Щасливі спогади
Минулого тижня ми запропонували вам упізнати відомих українських авторів на їхніх дитячих фото. Когось вам було легше визначити, когось – складніше. Сьогодні ми розкриємо карти.
Зазвичай дорослі люди згадують своє дитинство у світлих, радісних тонах, як час гри та безтурботності. А дитячі письменники з цих спогадів інколи «позичають» щось для своїх творів. Ми запитали учасників акції #ЖивіПисьменники про те, який день свого дитинства вони вважають найщасливішим.
Мої домашні обов’язки
Це був 41-ий рік, середина травня, навколо буяв бузок. Я йду по вулиці села Пироги Глобинського району Полтавської області. Батько в мене вчитель, директор школи, мама – вчителька молодших класів. Я один, молодший братик заснув, і я вийшов на прогулянку. Правда, то була не зовсім прогулянка, бо уже в 4 роки у мене були свої обов’язки. Іду я вниз по вулиці, проходжу великий ставок, де жабка мене навчила плавати (Цей епізод із дитинства Володимир Рутківський описав у «Потерчатах». – Ред.), поруч церква, а праворуч по дорозі – крамниця. До цієї крамниці я заходжу щодня, тому що раз на тиждень з району туди привозять різні продукти. І от я заходжу і дивлюсь, чи привезли вже цукерки. Дивлюся: на вітрині є цукерки «Київська помадка». Це були найкрасивіші цукерки на той час. Кожна цукерочка мала свій колір: зелена, жовта, червона і біла. Смачні-пресмачні. Але я не купую, бо у мене нема грошей. Тому я виходжу з крамниці і йду між липами, а все таке зелене, навколо весна. Приходжу до школи, йду по коридору і прислухаюсь де чути голос батька, нарешті чую, заходжу, за партами сидять здоровенні, височенні десятикласники, вони повертають до мене голови, а я підходжу до батька і гордо кажу:
– Дай глосі на цукелки!
Він мовчки віддає мені гроші і я йду крамниці. Заходжу і кажу:
– Дайте отих «Київських помадок».
Продавчиня робить фунтик з якогось листочка, насипає туди 200 грамів цукерок, я дякую, виходжу, розгортаю той фунтик і довго дивлюсь на ті чудові цукерочки, але я їх не їм, бо не можна. У мене сімейні обов’язки – раз на тиждень купувати цукерки до чаю.
Я приходжу додому, сходяться батько, мати і тільки тоді я розгортаю цей фунтик і даю кожному по цукерці і ми сидимо п’ємо чай.
А навколо чудова погода, за вікном не видно нічого крім розбуялого бузку, травень, 1941 рік. До нападу залишається місяць…
Читайте також інтерв’ю з письменником: Усе пережите в дитинстві неминуче відбивається на психіці дорослого
У дитинстві у мене було багато щасливих днів. Це коли ми з двоюрідним братом і сестрами та з подружкою-сусідкою ходили «на море». Таке було нечасто, бо без дорослих нас все-таки боялися відпускати на Верхову – тоді зовсім дику полосу пляжу. Вона була відома перепадами дна. Треба було переплисти глибину, щоб знову вийти на мілке, де води було по коліна. Відпускали нас у безвітряний день після довгих настанов і отриманих обіцянок не запливати далеко.
З собою на цілий день ми брали хліб і сушені бички. А по дорозі, яка була досить довгою, зривали кілька помідорів на городах, що були по дорозі до лиманів, які передували морю. Якщо на городах поралися господарі, ми просили у них ті помідори. І нам ніколи не відмовляли, бо бердянські помідори росли тоді у незліченній кількості, майже нічого не коштували, а смак у них був неповторний – солонувато-солодкий. Адже росли вони на лиманських знаменитих солончаках, порослих якимись марсіанськими червоно-рожево-фіолетовими рослинками, схожими на пучечки малесеньких сосисок. Ці марсіанські прибульці теж були солоні на смак.
