Шалахмонеси та інші вигадки Григорія Фальковича

Якби хтось питав БараБуку, хто є одним із найвеличніших дитячих поетів сучасної України, песик-читака би трішки замислився й відповів би: «Григорій Фалькович!» Недарма у 2016 році БараБука присудила панові Григорію звання «Поета року» за збірку поезій «Шалахмонеси».

Вигадувати нові слова, гратися з сенсами й парадоксами, складати вірші й тішити книгодрузяк тонким гумором – це все про Григорія Фальковича. А втім, ви й самі можете пересвідчитися, подивившись відео з серії #ЖивіПисьменники.

У великому інтерв’ю БараБука розпитала пана Григорія про важливі життєві речі – про дитинство в часи війни, улюблені вірші і секрети їх складання, перехід із дорослої поезії в дитячу, вибір мови і те, що додає йому гарного настрою в житті.

Читайте також: Комашка і дмухавка, Дніпро і Кіліманджаро, або Дивний ліс дитячої поезії

– Пане Григорію, нещодавно завдяки акції #ЖивіПисьменники всі могли побачити Вашу дитячу світлину. На кого Ви на ній схожі?

– Зустрічне питання до Вас: То все ж-таки, хтось відгадав, що те несучасне дитя – саме я? Чи ні? А тепер – відповідаю. Самоочевидно, що дитинка на тій фотці перебуває у стані цілковитого задоволення: долею, лялькою, перевернутою догори дриґом, та іншими подіями у макро- і мікросвітах. Мабуть-таки, я був схожий, того далекого дня, не на конкретну людину, а на щасливі сподівання моїх, молодих та винятково красивих, матусі й татуся. Вони закохалися, побралися, сотворили синергію власних сутностей та енергетик, мріяли продовжити цей процес життєствердження… Та й гадки не мали, що розпочнеться страшна війна, що батько загине на фронті, а коротке родинне щастя та щемкі, зворушливі сподівання на майбутнє залишаться лише у маминих спогадах…

А щодо Вашого фотопитання – то уже згодом, значно пізніше, справжні знавці літератури запевняли, що я на тій світлині дуже схожий на Жуля Верна. Ну, просто – викапаний він…

– З Ваших дитячих спогадів стає зрозуміло, що дитинство у Вас було не простим. Але попри це Ваша творчість для дітей дуже світла і весела. У чому Ваше джерело гумору та гарного настрою?

– Можу навести дві версії відповіді, й обидві – ненаукові. По-перше, мабуть, не награвся в дитинстві. Ну, які там іграшки!? Навіть планшетів та айфонів не було! Тобто, планшети існували, і вони теж були бажаною мрією багатьох хлопчаків – але зовсім не ті! У той час планшетами називалися офіцерські! бойові! польові сумки – для зберігання справжніх карт місцевості! Вони залишилися після війни (іноді зі слідами від куль, іноді й із картами – під плексигласовою прозорою плівкою), переходили у спадок, були об’єктом обміну та заздрощів. Дехто мав за щастя ходити з ними до школи, замість портфелів та ранців, яких теж було обмаль. Ось які це були планшети… Ось які були тоді іграшки…

«Головне покликання, зокрема, й літератури для дітей – подарувати відчуття дива, або надію на диво, поділитися секретами чи рецептами радості, виховати потребу в радості, навчити вмінню радіти»

І друга версія. Кожна людина – багатовимірна, багатоповерхова, неоднолінійна, сказати б по-сучасному – поліструктурна. Часом кажуть, що моя «доросла поезія» – серйозна, сумна, драматична, подеколи трагічна. Але я ж – не всуціль такий! Десь у мені «сидить» і наївний хлопчик, і майже підліток, що може шалено реготати від вдалого жарту, комічної фрази – та й взагалі, без причини… Є у мене ще й інші іпостасі… Ось тоді і з’являється те, що видавці та дослідники називають «поезією Г.Фальковича для дотепного віку», «дитячою мовою Григорія Фальковича» тощо. А, крім того, я намагаюся бачити гарне й добре і не помічати гидкого, недоброго… І щовечора, перед сном, пробачаю усіх кривдників…

– Виходячи з попереднього запитання, скажіть, будь ласка, який же вірш Григорія Фальковича Ваш улюблений?

– Запитання складне, бо «дитячих» віршів у мене ну, ду-у-у-же багато. Далеко не всі й пам’ятаю. Як вибрати? Не знав, що відповісти – то й зателефонував дочці: «Манюню (її звуть Марина), який у мене улюблений “дитячий” вірш?» – питаю. «Шалахмонеси» – відповіла Манюня. Мабуть, що й справді так… До того ж, і однойменна книжка була неймовірно прекрасна, і дістала купу нагород – завдяки майстерності художника Пінхаса Павла Фішеля. Ось цей віршик – за доччиною рекомендацією:

А, за бажання, можна навіть і пісеньку про шалахмонесів послухати. На YouTube-каналі. Композитор та виконавець – чудовий київський бард Володимир Семенов.

– Що Вас привело в дитячу літературу? Чому почали писати для дітей?

– Якщо на загальне запитання «Чому ви пишете вірші?» відповісти досить складно – адже заторкуються глибинні підтексти – онтологічні, психологічні, особистісні, можливо, й психотравматичні тощо, то відносно моїх віршів для дітей все дуже просто. І відповідь однозначна: «Шерше ля фам!», вірніше: «шерше ля дівчинку, маленьку-маленьку дівчинку!». І шукати не дуже складно. Свого часу на світ з’явилася онука – чарівна Мішель. Банально і неповторно, як і решта подій у Всесвіті. Спочатку були просто маленькі віршики-присвяти, до днів її народження, а потім з’ясувалося, що це родинне «ужиткове мистецтво» цікавить ще когось… Приблизно так. Я навіть пам’ятаю найпершого віршика, що призвів до такого оптимістичного висновку. Це – «Кораблик». Можу нагадати його і собі, і вам – через багато-багато літ:

Кораблик

Плив кораблик по ріці,

Мав ліхтарика в руці.

