Широкий степ і дрімучий совок
Товстий історичний роман, адресований юнацтву, – це не абищо. Велика проза, тим більше дитяча, потребує ґрунтовного підходу до планування сюжету, пропрацювання персонажів та їх еволюції. Формат же історичного роману не лише не допускає відкритих фіналів, недомовок чи провислих сюжетних ліній, а й вимагає від автора дотримуватися достовірності подій. Не дивно, що рукопис Олександра Зубченка став переможцем «Коронації слова» 2011 року, а видана торік книжка «Перемагаючи долю» увійшла у короткі списки престижних літературних премій та рейтингів.
В основі сюжету лежать криваві події, які відбувалися на території України в першій половині 17 століття й передували Хмельниччині. Отже, головні герої роману – українські селяни, польські шляхтичі, татари, турки та, звісно, запорізькі козаки. Увага до козацької тематики в українській літературі – явище постійне. Нового імпульсу їй надала блискуча трилогія «Джури» Володимира Рутківського, який зумів канву історичного твору наповнити новаторським підходом до оповіді, елементами казки й дитячої розбишацької історії, навіть своєрідною «робінзоніаною» (коли йдеться про освоєння плавнів та бродництво).
«Козаки кинулися на хлопця з шаблями над головами. Але той майже зовсім без розгону стрибнув і, перелетівши над їхніми головами, опинився ззаду, вже тримаючи мечі в руках»
На відміну від Рутківського, Зубченко поставив собі за мету створення класичного історичного роману, вдавшись до давнього прийому, який розширює коло читачів та пожвавлює сюжет, – узявши за героїв дітей. Двоє братів потрапили в татарський ясир, були продані в рабство та розлучені, виросли в різних умовах та возз’єдналися вже майже дорослими на рідній землі. Перші сто сторінок роману (о, яка розкіш так казати!) присвячені саме цим подіям і формують певну закінчену повість, на мою думку, доволі автономну. Стиль оповіді, масштаб подій і їхня певна фантастичність нагадують не надто претензійні пригодницькі книжки типу «Хронік Хокмуна» Майкла Муркока чи «Конана-варвара» Роберта Говарда. Особливо, коли йдеться про пригоди старшого брата Івася у Китаї, палацовий переворот і навчання мистецтва східного двобою. З іншого боку, розтягнуті описи та нагромадження карколомних подій-пригод чимось схожі на «Ерагона» Крістофера Паоліні, який – особливо у третьому томі – робив усе, щоб його розповідь якомога довше тривала. І я не схильний цим авторові дорікати.
Але всі аналогії зникли, щойно Івась опинився на рідній землі, у селі, створеному за ідеалізованими зразками, які кожен знає з української класичної літератури. З цього моменту на перший план у книжці виходять стереотипи, такі потворні й пласкі, що почасти навіть унеможливлюють читання.
У книжці все як ми звикли. Польська шляхта – гнобителі, класовий ворог українців-трударів. Лях тут завжди збоченець і садист, жид – карикатурний лакуза і пройдисвіт, а українець, якщо й пускається берега, то тільки через скалічену тими двома долю. Жиди й ляхи, до того ж, здається, розмножуються брунькуванням, оскільки мирне населення сіл та навіть міст суто українське. Що ж до татарів і турків, то вони найбільше подібні до толкінівських орків, породжень темряви…
Водночас із дивним пієтетом згадується московський цар, якому підкоряються і звітують донські козаки; до речі, самі дончаки дуже чітко марковані прізвищами: Звягін, Татаринов…
Головні герої книжки – козаки – ніби зійшли зі сторінок підручника та цілком відповідають ідеалізованому уявленню про українське лицарство. За весь текст вони, навіть беручи поселення, не вдаються до грабунку, не ображають мирних мешканців, не страчують полонених. До того ж постійно зринає то тут, то там всеосяжна козацька побожність. Здається, персонажі воюють винятково «за віру православну». Насторожує наявність у романі й колишнього яничара – балканця Петка, який тепер воює разом із запорожцями, бо православний. Залишається лише сподіватися, що автор із таким настроєм не дотягне оповідь до Переяславської ради, бо читачу може стати геть сутужно.