Ми майже не вилазили з води, звісно, крім як перекусити бичками з помідорами та погрітися на розпеченому піску. Або повибирати «ракушки» – так у Бердянську називалися маленькі мушлі, якими можна було гратися. Наприклад, вдягти на великий палець і тиснути на мушельку противника. Чия не ламалася – той виграв! А ще ми ловили маленьких зелених і сірих ящірок, яких під дикими маслинами водилося невидимо. Ці маслини росли вздовж усього берега і під ними ми ховалися від пекучого полуденного сонця.
З ящірками ми трохи гралися, а потім відпускали. Одного разу ящірка, яку я вхопила за хвоста, скинула його. В моїй руці залишився хвіст, який і далі пручався і звивався. Я дуже злякалася і заверещала. Мені так було шкода ящірку, але подружки мене запевнили, що він у ящірок відростає знову. Та я більше ящірок ніколи не ловила.
І лише коли сонце вже торкалося краєм вечірнього моря, ми, втомлені і щасливі, вирушали додому.
Читайте також: Книжки для найменших дітей ніколи не замінить комп’ютер
Один з дивних днів із дитинства, схожих на казку
У мами з татом – перший ювілей весілля, десять років. Ми з сестрою називаємо його «день народження сім’ї», це наше свято і ми виходимо на полювання за подарунками для батьків. Ми тоді жили в Івано-Франківську. Грошей у нас немає, конкретних планів теж, але я знаю, що додому ми повернемося з квітами.
Перший букет назбирали в полі за цегляним заводом – це сині дзвіночки, прикрашені «пастушою сумкою», лише згодом я дізналась, що насправді вони грицики.
Другий букет – гілки квітучої шипшини з пустища. Рожеві пелюстки випромінюють найніжнішу ніжність, а колючки дряпають пальці в кров.
Третій букет – з ошатного квітника з-поза чавунної огорожі. Жіночий голос гукає до нас, запитує, чи нам потрібні квіти. Цілковито казковий момент. Сива фея зі «Снігової королеви» визирає зі свого барвистого саду, усміхається й передає нам через огорожу блідорожеві повнотілі півонії. Їхній аромат розчиняється у думці-блискавці, у думці-відкритті, виплітається вузликом на згадку, вкладається в основу дитячої життєвої філософії: коли тобі заходиться на добре діло, зміцни його впевненістю, що тобі ніщо не завадить – і тоді твоє бажання здійсниться, бо хтось або щось долучиться до його втілення. Як цей голос: «Дівчатка, вам квіти потрібні?»
Особливий цей день був ще й тому, що мама з татом були від наших букетів щасливі, а ми щасливі від того, що вони щасливі.
І риби лоскотали нас за п’яти
Перша поїздка на море. Мені шість років, і я не хочу вилазити на берег. Хлюпаюся, бовтаю руками й ногами і зовсім не боюся солонющої води, бо на мені надувне коло, що гостро пахне гумою. Ми в Одесі, навколо все сяє від сліпучого сонця: вітрини магазинів, величезні скляні колби з маленькими краниками внизу, з яких тітоньки у білих накрохмалених хусточках наливають у гранчасті склянки газовану воду, спершу додавши туди сиропу – малинового, грушевого чи вишневого. Величезні смугасті, як пляжні м’ячі, кавуни репаються, щойно тато встромляє в них ножа. Всередині вони червоні, з білими цукровими крапочками, і насінинки в них темо-коричневі й блискучі, як новенькі лаковані ґудзики.
Коли лежиш у неглибокій ямці, викопаній у вологому піску, можна дивитись крізь примружені повіки на крихітні мушлі, що прилипають до мокрих ніг, і здається, що ти сама перетворюєшся на якусь дивну морську істоту. І ти знову й знову біжиш до моря й пірнаєш в лагідні хвилі, і хлюпочешся там, аж поки губи стають сині, і тебе врешті виганяють на берег, грітися на пекучому піску.
Здавалося, що це щастя триватиме вічно – щоранку ми будемо йти на пляж, мама розкриватиме велику червоно-жовту парасольку, а тато братиме мене й сестру з собою в море. Ми тримаємось за його плечі, і не боїмося запливати так далеко, що ледве розрізняємо смужку берега. Там, серед безмежного моря, ми слухаємо пронизливі крики чайок, тихий плюскіт хвиль і маленькі рибки лоскочуть нас за п’яти. Сестра страшенно боїться медуз, бо знає, що вони можуть ужалити і просить тата повернутися назад. А я хочу залишитися, розчинитися у цьому синьому-синьому світі, де є тільки небо, сонце і море. Ніби відчуваю, що таке літо більше не повториться ніколи.