А на палубі – корова,

Свиноматка білоброва,

Півень, курка, дві вівці,

Сірий котик і зайці.

А ліхтарик-чарівник

Під водою раптом зник –

І побачили зайці,

Півень, кіт і дві вівці:

Під водою – дивина,

Голубінь і глибина,

Рибки, раки-небораки

І лискучі камінці.

Кіт муркоче, мружить очі –

Упіймати рибку хоче.

– Не шкодуєте про такий вибір? Чи відчуваєте віддачу від своїх читачів?

– Буду відвертим: віддача від читачів – це чи не найбільша радість для автора. Особливо з віком. І особливо в наш час. Подеколи виникає навіть спокуса зібрати та оприлюднити читацькі відгуки – ті прояви зацікавленості, іноді навіть захвату, любові та поваги, що надходять інтернетом або безпосередньо, на зустрічах у школах, бібліотеках тощо. Контакти з дорослими читачами бувають рідше. Тоді критерієм емоційного впливу можуть бути сльози. А в дитячій аудиторії – усмішки, сміх, відчуття радості та повноти життя. Мабуть, і молодшаю разом із дітьми…

– Який Ваш секрет створення ідеального вірша?

– Секретів не маю. А принцип – один: перевага естетичних критеріїв над етичними. Краса вже сама по собі – моральна. Естетично довершений вірш неодмінно виконає і виховну функцію, сприятиме формуванню духовно гармонійної особистості, яка зможе гідно протистояти довколишній деструкції та дисгармонії. Хоча загалом мистецтво, література нікому нічого не винні, не зобов’язані – напряму, лінійно – виховувати, покращувати, повчати тощо. Головне покликання, зокрема, й літератури для дітей – подарувати відчуття дива, або надію на диво, поділитися секретами чи рецептами радості, виховати потребу в радості, навчити вмінню радіти.

Нещодавно, у День рідної мови, я став свідком саме такого дива в дитячому кінотеатрі «Старт», і саме такої радості, що випромінювали юні глядачі в кінозалі. А сталося це на прем’єрі мультсеріалу «Мова кольорова», знятого славетною студією анімації «Новаторфільм» – під орудою видатного українського «мультиплікатора», лауреата Шевченківської премії Степана Коваля. Сім чотирихвилинних серій на основі сімох віршів. Сім вибухів кольору, музики, фантазії, доброти та любові. Радий і гордий, що поштовхом для створення цього дива стали саме сім моїх віршів…

Повертаючись до «секретів творчості», зізнаюсь, що, для мене особисто, критерієм, маркером «справжності» кожного нового витвору є моя власна усмішка – у процесі написання або по завершенні. Є усмішка – значить, нормальний віршик. Немає – тут щось не те… Отже, хай живуть усмішки – найкращі критерії якості дитячої поезії!

– Перші Ваші книжки були російською, чому уже в зрілому віці Ви змінили мову? Що підштовхнуло до такого вибору?

– Оце вже почалися питання «по-дорослому»… Так-от, я нічого не міняв, ніщо ні на що не змінював. Хтось із великих сказав, що не поет обирає мову, а мова обирає поета. Від народження мені була дана російська мова, без варіантів – для спілкування, навчання, військової служби тощо. І віршував я, природно, російською. А ось у 90-ті роки, уже минулого, століття (та й тисячоліття, до речі) щось відбулося. Одночасно, як це я зараз розумію, мене «затягли», «привласнили» і ідеї єврейського культурного відродження, й українська мовна стихія. Тобто мова насправді обрала мене. А для чого – то їй видніше. Щоночі, під ранок, почали надиктовуватися вірші. Лишалося їх записувати. А не записувати було несила. Відбувалися речі, від мене незалежні і для мене незбагненні. Так з’явилася перша українська книжка «Сповідуюсь, усе беру на себе». Так воно починалося… А як воно тоді писалося, про що тоді думалося – один невеличкий приклад, віршик з тої далекої пори:

Не вистачає слів. Ночами

Чекаю українських слів.

То, може, Бог мені звелів –

Бо сліз і болю вистачає

В моїх єврейських матерів.

Нехай рука спочинку просить

По тій роботі чорновій –

Не час. Не згорнуто сувій.

Іще зненависті задосить

В душі і в пам’яті моїй.

Я вдячний українській мові,

Та хай замовкну на півслові,

Коли, невдячному мені,

Забракне співчуття, й любові,

І віри у майбутні дні.

– Ви майже завжди у кіпі. Розкажіть про цю традицію. Які ще традиції є для Вас важливими?

– Світоглядні питання, зазвичай, є найдражливішими, найінтимнішими і найскладнішими для обговорення. Щоб порозумітися, люди мають говорити «однією мовою» – мати приблизно однакову схильність до абстрагування, подібний рівень духовного вишколу тощо. Загалом, кіпу вдягають, напевне, для того, щоб нагадувати, передовсім, самому собі, і, можливо, й ще комусь, про деякі важливі речі. Зокрема, про те, що існує Всевишній, що і в наш деформований час залишаються дійсними усталені критерії добра і зла, і що вибір між добром і злом – робити лише тобі…

Розпитувала БараБука