Чи почувалися ви коли-небудь незручно у компанії друзів або в школі через немодний одяг або нестильну зачіску? Чи, можливо, через застарілу і не популярну марку мобільного телефону? Несмішні жарти чи несучасні слова? Хоча все це є однаково неприємним, це речі, які можна змінити. А от коли з тебе насміхаються через колір шкіри? В цьому випадку нічого не вдієш…
Марія-Валентина Мороз-Матіас, або просто Тіна — дівчина, у якої тато — українець, а мама — домініканка. І саме таке міжрасове походження робить її особливою і водночас — об’єктом кпинів та насмішок для багатьох людей. «Я ніяк не можу зрозуміти — те, що моя шкіра темніша на кілька тонів, змінює мене як людину? Як щось, чого я навіть не обирала, може стати причиною для всіх цих знущань?» — з сумом думає дівчина. Мало не щодня Тіні доводиться вислуховувати щось на кшталт: «Кольорові класи тепер окремо», «А дєвочка ж не наша, да?», «Ти розумієш по-нашому?» і т.д.
«Чи будуть у нас колись засуджувати расизм? По-справжньому, у житті, сусіди, перехожі, а не лише по телевізору? Будуть? Чи я на все життя гостя у своїй країні?»
Проте дівчинка не зважає на несприйняття і продовжує займатися улюбленими справами: малювати, проводити час з сім’єю та найкращою подругою Свєткою. Це чудово, коли є людина, яка тебе завжди підтримає і захистить! Так, адже саме Лисицина придумала нарешті помститися надокучливому Дусику, саме вона запропонувала Тіні скласти присягу на вічну дружбу. Свєтка залишається з подругою і тоді, коли та вирушає в далеку дорогу.
Та крім проблеми булінгу з боку однокласників постає ще одна перешкода – байдужість вчителів до цих конфліктів. Письменниця та перекладачка Наталія Ясіновська досить вдало висловилася щодо цього: «Часом усміхаються навіть вчителі, які мали б щонайменше зробити зауваження. Але тут викривається ще одна проблема: традиційно у нашому суспільстві хлопцям багато що пробачають. Бо гормони, «такий вік»; вони розвиваються повільніше, що з них візьмеш; зачіпається — значить, вподобав тощо. Але дивні, часом масні й направду огидні жарти та витівки ображають, а «такий вік» у жодному разі не є виправданням.»
Але одного дня все перевертається догори ногами — Тіна та її сім’я змушені поїхати до Домінікани. Свєтка рада за подругу. Сама Тіна — не впевнена: «Київ — мій дім, але мене тут не приймають. Моя темна шкіра мене вирізняє. Може, у Домінікані так не буде? Ну, не має бути».
Та у цій країні вона — знову чужа, «грінга». Бо не знає вуличної іспанської. Бо вперше пробує традиційні домініканські страви. А Тіна так надіялася, що нарешті вона не буде відрізнятися і її сприймуть як свою! Дівчинка знову засмучена, проте часу на журбу не залишається. Тіна записується до місцевої школи та тримається за улюблені справи — малювання і спілкування з найкращою подругою Свєткою. Життя дівчини потупово повертається у звичне русло.
Ця книга написана легкою мовою, сюжет захоплює ще з перших сторінок. Полегшує читання також і формат щоденника, яким побудована розповідь — всі події ми сприймаємо через світобачення головної героїні. Саме це допомагає не лише таким людям, як Тіна, а і світлошкірим, зрозуміти її проблему.
Відразу помітно, що книга зорієнтована на юнацьку аудиторію — авторка користується лексикою сучасних підлітків: «блін», «пофіг», «шо», «дєвочка» і так далі. Хоча я б порадила прочитати цю повість і дорослим, адже у нашому суспільстві і досі є такі люди, які не розуміють, що расизм – це погано, і поводять себе точнісінько так, як вчителі у Тіниній школі.
Звісно ж, особистий щоденник Марії-Валентини Мороз-Матіас сприймався б зовсім по-іншому без ілюстрацій Тані Зейналової. На кожній сторінці книги розміщені як великі малюнки, що ілюструють описані події, так і маленькі картинки-примітки, що повідомляють нам про настрій і думки героїні. Складається враження, ніби їх малювала сама Тіна!
Надіюся, що ця повість Лариси Федорченко стане однією з улюблених для кожного, хто візьме її до рук. Особисті записи Тіни допоможуть зрозуміти, що відчувають діти, які відрізняються від інших, навіть якщо читач сам ніколи цього не переживав. Бо насправді, «що тут такого? З чого сміятися? Розумієте? Хтось з Африки, хтось високий, хтось в окулярах, хтось затинається, когось батько б’є, хтось один светр три роки носить. Усі люди різні. Розумієте? Тут немає з чого сміятися, нема з чого знущатися. Але чомусь відмінності – особливо помітні – спонукають людей на кшталт Дурбусика насміхатися».
