафою, живе домовичок Мелетій. Ви ж знали, що в кожній оселі живе домовик? Ні? Але ж принаймні здогадувалися?
Книжка «Сонячні дні домовичка Мелетія» вийшла в серії «Дитяча картинна галерея». Це одне з небагатьох її видань, де слово й образ настільки пасують одне до одного, що врешті зливаються в уяві читача в єдине ціле. Чудові картини Степана Вербещука з їх туманним тлом, розмитими обрисами, м’якими, дещо тьмяними кольорами й багатою палітрою відтінків гармонійно накладаються на повільну, заспокійливу, злегка загадкову мелодію Андрусякової мови. Книжка звучить ніжно та лагідно, ніби мамин голос перед сном, ніби шелест листя в теплому осінньому лісі. Бо ж і казки ці – про маленькі радощі життя, про дивовижне у звичайному. (Щоправда, на обкладинці упорядники перемудрували й вийшла тавтологія: «Побач дивовижне у дивовижному»).
Мелетій та його друзі – Йосафат, Ксенофонт і Єлевферій – катаються на ковзанах, ходять по гриби та на риболовлю, слухають музику зі старенького патефона, ведуть неквапні дружні суперечки, що не мають початку й кінця… І поміж іншим ненав’язливо розкривають читачам секрети життєвої гармонії: «так і слід жити на світі – з добром і з гідністю, а не накидатися на гачок, мов якийсь ненажера», «якщо тобі дуже хочеться когось погладити, то почни з їжака […] – той, кого ніхто не гладить, найбільше цього потребує», «птах мусить літати». У тексті безліч дрібниць – тих, які й наповнюють наше життя: звуки, запахи, образи, – усе, що створює сімейний затишок у старому будинку й дарує почуття щастя. Казки про домовиків невигадливі, не об’єднані спільним сюжетом (а деякі й узагалі без нього) та не обтяжені виром пристрастей. Такі собі замальовки про спокійне провінційне життя – казки-роздуми, казки-есеї. Жанр, який у сучасній українській літературі для дітей – явище доволі рідкісне.
«Слухаючи Моцарта і усміхаючись до місяця, Мелетій дякує долі за те, що в його старенькому домі поселилися саме ці люди – звичайнісінькі, як ось ми з вами, – а не які-небудь злюки, злодії, пияки чи політики, яких йому доводилося б або проганяти, або ж самому тікати від них світ за очі…»
Як й інші історії Івана Андрусяка, оповідки про Мелетія просякнуті щирістю, добротою і ненав’язливою турботою. Бо ж найбільше домовички тішаться, коли приносять у світ радість. Єдине, чого трохи бракує цим казкам – логіки та структури викладу. Приміром, щось дивне коїться з часом. Читач знайомиться з Мелетієм у ніч Святого Миколая, у другому розділі ще падає сніг, і домовики забавляються на ковзанці. А в третьому вони раптом опиняються в літі. Чому щезла весна? Та й золотого чару осені в тексті теж немає. Осінь тут – лише дощ і сум, коли всі ходять «похнюплені і мовчазні». І це тим паче ріже око, з огляду на те, що в казці чимало описів погоди. Але ж у природи поганої погоди не буває! І з’являється відчуття, що гармонію Всесвіту порушено. Щось подібне і з людьми. То вони присутні в книжці як тло, туманне й розмите, то раптом опиняються у головних ролях, як в історії з папугою. Немає враження, що люди й домовики мешкають під одним дахом. Бо ж не бачимо ані взаємин, ані звичайних родинних буднів, лише випадкові епізоди.
Можливо, тому, коли перегортаєш останню сторінку, залишається стійке відчуття незавершеності. Ніби кілька розділів із книжки просто вирвано, принаймні про гру в шахи та літак, які є на малюнках, але не з’являються в тексті. А ще – про поїздку з мітлами на червоній автівці, тій, що з обкладинки. З іншого боку, читачі, яким сподобалися маленькі добряки-бородані, мають нагоду самі додумати решту історій. Тим паче, що не всі домовики з картин Степана Вербещука увійшли у книжку, а отже, є привід пофантазувати.
