Рухатися далі попри все
Єлизавета Жигалова
Критики часто стверджують, що сучасна література для підлітків не відповідає запитам своєї аудиторії. Часом здається, що автори не розуміють молодь, пишуть застарілими кліше, складною мовою, банальними сюжетами та не здатні «зачепити» чимось справді важливим. Проте — як щодо книги, яка кидає виклик усім цим упередженням? Ця рецензія розповість, чому «Кеди в небі» Віталіни Макарик може стати тією самою іскрою, яка запалить любов до читання у вашої дитини, навіть якщо інші спроби були марними.
Під час прочитання повісті, історія головної героїні Лесі, сірої непримітної дівчинки, що уникає однокласників через булінг з боку колишньої найкращої подруги, пройняла мене до серця. Авторка порушує щемливі й важливі проблеми, які переживають підлітки в їхній особливий, емоційний вік: втрату близької людини, домагання, булінг, тиск з боку оточення, всиновлення, дружбу, перше кохання та багато іншого. З кожним рядком ми занурюємося в емоційний стан, переживання та шкільне життя героїні. Завдяки оповіді від першої особи все описано дуже детально, ніби ми поруч із Лесею, проживаємо всі події разом із нею, що створює певний емоційний зв’язок між персонажем і читачем.
У підлітковому віці, коли батьки не завжди мають час вислуховувати «не такі вже й важливі» проблеми, іноді потрібен друг або персонаж, який пережив щось схоже. У таких випадках, коли дитина не може знайти підтримки, на допомогу приходять саме такі книги. Вони стають опорою, підтримкою, а головне — настановою рухатися далі попри труднощі. Авторка також чудово розкриває депресію й апатичний стан Лесі після втрати матері. Ми бачимо її думки та переживання, відмову вірити в те, що сталося, і той біль, який так чи інакше відчував кожен. «Може, тому мені було так образливо. Жодного натяку, жодної дивної есемески, жодного ‘when angels deserve to die’ на ріпіті, нічого такого, що могло б сказати: гей, доню, я збираюся померти!» .
«Кеди в небі» руйнують стереотипи, наприклад, такі як: успішні люди — черстві та лицемірні (Дана та Лера виступають головною підтримкою для Лесі на початку твору); текст про втрату близької людини неодмінно депресивний (часто це справді описується занадто трагічно й апатично, але у цьому тексті ми бачимо звичайну школярку, що попри труднощі справляється з втратою матері й починає радіти життю); крутого хлопця, в якого закохується головна героїня (Алекс хоч по своєму є «крутим» і харизматичним, проте він не є тим «холодним», «хуліганом» з відомих сюжетів young adult жанру) і т.д. Текст легкий для читання, має свої символізми й метафори, що занурюють у світ бурхливого життя. Персонажі веселі, харизматичні, а головне — справжні й щирі. Їм хочеться вірити, хочеться читати далі й чекати розв’язки їхніх історій.
Читаючи цю повість, я згадала іншу книгу, яку мені пощастило прочитати, — «Лавандові цілунки» Світлани Вертоли. Головні героїні, Марися з «Лавандових цілунків» і Леся з «Кедів в небі», — звичайні старшокласниці, що захоплюються Instagram та фотографіями, а також цінують родину. Відрізняються вони лише історіями та іменами. Мені здається, якби ці персонажки були реальними, вони б точно стали подругами. Щодо любовного інтересу головної героїні, Алекса, він так і залишився таємничим, харизматичним і трохи схожим на Ніка Крутихвоста з мультфільму «Зоотрополіс». Він нагадував тих турботливих хлопців, які кидаються пафосними фразами й незвичними, проте приємними подарунками, про які мріють дівчата в юному віці.
« — Ну, сорі… Просто я не звик, що мені на голову падають дівчачі кеди. І боявся, що наступною впадеш ти, а цього моя голова точно не витримає.»
«… Згадував тільки про каву. І вона там таки була. Червоне термогорнятко притулилося до стовбура найкрислатішої ялини. На білій кришечці — напис червоним маркером: ‘Випий мене’.»
Любовна лінія з Алексом не надто зачепила. Склалося враження, що «хімію» між персонажами не розкрили або вона рухалася занадто швидко й раптово, тоді як у реальному житті все розвивається більш повільно. Якщо порівнювати з «Лавандовими цілунками», то там цей аспект краще розписаний, і серце тріпоче від взаємодії. Однак слід враховувати, що «Кеди в небі» і «Лавандові цілунки» мають різний формат: повість і роман. Тому логічно, що темп оповіді й глибина розкриття тем будуть відмінними. Якщо в романі на нас чекає любовний трикутник і родинна драма, то в повісті — глибоке психологічне занурення в персонажа, а меланхолійна атмосфера історії справді зачаровує своїм сумом. Відсилання, які авторка залишала в тексті, варті вашої уваги. Наприклад, згадка легендарного серіалу «Рівердейл» 2020 року, по якому я сама фанатіла свого часу. Жива мова та молодіжний сленг додавали історії реалістичності. Обкладинка від Вікторії Кучми віяла легкістю і простотою. Шрифт підібрано якісно й влучно, він ніби передавав стиль авторки та темп історії — легкий та ніжний.
Найголовніше, чого вчить ця книга, — не варто тримати все в собі. Психологічна допомога часом потрібна всім, і це аж ніяк не соромно. Адже з поламаною ногою ми відразу йдемо до лікаря, а от із розбитою душею чи серцем ходить чи не кожен третій. Зціліться разом із цим твором, засяйте, як Леся наприкінці, живіть і радійте життю попри все, адже воно одне, а труднощів вистачає. Дощові хмари не мають ховати сонце від наших очей. І пам’ятайте, кожен із нас особливий і має своє унікальне призначення, свої емоції, страхи й переживання.
