Просто любити світ дитинства

Із книжками письменника Кузька Кузякіна я познайомилася приблизно десять років тому. Першими були «Зубасті задачки», потім з’явилися інші видання. Далі у творчості автора почалася «принцесяча» історія — він видав серію книжок про принцесу. У Всеукраїнському рейтингу «Книжка року-2018» Кузька Кузякіна відзначили в номінації «Дитяче свято» за видання «#щотакематематика?».

Проте останні кілька книжок автор підписує своїм справжнім іменем — Дмитро Кузьменко. Чому відбулася така зміна? Чи побачимо ми ще книжки Кузька Кузякіна? Як стають дитячими письменниками? Відповіді на ці та інші запитання я намагалася з’ясувати в розмові з письменником.

— Ти працюєш під псевдонімом Кузько Кузякін, але деякі книжки підписуєш також і своїм справжнім іменем. То ким із них ти є більше: Дмитром чи Кузьком?

— Дмитром. Кузько Кузякін був веселим розбишакою. Подякуймо йому, якщо було за що. І попрощаймося назавжди. Його більше не буде.

— Чому?

— По-перше, я вже не відчуваю себе Кузьком Кузякіним. А по-друге, він просто не потрібен.

— Скажи, чому колись ти вирішив узяти собі саме цей псевдонім?

— Це трохи довга історія. У школі з очевидних причин у мене було прізвисько Кузя. Але сам я, подумки кепкуючи, коли припускався якоїсь помилки або втинав дурницю, називав себе Кузякіним. Потім я пройшов відбір до Артеку, там працював зокрема й у пресцентрі. І щоб під статтями не маячило одне й те саме прізвище, під деякими текстами підписувався як спецкор Кузякін. Згодом мені довірили вести ігрову рубрику в журналі «Професор Крейд» (вона була трохи зухвала й дурнувата), і щоб підтримати гру, я вигадав собі псевдонім Кузько Кузякін. Пізніше дебютував з першою книжкою — це були «Зубасті задачки», створені якраз на основі цієї рубрики.

У псевдонімі була також суто прагматична потреба. Річ у тім, що є ще Дмитро Кузьменко, який написав книжку «Аеніль». І це не я. Але наші біографії та світлини часто плутали. Навіть зараз мені іноді ставлять запитання, які, очевидно, адресовані тому іншому Дмитрові.

Але тепер немає потреби в Кузькові, це вже не я. Мені б також не хотілося, щоб книжки українського письменника були підписані прізвищем російського походження.

— Хто ж у такому разі Дмитро Кузьменко?

— Дмитро Кузьменко — справжня жива людина, батько трьох дітей, вимушений біженець, часом сильний і наполегливий, а часом безпорадний.

— І ще автор 20 книжок.

— Ну, так, і це також. Тобто насправді це, мабуть, найголовніше. Усе залежить від того, як подивитися.

— Що ти маєш на увазі?

— Якщо щось і має шанси залишитися по мені трохи на довше, то це книжки. Я маю на увазі суто технічній бік питання. Адже сукупно їх уже надруковано скількись там десятків тисяч, можливо, понад сотню. І такої кількості фізичних об’єктів, ще й на якісному папері, який доволі погано псується, важко позбутися. Тобто є висока ймовірність, що частина з них бодай випадково лишиться в бібліотеках чи на приватних поличках. А отже, навіть із цікавості, хтось може розгорнути їх будь-коли. І це додає трохи відповідальності тому, що я пишу.

Водночас це не є чимось надзвичайним. Мені здається, тепер чи не кожен може написати книжку. У світі сотні тисяч письменників та мільярди книжок. Але мені дуже приємно бути частиною цього.

— За освітою ти — учитель математики й фізики. Водночас пишеш та ілюструєш книжки. Наскільки це все поєднувані речі?

