Стань щасливим 300 мільйонів разів
Ви не повірите, яка історія може закрутитися, розпочавшись із… простого салату. Як-от у книзі Володимира Нікітенка «Ліга Останньої Соломини». Зазвичай все так і починається, з якоїсь дрібниці (що може стати тією останньою соломиною, як у прислів’ї про верблюда), і ефектом метелика призводить до наслідків, про які було неможливо і подумати. А якщо ти ще і підліток, то тут взагалі без варіантів: ти вже у вирі драйвової неймовірної пригоди. Це буде перша лінія, за якою читачі слідкуватимуть у цій історії, вона розпочинається у Стокгольмі із головним героєм Роном. Загалом сюжетних ліній дві, і вони йдуть паралельно, розкриваючи розділ за розділом карколомну непередбачуваність сюжету. Події другої лінії розгортаються у с. Озерне Херсонської області.
Є тут яскраві герої, і кожен на своєму місці, тож познайомимося! У с. Озерне ми з цікавістю спостерігаємо за життям і пригодами таких героїв: Мигалич – старий, про якого в селі ходять легенди. Він погано чує, має дивовижні вуса, які називає «Музей», та часто бесідує зі своїм будинком як із живим співрозмовником. Ден – хлопчак, який вже спромігся написати бізнес-план Товариства «Неробства Нудоти», і то так детально і продумано, що ним (планом) читачі легко скористаються і собі. Непогана така штука. Дзюдік – друг Дена, який займався дзюдо, тут все логічно. Мала Жека-«Аріель» – дівчинка, яка дає перцю і старшим хлопчакам, не відстає, а то й перевершує своїх дружбанів, наприклад, у жартах або у стрибках із тарзанки.
У Стокгольмі ми занурюємося у шалений потік дивних подій із Роном, але чи це його справжнє ім’я ви дізнаєтеся під час читання. Також тут є юнак Ерік. А образ і роль такого собі Готфріда буде розкриватися поступово, і ви самі зрозумієте в процесі, що й до чого, але ще з початку знайомства відчуєте: «щось тут не те…».
Загалом слідкувати за двома сюжетними лініями паралельно не складно, хоча важливо зосередитися, щоби бути «в темі». І там, і там події відбувається цікаві, постійно є рух сюжету, автор привідкриває певні наміри героїв, веде їх тими лініями самоусвідомлення, якими запланував, і, зрештою, приводить всіх нас до певного логічного фіналу історії. Як на мене, фінал важко передбачити, тому цікаво буде до самого завершення книги.
«Людина постійно заходить у хмарину слів і букв, своїх чи чужих, в цілі слова або уламкові, але так чи інакше — вони встромлюються в людину, прилипають, мов пил, бруд або поліетиленовий пакет на вітру, і безкінечно травмують, травмують, травмують… Просто травми ці — невидимі. І зауваж, ця хмара може бути як позитивною, так і усілякі там…»
Автор використовує цікаві прийомчики налагодження зв’язку зі своїми читачами, як-от «змовницька розмова з ними» про те, що у книзі не може НЕ бути описів, бо він не може йти проти літераторів)) І таке інше.
Мені сподобалося, що сюжет динамічний, що були згадки класичних творів, як-от книга «Іліада» Гомера чи фільм «Хоробре серце». Сподобалося, як автор робить вкраплення цікавих фактів і геніальних ідей, як-от коли розповідає про вуса і підкидає дуже цікавий факт, який ви от точно не чули ще (про це ви прочитаєте буквально на початку книжки і справді здивуєтеся), або якою силою він наділяє звичайний прохолодний компот. І доречно було, що у книзі звучало слово «совість», а також були присутні слова «сексисти», «аб’юзери» «газлайтери», «секстант». Якщо хтось їх ще не чув, то принаймні зацікавиться і дізнається щось нове.
Не дуже сподобалося засилля лайливих слів на кшталт прибацаний, типу, пофіг, хрін знає, сцикло, хрін вам, дебіл, курва, курка (як образа) тощо. Як на мене, «ту мач» навіть як для розмови підлітків між собою. Власне, якщо обирати цільовою аудиторією сучасних підлітків, то їм був би зрозумілішим інший вайб сленгу.
Щодо ілюстративного оформлення, тут воно нестандартне: малюнки у тексті яскраві, мають вигляд мультиків, як картинки з коміксу, і їх багато. Ілюстрацій достатньо, щоб супроводити і розкрити й образи героїв, і їхні відчуття, і подорожі та пригоди.
Та найголовніше, що у книзі є дуже багато «зернин», які автор засіяв поміж рядків, щоб ті, хто будуть читати його книжку, зрозуміли і «виростили» свою власну мудрість життя:
- щоб розібралися, як діють моторчики «мені треба» і «мені пофіг»;
- щоб зрозуміли, як відчути, до якого часу просити пробачення, і чим є «прості звичайні слова» у нашому житті й чому їх можна порівняти із кулями;
- щоб усвідомили, де межа вашої дратівливості та як довго ти можеш бути у стані компромісу зі своєю совістю;
- щоб вирішили, що краще – вдавати із себе когось чи бути справжнім, і як це пов’язано із цінністю грошей;
- щоб задумалися над тим, що варте нашої уваги, що – ні, що правда, а що – фейк;
- щоб прагнули вчасно відновлюватися ментально і не чекали своєї «останньої соломини»;
- і щоб зробили правильний вибір: як Чорне море не стане ніколи Середземним (і воно не прагне цього, є самодоостатнім), так і ти маєш бути самим / самою собою.
Книжка Володимира Нікітенка підіймає важливі питання, дивує драйвом сюжету, а післясмак прочитаного змушує ще трішки «поваритися» у цій історії і поставити для себе всі крапки над «і» – «А як було б мені на місці того чи іншого героя?»
