Соромно, але жах як цікаво
У кожного дорослого є свої особисті скелети, які звуться «є що згадати, нема про що розповісти дітям». Це спогади з дитячих та юнацьких років, які не прикрашають ділового татуся чи красиву й успішну матусю. Наприклад, про дитячу мастурбацію, про дурні відчуття, коли вперше нап’єшся в дим, про нічні прогулянки небезпечними місцями після того, як бабуся поцілувала свою «крихітку» та побажала солодких снів, а головне – про невпевненість у собі, страх перед майбутнім, про відсутність досвіду, що з першого погляду так скидається на відсутність мізків.
13–17-річні не мають із ким поговорити про свої страхи, їхні батьки не квапляться відкривати секрети особистого становлення, тому хлопці й дівчата залишаються наодинці зі своєю невпевненістю. Вони змушені майже наосліп шукати власну дорогу, визначати «що добре, а що погано» та отримувати свої перші ґулі й щиглі чи шрами та переломи.
Софія Андрухович не побоялася розповісти те, про що «не говорять». У «Сьомзі» є оповідання про «соромний досвід» із дитячого садка, про перший секс і перші приниження, про юнацькі компанії, прогулювання школи, куріння на кухні, про дискотеки та бандитів, про підглядання і навіть убивство. І несуттєво, що з цього всього справді відбувалося з авторкою, хоча, впевнена, багатьох приголомшуватиме її відвертість, її натуралістичність та повне іґнорування теми «так не можна і непристойно».
Уявляю собі деяких читачів, які читатимуть і прицмокуватимуть губами: куди дивилися її батьки? Уявляю й інших, тих, які пропускатимуть пасажі «про душу» та шукатимуть більшу, іще більшу, майже порнографічну відкритість.
«…про «соромний досвід» із дитячого садка, про перший секс і перші приниження, про юнацькі компанії, прогулювання школи, куріння на кухні, про дискотеки та бандитів, про підглядання і навіть убивство»
Але хочу зауважити, що мемуари маркіза де Сада навіюють нудьгу вже на десятій сторінці саме через те, що тему душі та почуття в них максимально вихолощено. Натомість письмо Софії захоплює саме багатством переживань. Про когось із авторів початку століття сказали, що він уміє знаходити красу життя, мов недопалки в попільничках кафе. Юна Андрухович, здається, могла би знайти красу і в повній недопалків попільничці. І в неї це було би не смакуванням «чорнухи», а, наприклад, виявилось би символом самотності на тлі осіннього міського пейзажу з мокрими тротуарами і загубленою кимось парасолькою на зупинці громадського транспорту…
На обкладинці книжки, виданій у «Нора-друці», зображено шматок ніжної рожевої риби, яка епатує читача, натякаючи на дражливе «статеве питання». Зрештою, про те, що все у цьому світі крутиться довкола статі, сказав іще дядько Фройд, а деякі модні нині знавці енергетики стверджують, що жінка відчуває цей світ «нижньою чакрою». Оповідання проілюстровано аматорськими малюнками (чи не самої авторки?), подібними до малюнків на шкільних чернетках – такими ж характерними і дотепними.
Це книжка для підлітків і про них, для батьків дорослих дітей (щоб пригадали себе у їхньому віці), для чоловіків, які хочуть більше знати про жінок, для інтелектуалів, які смакуватимуть наявну в тексті іронію та інтертекстуальність. Думаю, книжка сподобається і масовому читачеві, бо з ним ані в російській, ані в українській літературі ніхто так «по душах» не міг поговорити. Це вам не пєлєвінська гра втомленого фокусника перед сільською публікою, не сорокінська некрофілія та не лимонівські заглядання під спідницю.