— Математика мені завжди легко давалася. Але у школі я найбільше любив географію, був призером олімпіад і вступав на географічний факультет університету Шевченка. На жаль, тоді ще не було ЗНО, і вступна співбесіда показала мені, наскільки я був наївний. А в мене не було навіть запасного плану. Так я опинився на фізматі Житомирського університету. Я тоді був у дуже хорошій математичній формі, міг би вступити на якийсь серйозний мехмат, якби знав, що доведеться вчитися на математиці. Чесно кажучи, я досі шкодую, що недостатньо розвинувся в цьому напрямі.

Я не вважаю, що математика й література — щось дуже різне. Це все про світ. І математика так само цікава, навіть естетична. Просто естетика математики виражається трохи іншою мовою, яку не всім хочеться вивчити.

Те саме з ілюструванням. Адже ілюстрація — це той самий текст. Хіба що виражений не словами, а візуальними образами.

—І як після фізмату ти все-таки став письменником?

— Я би міг сказати, що завжди про це мріяв. Але це було б не зовсім правдою. Річ у тім, що щиро мріяти стати письменником для мене було б надто зухвало. Я ж іще з того покоління, яке сприймало книжки як щось сакральне. І я просто тягнувся в цьому напрямі, хоча й не надто наполегливо.

Але насправді це диво. І знаю, що це диво належить навіть не мені.

«Кузько Кузякін був веселим розбишакою. Подякуймо йому, якщо було за що. І попрощаймося назавжди. Його більше не буде»

Розповім таку історію. На п’ятому курсі я пішов працювати вчителем математики у вечірню школу. Для особистого розвитку це була безнадійна робота. Але там працювала одна моя знайома з філфаку, яка вже трохи друкувалася. А в мене був тоді лише один рукопис — «Історії з чаюванням» — у дуууже непевному вигляді. І ми з цією знайомою говорили про літературу, обмінювалися книжками. Ось одного разу вона принесла мені «Чудове чудовисько» Сашка Дерманського. І я пам’ятаю, що коли прочитав, то подумав приблизно таке: яка гарна книжка, як же пощастило цьому Сашкові, що він уміє ось так писати. Уявляєш, де був тоді якийсь учитель вечірньої школи зі своїми писульками, а де Сашко Дерманський?

А за 15 років у нас із ним з’явилися «Неперевіршені задачі». Я не хочу сказати, що ми тепер одного рівня. Таке питання навіть не стоїть, ми зовсім різні. Але це все-таки дивовижно.

— А чому ти став саме дитячим письменником?

— Насправді я завжди уявляв себе лише дитячим письменником, тому жодних вагань ставати «дорослим» ніколи не було.

— Поширена думка, що дитячими письменниками стають, коли з’являються власні діти.

— Гадаю, це помилкове сприйняття. Щоб писати для дітей, не обов’язково їх мати. Треба просто любити світ дитинства, реальний чи уявний. І мати що сказати.

У моєму випадку спершу з’явилися якраз книжки, а вже потім діти. І я не впевнений, що це якось вплинуло на те, як я пишу. Бо це ж я доросла зріла особистість, а тому знаюся на житті, зокрема й на текстах краще, ніж діти. Чесно кажучи, мені взагалі не дуже цікаво, що думають про мої книжки діти, власні чи ні. Я виходжу з того, що всі вони різні. І що текст не має подобатися всім. Але якщо я зроблю його щирим, обов’язково знайдеться бодай хтось, кому це відгукнеться.

— Ти пишеш дуже різножанрові книжки. Серед них є і гумористичні, і ліричні, освітні й пізнавальні. Чи є щось спільне, що їх об’єднує?

— Гадаю, це любов. А ще цікавість. Усе, про що я написав, було страшенно цікаво мені самому.

— Ти вже згадував про досвід співавторства. Я нарахувала, що в тебе загалом п’ять спільних книжок. Серед авторів, із якими ти працював, Сашко Дерманський, науковиця Катерина Терлецька, художники Лія Достлєва та Закентій Горобйов. Як виникає така співпраця? Чи легко писати з кимось?

