Що було далі? Пірнаємо у знайомі фантастичні світи

Автор: Анастасія Сидорко


Підліткове фентезі має щонайменше дві важливі місії.

Перша з них – бути чарівним запобіжником від перегорання. Дорослішати не завжди легко та весело. Іноді від цього хочеться втекти хоч на трохи. Куди ж, як не у фентезі? Пірнаєш у чарівний світ – і все довкола зачекає. Можна переживати пригоди, здобувати надприродні сили та рятувати драконів від принцес разом з персонажами улюблених книжок.

Друга місія – виховувати. Легке розважальне фентезі не плекає емоцій так добре, як це робить класика. Та воно має куди більше шансів втриматися в руках юного читача, тому краще впорюється із завданням. Ми переймаємо звички друзів легше, ніж піддаємося чиємусь бажанню нас переконати. А ким, як не друзями, є для нас персонажі улюблених книжок? Отак Герміона багатьом донесла, що любити вчитися – це круто. Фентезі, наш вірний товариш у втечі від щоденності, може ефективно виховувати, хоч і не ставить це за мету. Отже, відпочинок від реальності та хороший (або й не дуже) приклад.

Давайте простежимо, чи глибоко вийде пірнути у два фентезійні цикли, що недавно дочекалися продовження, та з чим вони відправлять нас назад на берег.


«Варта у Грі. Кров Будапешту»


Наталія Матолінець. Варта у грі. Кров Будапешта. – Харків: АССА, 2021. – 592 с.

«Варта у Грі. Кров Будапешту» Наталії Матолінець – третя книга серії підліткового міського фентезі про Варту Тарновецьку. (За цю серію авторка отримала медаль Топу БараБуки 2021. – Ред.)

Книга використовує свою перевірену формулу. Ми знову занурюємося у велику кількість екшену, що розгортається на тлі мальовничих європейських міст. Третій том серії бере ключові складові з перших книжок та множить їх на десять. Тепер це вже кілька міст, кілька проклять, кілька політичних ігор, що ведуться паралельно. Масштаби гри та ставки ростуть, тож і книга цього разу вдвічі грубша за перший том.

Варта знову у грі, та цього разу це гра без правил. З моменту подій у Львові минуло пів року. За цей час Варта пройшла дорогу від молодої чаклунки з непевними планами на майбутнє до значної фігури на міжнародній політичній арені чарівників. Півріччя це пройшло калейдоскопом подій та облич у житті Тарновецької. Дівчина, котра ще кілька місяців тому уявляла той самий апарат суддів як напівміфічну абстракцію, тепер занурюється у протистояння всередині цієї системи. Політики у третьому томі стає більше, та вона виступає лише мотивом для квестів.

«Варта у грі» чудово справляється з роллю запобіжника від перегорання. У цей світ пірнати легко. Вир подій захоплює одразу, і ми біжимо разом із персонажами від однієї пригоди до наступної. Інша справа, що біганина буде довга й виснажлива. Як і раніше, «Варта» не шкодує своїм читачам ні пригод, ні нових знайомств. Нам не дають перевести дух ні на хвилину. У третій частині згадаємо багатьох зі знайомих персонажів і зустрінемо ще більше нових.

Світ у «Крові Будапешту» значно розширюється та набирає глибини. Ми більше дізнаємося про взаємодії різних конгломератів, політичні протистояння між ними та всередині фракцій. Другорядні герої у книзі не безликі. Численні персонажі ведуть кожен свою власну гру. Вони мають свої цілі, страхи, філософію життя та минуле. Через насиченість подіями більшість героїв ми встигнемо побачити лише на короткі хвилі, не завжди достатні, щоб почати їм симпатизувати. Ми проносимося повз, пізнаючи історії персонажів на ходу з чиїхось слів. У схожий спосіб нам переповідають, як завершилася частина сюжетних ліній книги.

Чого ж ми можемо навчитися, пірнувши у цей світ?

