#Схід_читає: враження Діани Мельникової
Автор: Діана Мельникова
У лютому на Донбасі відбувся другий тур проекту #Схід_читає, організованого Благодійним фондом Сергія Жадана спільно з Українським інститутом книги та Міжнародним фондом «Відродження». Зі старшою аудиторією зустрічалися Сергій Жадан, Андрій Любка й Макс Кідрук, а до дітей приїхали Сашко Дерманський та я.
У тому, що схід читає, не виникало сумнівів узагалі: я прожила більшу частину життя в Донецьку, тож добре знаю, що це – беззаперечний факт.
Востаннє до цієї поїздки я спілкувалася з дітьми на Донеччині під час шкільної практики. Усвідомлюю, що це була гімназія, одна з найкращих у місті, однак у пам’яті чітко закарбувалося, що для учнів на Донбасі взагалі не проблема говорити українською і що з ними є про що говорити, довго й цікаво.
Тож, звісно, очікувала, що зустрічі з читачами будуть класні, позитивні. Дивно: перед поїздкою хвилювалася. Маю багатий учительський досвід, досвід спілкування як письменниця. І попри те, що з дітьми дружу, можу порозумітися, саме ці зустрічі в бібліотеках і школах Донеччини видавалися мені особливими й найвідповідальнішими.
Чи втрата дому і таке своєрідне повернення зіграли роль, чи спогади про спілкування із донецькими дітьми, чи усвідомлення того, що в дітей на Донеччині – інший бекграунд, та ця поїздка є важливою. Типовий краєвид Донбасу мене особисто й заспокоює, і навіює спогади, і змушує рефлексувати, міркувати. Миронівський, Бахмут, Краматорськ, Костянтинівка, Дружківка – це все не про Київ, мирний і повний можливостей, культурних заходів і вражень. Саме тому хотіла сподобатися місцевим дітям, залишити приємне відчуття, максимально скоротити дистанцію «доросла – дитина». На початку зустрічей дітки тихенько сиділи, уважно поглядаючи на авторів, а далі починали засипати питаннями, хотіли дізнатися про тебе все більше; ще не прочитавши «Розбишацький детектив», питали про продовження і от! – те, чого хотіла – ми спілкуємося вже зовсім як друзі, і я із задоволенням розказую про свої улюблені справи – сон (бо я страшенна сплюха), поїдання макаронів і тістечок 🙂 і про написання художнього тексту.
Урешті-решт, уже і я, розвісивши вуха, точнісінько як дитина, слухаю свого колегу Сашка Дерманського: то він читає кумедні уривки про вужа Ониська, то розказує, як драконові розпізнати принцесу, то про надихуна, який приносить письменнику у величезних лапищах натхнення 🙂
Діти на Донеччині мало чим відрізняються від своїх однолітків по Україні. Вони мають схожі інтереси, уподобання, поведінку. Читайки цікавляться сюжетними історіями, приходять на зустрічі зі своїми книжками, фотографуються, обіймаються і навіть (!) діляться історіями про себе. Мені останнє видається найбільшим показником довіри.
Приємно вразили вигляд і стан публічних бібліотек: у книгозбірнях чимало українських сучасних видань, відремонтовані затишні приміщення, відкрито різноманітні секції. Справді комфортно там уже перебувати, не те що ходити по книжки. А по книжки точно приходять: на зустрічах видно, що читачі вже знайомі із творами авторів, і тепер хочуть запитати про прочитане.
Теплі відчуття залишило спілкування з активними бібліотекарками та вчительками, які переймаються станом своїх книгозбірень, діляться проблемами, планами, досягненнями, результатами конференцій та участі в різних проектах. Вони розказували нам про очікуваність та важливість таких заходів на Донеччині. «Нам треба виховувати молодь» – чомусь запам’яталася мені фраза бібліотекарки з Костянтинівки. Але ж круто, що ініціативна й зацікавлена молодь (і діти, і підлітки, і молоді люди) уже є на сході України. І ця молодь чітко усвідомлює, нащо вони приходять слухати й говорити про книжки.
Фото зі сторінки Благодійного фонду Сергія Жадана та Галини Лук’янової.