— Насправді я дуже люблю працювати з класними людьми. Мені здається, що в кожному проєкті нам дуже легко працювалося разом, ми були на одній хвилі. І така робота, коли кожен із авторів вкладає в книжку щось найкраще від себе, дуже збагачує. А головне — кожен із нас поодинці ніколи б не зробив того, чого вдалося досягнути в співпраці. Це дуже круто. І я завжди відкритий до нових цікавих досвідів.

— Твоя остання книжка «Вечірній вітер» здобула відзнаку «Топу БараБуки». Що це за книжка?

— Я почав її писати на початку повномасштабного вторгнення, щойно відіслав рідних за кордон. Тоді я опинився в доволі специфічному стані тиші. Авжеж, це був не найкращий досвід у житті, проте цікавий. Я звик, що навколо постійно був дитячий галас, такий собі білий шум, на який я вже не звертав уваги. І раптом цей шум вимкнули. Як і потребу думати про безліч побутових речей. По-друге, хоч ми жили вже в Києві, я вирішив провести цей час у більш своєму Житомирі. І я знайшов рідне місто таким порожнім, яким ніколи не знав. Там було безкрає море особливої тривожної тиші. Навколо вирувало безумство війни, і я подумав, що міг би подарувати комусь хоч трохи тепла й надії. Тож намагався сконцентруватися на цій незвичній тиші та знайти в ній відповідні слова.

Спочатку я надіслав рукопис Лілії Гуменній, головній редакторці видавництва «Талант», і вона зізналася, що плакала, коли його читала. Потім ми запросили ілюстратора Івана Кравця, якого я дуже люблю і поважаю. І ця книжка стала саме такою, якою й мала бути. Гадаю, ми справді віддали їй усе найкраще. Але вона не для кожного. Цю книжку треба вміти відчути.

— Яких тем, на твою думку, не вистачає в українському дитячому книговиданні?

Якщо відповідати на це питання буквально, то, мабуть, дуже багатьох, особливо складних. У нас триває війна, і таких тем, на жаль, лише додається. І це добре — проговорювати їх.

Водночас не перебільшуймо значення книжки. Сьогодні це не єдиний, навіть не найголовніший канал інформації. І письменники не зобов’язані переорювати все поле проблем, на які є суспільний запит. Мені здається, що основна функція книжки — це бути передовсім мистецтвом, а не медіа чи терапевтом. Звісно, кожен читає по-різному. Але я більше орієнтуюся на те, що читання — це не стільки про пізнання чогось, як про переживання. Іноді не для того, щоб щось, а просто щоб пережити. І якщо книжка естетична й оригінальна — це вже достатня причина її існування, навіть якщо вона не відповідає на жодне з важливих актуальних питань.

На жаль, трапляється, що у спробі пропрацювати якусь потрібну тему, ми отримуємо начебто щось корисне. Але не отримуємо головного — тексту. Якщо говорити про справжні вартісні тексти. Мені здається, ліпше писати те, що насправді мусиш сказати. А не те, про що начебто варто було б поговорити.

— І на завершення: чого б тобі хотілося як письменнику?

Якось я слухав інтерв’ю з польським письменником Єжи Пільхом. На запитання, чому він пише, Єжи висловився дуже влучно: «Щоб зробити світ кращим». А потім додав: «І коли виходить твоя книжка, ти очікуєш, що світ справді зміниться. Але нічого не відбувається. Тоді ти сідаєш і пишеш ще одну книжку, яка вже напевно змінить світ».

Тому я хотів би, щоб нарешті збулося те, заради чого ми всі пишемо, і світ бодай трохи змінився. Хоча б настільки, щоб у ньому не було війни і діти могли бути просто дітьми.

Спілкувалася Юлія Підмогильна. Фото зі сторінки Дмитра у фейсбуці