Водночас бачимо дуже цікаве розмежування позитивних і негативних героїв. Приміром, в одному з епізодів група гіперпозитивних козаків, якій дали доручення купити коней, вирішує заощадити товариству гроші, а відтак… викрадає табун у татарських пастухів. Ані слова осуду на їхню адресу так і не звучить. Навіть полон Івана Рубая і його «дружба» з татарським юнаком ситуації не рятує. Як тут не згадати глибокої пропрацьованості конфлікту українців і татарів на прикордонних землях, яку бачимо у творах Рутківського…
Однак національними та соціальними стереотипами послужний список книжки не обмежується. У ній ще наявний ґендерний стереотип, який зображує дівчину-жінку як істоту, що може лише годувати, лікувати й чекати козака. І це незважаючи на вже, здається, усталений образ жінки-українки, яка є рівноправною із чоловіком у родині. У того ж Рутківського… Але про це читайте в іншій рецензії.
Можливо, невибагливому читачеві все видаватиметься інакшим. Мабуть, підліток насамперед стежитиме за двобоями, баталіями, гонитвами й змаганням ельфів з урук-хаї. Але я би волів, щоб він починав ознайомлюватися з історією козаччини все ж за книжками Володимира Малика, Генрика Сенкевича, Володимира Рутківського. Принаймні щоб згодом правильно оцінити текст Олександра Зубченка.
Довго думав, чи коментувати цю статтю на кшалт рецензії на мій роман “Перемагаючи долю” пана Володимира та не втримався, бо хочу хоча б пояснити панові, який у свої 27 років звісно виховувався на новітніх стереотипах про козацтво, що свої стереотипи я отримав не від “совєцьких” авторів і підручників історії, а з праць Голобуцького, Грушевського, Яворницького, листів Боплана, сучасника Б.Хмельницького. А також з народних дум. Звісно, мій стереотип може не влаштовувати пана автора, хоча я намагався обновити козацький образ, надати йому трохи екстравагантності у вигляді китайських мечів та виховання честі воїна у китайському середовищі. В описі українського та козацького побуту пан Володимир знайшов, цитую “стереотипи, такі потворні й пласкі, що почасти навіть унеможливлюють читання”. Мушу повідомити, що, окрім автора цієї рецензії, усі читачі щиро захоплювались якраз тими “стереотипами”, ділилися тим, як живо і яскраво описане життя українського селянства. Які ще стереотипи треба шукати, окрім власного досвіду сприйняття та історичних знань?
Ще мушу зауважити, що описані в книжці ляхи не всі кати і збоченці (щодо збоченців я нічого не писав, книжка все ж орієнтована на дітей). Конюх Януш Лєпех врятував Оксану від катувань і вірної смерті, поляк Осинський воював у складі козацького війська і ціною власного життя допоміг взяти Черкаський замок. З татарами теж не все так просто. Пан Володимир, мабуть, не відчув того питання, яке я задаю читачам: чому люди воюють? Чому ті, які люблять і пестять власних дітей холоднокровно вбивають чужих дітей, жінок і старих? І те, що описано в романі, ті жахливі катування і звірства – вони взяті не з голови, а з документальних описів! Тому ті ляхи, що вбивали мирних жителів – вони кати, а ті, що воювали навіть проти козаків, але мали лицарські якості, описані з повагою.
До речі, з приводу сцени, коли козаки вдвох захоплюють ( а не викрадають) табун коней у татар. З якого такого дива я маю осуджувати їх за той вчинок, пане Володимире? В той час, коли татари палили села, вбивали людей, захоплювали полонених в ясир, я маю засуджувати козаків, які захопили табун коней у ворогів? Дивне бажання…
Ще хочу нагадати панові Володимирові, що ніякого пієтету до московського царя я не описую, хоча б тому, що з ним особисто не був знайомий з певних причин. Можливо, що він і заслуговував на повагу, проте в романі про це не йдеться.
Наостанок пан Володимир рекомендує юнацтву знайомитись з історією козаччини за творами Рутківського і Генріка Сенкевича. Проти першого я нічого не маю, другому також пробачаю його польський погляд на козаків, все ж ще не вивітрилося навіть до цього часу ставлення поляків до українців як до прислуги чи бидла, про що красномовно говорить ставлення до наших заробітчан у Польщі. Але це не заважає мені захоплюватись Сенкевичем. Все ж поляки і українці не лише воювали між собою. Воювали вони і проти спільного ворога, про що йдеться вже у третій частині роману “Перемагаючи долю”, яка готується до друку.
І ще одне… Якось дивно виглядає претензія про опис побожності козаків, про те, що вони православні. Пане Володимире, у ту історичну епоху православ’я знищувалось разом з православними, а побожність була не винятком, а правилом. Тому це цілком природно, що козаки воюють за віру, за волю, отримуючи безсмерту славу!