Варта – це сильний персонаж, вона надихає до дій. Їй не бракує рішучості і впевненості у своїх рішеннях, її не зупиняють страхи та сумніви. Іноді все ж хотілося б познайомитися ближче з її внутрішніми конфліктами. Навіть досвідчений інтриган Златан у своїх діях виявляє більше вагань. Тарновецька ж у новій ролі Вартової почувається зненацька напрочуд зручно. Вона кладе на лопатки досвідченіших опонентів, хоча не виказувала раніше особливого хисту до політичних інтриг. Варта навіть не помічає, що приймає ряд морально сумнівних рішень у стосунках із іншими. Здається, вона робить це взагалі несвідомо.

З більшості перипетій Варта і Златан нізащо не вибралися б самі. Дружба займає у книзі ключову роль поряд із коханням. Головні герої дружбу все ж більше споживають, ніж практикують. Проте у книзі є чимало інших прикладів хороших вірних друзів. Пірнання у «Гру» втретє проходить стрімко та яскраво. Попри завершену основну сюжетну лінію, у серії є потенціал стати майданчиком для різних історій. Книга ознайомила нас із багатьма персонажами, котрі цілком могли б потягнути роль головного героя вже у власній історії.


«Дрімучий ліс. Шлях вовка»


Анастасія Лавренішина. Дрімучий ліс. Шлях Вовка / Ілюстрації: Надія Дойчева-Бут. – Київ: Наш Формат, 2021. – 176 с.

«Дрімучий ліс. Шлях вовка» Анастасії Лавренішиної також розширює та поглиблює світ циклу.

Уляна тепер повноправна власниця Дрімучого лісу. Вона щаслива на своєму місці та з вірним другом поряд. Проте Сірому Вовку все ще потрібно здолати своїх внутрішніх демонів. Він залишає Відьму, Ліс та навіть власну Тінь у надії розібратися із прокляттям. Друга частина книги – про вихід за межі. Уля вперше покидає Ліс у пошуках порятунку та підтримки. Сірий Вовк виходить поза межі Землі, шукаючи себе.

Ми знову вчитуємося у світ, який занурює нас у чарівній атмосфері міфу. Цього разу навіть вправніше, ніж раніше. Куди тікати з реальності, як не до засніженого чарівного лісу? Навіть якщо там моторошно цієї зими.

Дрімучий ліс – не зовсім фентезі. Ми не знаємо, якими правилами керується цей світ. Наш він чи ні? Який надворі рік? Ця історія живе за своїми нікому не зрозумілими правилами. Магічного й казкового тут куди більше, ніж реального. Тому це більше химерна казка, ніж магічний реалізм чи фентезі. Атмосфера «Дрімучого лісу», попри вітчизняні фольклорні елементи, нагадує химерні історії японської анімаційної студії «Гіблі». Ця дивна барвна казка поміж чарівних дерев та мавок не боїться насаджувати й зовсім неказкові мотиви. Булінг, прийняття себе, самотність та безпорадність.

Світ Улі та Вовка все ще залишається загадковим для нас, але тепер ми розуміємо його трішечки краще. Ми мандруємо в минуле Сірого Вовка та Дрімучого Лісу. Отримуємо відповіді на питання, що виникали в першій частині. Дізнаємося, чому у Вовка є годинник і балакуча тінь, та як Відьма пов’язана зі своїм лісом.

Книга майстерно створює атмосферу та добряче нас лякає. Це так само казка, проте вже доросліша. Ми не знаємо віку персонажів, та головні герої видаються тепер значно старшими, ніж раніше. Тут досі обмежена палітра персонажів та сюжетних ходів, але тепер цей світ трохи більший. З’являються нові герої, та половина з них все ще збірна: дерева, діти, мешканці села, примарні панни, вовки.

На відміну від «Варти у Грі», у «Дрімучому лісі» ми пізнаємо краще лише ключових для сюжету фігур. Такий хід підкреслює самотність головних персонажів на їхньому шляху до мети. Довкола – лише природа та безликий натовп.

Вживаючи зовсім інші інструменти, «Дрімучий ліс» також говорить про цінність дружби та підтримки.

До улюблених фантазійних світів хочеться повертатися знову й знову. Адже в книгу, яку любиш, з другого та третього разу вдається пірнути глибше. Коли починаєш жити історією, магія спрацьовує. З неї можна перейняти щось хороше або ж навчитися на помилках персонажів. Та головне: у ній можна стати трішечки щасливішим.

Print Form
Подiлитись:

Додати коментар