Читайте також: Суперагент проти бабусі-ніндзя
Відчуття себе щасливою людиною – дуже багатогранне: нестримна радість, переповнення захватом, задоволенням, внутрішня тиша, впевненість, безпека, сміливість, знайдене рішення… Бути щасливим – це неперервний потік важливих відчуттів. Складно зупинитися на чомусь одному. А в дитинстві й поготів не дуже то й замислюєшся, як назвати свій стан, і спогади – як барвистий калейдоскоп.
Одні з найбільш яскравих візерунків моїх 80-х, це, мабуть, прохолодні, ніжно теплі зимові вечори. За вікном хурделиця підвиває, примерзли вікна, я притуляюся в ліжку до старшої сестрички. Приходить тато, і щоб ми скоріше зігрілися після перевдягання піжам, робить чари: глибоко набирає повітря в легені й видихає в нашу ковдру. А потім – розповідає «власноруч» вигадані казки, засинає між пригодами головного героя й ми з сестрою з цього регочемо, тато здивовано прокидається.
Зараз я думаю, що тато навмисне прикидався, що заснув, щоб слухати наш сміх. І це ще більше наповнює мою щасливість.
Читайте також: «Люблю свята, які ми самі собі вигадуємо»
Найщасливіший свій день я пам’ятаю досить погано 🙂 Простіше кажучи, не пам’ятаю зовсім. Пригадую тільки: це було літо, велика компанія зібралася у садибі моєї прабабусі Ганни. Це були молоді люди і старші, діти і підлітки… Лунала музика, і всі танцювали. Мені було років, може, чотири чи п’ять.
Отак мало я пам’ятаю подробиць. Але дуже гарно пригадую відчуття, сказати б, повноти буття, яке прийшло до мене у ті хвилини: і літо, і мальовниче місце, і стільки доброзичливих людей… І вечір, вечірнє світло, сутінкові запахи…
До речі, можливо, це був мій день народження. Він влітку.
Читайте також інтерв’ю: Книжка як дія, або «Сміття від А до Я…»
Усі мої найщасливіші моменти дитинства були пов’язані зі сценою і з якимись урочистостями. Вже у першому класі я співала на шкільному концерті пісню «Пропала собака» й емоційно переймалася долею того бідного песика. А ще пригадую, яка ж я була щаслива, коли мені, першокласниці і відмінниці 🙂 доручили дзвонити у дзвоник на лінійці з нагоди закінчення навчального року.
Мій найщасливіший день у дитинстві
Дитинство – це Всесвіт, і кожний день у ньому – теж Всесвіт, щоправда, менший за обсягом, але так само щільно наповнений конкретними подіями, сподіваннями, радощами та розчаруваннями.
Мабуть, визначити найщасливіший день дитинства – зсередини того самого дитинства – дуже важко, гадаю неможливо. Хіба знає дитинка, який день був, є чи буде найщасливішим?! Може, вчорашній, а, може, й завтрашній… Хибує методика порівняння. Що із чим зіставляти? Сьогодні менш голодний, ніж учора? Вчора хворів, а сьогодні, нарешті, видужав, і можеш вийти надвір та поспілкуватися із однолітками? Вчора у сусідів лементували, через похоронку, а сьогодні – тиша?..
Заднім числом, як на мене, можна визначити лише якісь «знакові» (тобто, важливі для твоєї подальшої долі чи для родинної історії) дні, або ті дні, які ти, виходячи з нинішнього власного досвіду, визначаєш найрадіснішими або просто радісними – для себе, тогочасного хлопчика.
І тут одним з найкращих критеріїв, маркерів є наша пам’ять: ті радісні дні, які нам запам’яталися – оце і є саме воно!
Тож я, мабуть, просто згадаю і назву конкретний день, коли, насправді, відчув радість, велику радість, може, й щастя. Це було 9 травня 1945 року, в тодішній День перемоги у тодішній Великій війні. Ні, я, чотирирічний хлопчик, радів не самому факту «Перемоги Радянського Союзу, спільно із військами союзників, над фашистською чумою». Я і слів таких тоді, певно, не знав. Радісними та вражаючими були кілька дотичних обставин. Тут варто зазначити, що мама моя працювала з ранку до вечора, а я, саме тому, весь час перебував у дитсадочку, на шестиденці. Так от, про обставини. По-перше, нас несподівано відпустили по домівках – не у суботу, як за звичай, а у середу! Уявляєте? По-друге, не просто «відпустили», а доправили кожного, за домашньою адресою. І, по-третє, найважливіше – розвозили не якимось там трамваєм, а військовою! бортовою! машиною! В кузові! І видно все, що діється у місті!..
Наш дитсадочок містився на Лук’янівці (тоді вулиця Мельникова), а жили ми далеченько, на вулиці Леніна (тепер Богдана Хмельницького). Тож їхати довелося (ні, пощастило!) майже через весь тодішній Київ! За кожною дитячою адресою! Навколо – радість, галас, люди плачуть та сміються, обіймаються і цілуються, навіть із незнайомими. Салютують. Місто наче збожеволіло… І все це – нам, дітлахам, на утіху. Оце була подія!..
Війна – річ буденна, однотонна, монохромна, а тут, раптом – геть усе розквітло, починаючи з людських облич. Кольори. Звуки. Абсолютна небуденність.
Абсолютна радість, може, й щастя…
Хтозна, який із днів мого дитинства був найщасливіший…
Може, той, коли ми з мамою вперше їхали з Косова в Чернівці, й між Кутами та Вижницею треба було переїжджати міст через Черемош, і мене запевняли, що там стоїть шмарката баба, й кожен, хто проїжджає той міст уперше, мусить ту шмаркату бабу поцілувати. І ось ми проїхали – а шмаркатої баби не було. Мабуть, саме кудись відійшла. І я, звісно, був щасливий. Але трохи й розчарований – ну бо чого це їй заманулося саме в той момент відійти, коли саме я вперше цей міст переїжджаю…
А може, той, коли до нас забрів лось. Так, справжнісінький лось – величезний, із крислатими рогами! І я, звісно, був щасливий, що побачив таке диво. Але трохи й розчарований – бо одразу ж де не взялися собаки, задзявкотіли й миттю прогнали лося до лісу, так що я його уважно й роздивитися не встиг.
А може, той, коли в мене народилася сестричка. Я так довго про це мріяв, навіть телефонував лелекам і замовляв (про те, як це було, докладніше читайте в моїй повісті «Вісім днів із життя Бурундука»). Вирішив, що назву її Любою, і коли ми понесли її до церкви, щоб охрестити, я все повторював «Люба, Люба, Люба, Люба…» – аж доки священик не вимовив нарешті це ім’я, і аж тоді я заспокоївся. Отож, звісно, я був щасливий. Але трохи й розчарований – бо минуло ще багато часу, заки Люба змогла зі мною розмовляти і гратися.
А може, все-таки той, коли до мене прийшов перший вірш – на ходу, в лісі, почерез який я йшов до школи (а йти мені було три кілометри, вгору і лісом, і дуже часто я йшов сам). І я був щасливий, уперше відчувши, як озивається талант. Але трохи й розчарований – бо то було ще на самісінькому початку першого класу, і хоч я вже добре знав усі букви й умів читати, але писати ще тільки вчився, тож першого вірша так і не записав…
Щастя – воно дуже мінлива штука. Так завжди: коли ти щасливий, то неодмінно при цьому ще й трішечки розчарований. І, мабуть, це добре, й так і має бути – бо це стимулює до все нових і нових пошуків.
Мабуть, у цьому земне щастя й полягає: у постійному його пошуку!
Читайте також інтерв’ю: Формувати в дитини критичне мислення
А ось таким щасливим малюком був… Сашко Дерманський!
Читайте також: «Любов до книжки слід прищеплювати з перших місяців життя»
