Романтична література у світі глобальних змін

Автор: БараБука


12 вересня під час BookForum у Львові відбулася дискусія авторів підліткових книжок «Роман про підліткове кохання: про що говорити зарано, запізно, дуже вчасно». У цій зустрічі взяли участь Тетяна Стус, Ольга Купріян, Анастасія Левкова, Анастасія Нікуліна та Сергій Гридін.

БараБука із великим зацікавленням слухала цю розмову та зібрала для любителів підліткових книжок особливо цікаві думки.

Читайте також: Смерть, Вовк, Мудак, Секс і Війна: підліткова література як гра в карти

Тетяна Стус:

Діти постійно шукають відповіді

«Романтична література» – це соціальна література, обов’язковий «піджанр» підліткової літератури.

Діти та підлітки постійно шукають відповіді. Частіше за все, найвідвертіші питання вони ховають від дорослих десь дуже глибоко. Цілком імовірно, що серед однолітків наш читач начувся багато життєво гострих історій і шукає власну відповідь, формує власне ставлення до них. Пересторога «Чи варто дати читати надто відверту книгу?» стосується питання довіри дорослого до самостійного формування світогляду підлітком. У чотирнадцять років підлітки вже багато чого запізнають і мають значний перелік запитань і може навіть відповідей, але їм потрібна також сатисфакція, що вони «не один/не одна такий/така». Прочитавши історію, яку, можливо, не схвалюють і не розуміють дорослі (згадаймо «скандали» зі «Щоденником Лоли», наприклад), вони можуть відчути провину, сором чи навіть огиду. Але це і є їхній досвід пошуку себе та власних орієнтирів. Будь-яка можливість потрапити, пережити «віртуально» літературну ситуацію, народжену в реальному житті, варта уваги підліткової книжки.

Сергій Гридін:

Поки ми живі, є багато способів виправити ситуацію

«Не такий» – моя перша підліткова книжка. У нас, якщо ти відрізняєшся від тих, хто тебе оточує, значною вагою або іншими параметрами, тобі може бути некомфортно. У тій самій Німеччині, коли йшлося про переклад, проблема, описана в повісті, була незрозумілою. Мабуть, це відмінна риса пострадянського простору – ганити «не таких», відмінних від інших.

При написанні кожної з моїх книжок дуже хотілося показати якийсь алгоритм дій: як саме людина має поводитися в тій чи іншій ситуації, чи варто ставати таким, як усі (що неправильно, адже ми всі унікальні), чи краще зробити щось інше, аби тебе почали сприймати, як рівноправного серед однолітків.

Кожну книжку я намагаюся писати так, щоб читач зрозумів, які є рішення даної проблеми. Зокрема, в повісті «І паралельні перетинаються», в якій піднято питання підліткового самогубства, основною є думка, що поки ми живі, є багато способів виправити ситуацію і при цьому варто вірити найріднішим людям.

Іноді я попереджаю підлітків, щоб вони читали мої книжки першими, а потім давали батькам. Були ситуації, коли батьки, прочитавши деякі твори, казали своїм дітям, що вони отримають їх роки за 2–3, коли стануть дорослішими, а тоді написане вже може бути не актуальне для них.

Історія, описана в «Дорослих зненацька», коли хлопець шістнадцяти років і дівчина п’ятнадцяти стали батьками, є реальною, хоча й трапилась давно.

Ольга Купріян:

Ми не вміємо описувати сексуальні досвіди

Торік ми на БараБуці опублікували кілька оглядів підліткової літератури, темою одного з яких була спроба подивитися на те, як ми пишемо про секс. Виявилося, що назбирати книжок для підлітків, у яких би описувалися сексуальні досвіди, дуже складно. Ця тема емоційно заряджена, ми досі не дуже вміємо писати про підлітковий секс. І це при тому, що за статистикою, діти вперше стикаються з порнографією у віці 6–8 років. Підлітки й поготів дивляться порно, однак ця картинка не відповідає дійсності, тоді як література дає можливість емоційно проживати різні чужі досвіди.

Я переконана, що мої тексти для підлітків дуже цнотливі. Повість «Солоні поцілунки» задумувалася на вік 14+, бо там підлітки цілуються і п’ють алкоголь. Утім, згодом я зрозуміла, що реальні мої читачі – 11–13 років, бо в 14–16 їм уже може буде пізно щось повідомляти. У «Щоденнику Лоли», описуючи перший секс головної героїні, я свідомо уникала називання конкретних органів, це прийом, яким я хотіла показати самоцензуру: процеси є, але ми досі боїмося/соромимося їх називати своїми словами. Тож коли мою книжку в соцмережах і на «жовтих» сайтах почали називати «порно для школярів», я дуже здивувалася тому, як люди цензурують те, що читають, і ніяк не фільтрують те, що дивляться.

Анастасія Левкова:

Для читача-підлітка дуже важливо знайти у книжці орієнтири

Коли моя книжка «Старшокласниця. Першокурсниця» тільки вийшла, її читали переважно дорослі, і лише за пів року-рік я почала отримувати відгуки читачок-старшокласниць. Нещодавно мені написала десятикласниця з маленького містечка на Вінниччині, дякувала за книжку. Я вкотре подумала, що от, я свідомо писала саме для дівчат-підлітків – і тепер вони відгукуються.

Я думаю, що для читача-підлітка дуже важливо знайти у книжці орієнтири, бо підлітки загалом схильні шукати орієнтирів, авторитетів (хоча здається, що в цьому віці для них немає авторитетів, – а от і ні, думаю, що в юності вони як повітря). Я проти тези про те, що література має бути вихователем, та все ж, мені здається, дитячі й підліткові автори та їхні книжки можуть виступати такими-от орієнтирами.

Анастасія Нікуліна:

У фіналі кожної гостросоціальної книги має бути надія

Я не належу до нішевих авторів ні у жанровому, ні у віковому маркуванні. Кілька моїх книжок видавництво представило в категорії «Книжкова полиця підлітка», але це не означає, що вони написані прицільно для підлітків. Насправді в мене більше дорослої аудиторії. Я не акцентую увагу на віці, бо або книжка твоя, і «заходить», і це класно, або не твоя – і теж цілком нормально. Мої книжки також часто беруть для родинних читань і це тішить, коли сім’я хоче бути на одній хвилі, в одному ритмі.

У фіналі гостросоціальної книжки має бути надія.

Батьки часом закидають українським авторам, що вони пропагують насильство, секс у недозволеному віці, булінг, вживання алкоголю-паління-наркотики і т.п. просто тому, що побачили це у книжці. При цьому їхні ж діти вільно читають зарубіжних авторів, які описують те саме в більшому об’ємі, і з цим вони вже нічого не можуть вдіяти.

Я не люблю рамки. Сьогодні неможливо залишатися осторонь будь-якої теми, бо вся інформація доступна у тому ж ґуґлі – заходиш, шукаєш, знаходиш. Але якщо ми говоримо про важкі, гострі та болючі теми, важливо давати надію. Щоб, прочитавши таку історію, ти повірив не в те, що все жахливо, а що вихід є. А вихід є завжди!

Книжки не вчать, як жити, не повчають і не змушують. Мої – так точно. Вони лише показують одиничні сценарії подій – варіант розвитку подій, який у реальному світі може відбутися, а може й ні. А вже читач робить висновки через призму власного досвіду та світогляду.

Print Form
Подiлитись:

Додати коментар



Читайте також: