Страждальці з острова щастя
Таким, мабуть, був би роман, написаний колективним розумом підлітків. Трішки містики, трішки загадок, подорожі, купа нарваних і мудрих друзів, нескінченні вечірки якнайдалі від батьків, грубі гроші-просто-з-неба, неконтрольовані ревнощі, неправильні рішення, які не вимагатимуть ані вибачення, ані розкаяння, очевидні відповіді на складні питання, банальні трагедії і глибокі страждання – в «Яловохусі» Михайла Іваська є все. Вистачило б на кілька томів. Зрештою, так і буде – роман презентовано як першу книжку про Луку Білобога.
Ще малими герої почули від учительки про острів щасливчиків. Ті, хто на ньому побуває, повертаються просвітленими й відомими на весь світ (зауважте, самопізнання і слава – синоніми). Учителька відтак зникає, але з’являється через десяток років відомою письменницею. Отож острів існує, – роблять висновок кмітливі молоді люди (Лука й Марі щойно закінчили школу). Разом із ними таємничу місцину шукають Марко, названий брат Луки, Лені, бойфренд Марі, та інші. Коли стає відомою передумова перебування на острові (смерть обох батьків або коханої людини), запрошення отримують лише Марко – він круглий сирота, і Марі – Лені помирає від лейкозу.
«Я добре пам’ятаю, яким щирим був тоді мій сміх. Пам’ятаю маму, тата, бабусю, старенького песика Чіпа. Будиночок у передмісті. Дерева біля будинку. Запах повітря. Наше прекрасне життя. Моє чудове дитинство. І взагалі, усе тоді було ідеальним».
За схемою це роман-виховання. Через детальний опис циклів життя (у «Яловохусі» – раннє дитинство, юність і далі буде) нам пропонують побачити, яких метаморфоз зазнають людина і світ, що її оточує. А головує завжди питання про причину й наслідок: людина міняється, бо міняється світ, чи навпаки? Щодо роману Іваська, відповідь неоднозначна в будь-якому разі, позаяк неоднозначні, а радше невизначені, тут і людина (чит.: герой), і світ (чит.: його оточення і вчинки).
Щодо героя, нам наполегливо підказують: ми маємо справу з неординарними особистостями (автор цього щиро прагне, але його уявлення про неординарність вичерпується, здається, червоним волоссям, роботою в бібліотеці й татуюваннями). А насправді спостерігаємо кілька варіантів того, як поводяться звичайні люди за неординарних обставин. Люди, які потрапили на Яловохус, називають себе страждальцями. Всі інші – очікувальники: зрештою, на острів потраплять усі, позаяк досвід смерті невідворотний.
Щодо оточення, світ, у якому відбуваються події роману, атрибутувати неможливо. Його персонажі живуть у реальності, яка складається з тб-картинок. І от випускники школи в передмісті їдуть на шкільний бал лімузином, накупивши напередодні в райцентрі вечірніх суконь і смокінгів… Десь – тобто ніде? Десь – тобто всюди?…
Для «Яловохуса» натомість є важливим момент, коли життєвий досвід героя збігається з досвідом, який переживає читач. Ідеться навіть не про втрату, як може здатися на перший погляд, а про (самопо)жертву. Розказана історія – своєрідний ритуал офіри: один має померти, щоб другий усвідомив себе. Так оприявнюється основний закон буття – коли іншого приносять у жертву замість мене, я жертвую собою через іншого.
Необхідне попередження: у книжці вказані один редактор і два коректори. Певно, вони захопилися митарствами Луки, бо роботи своєї не виконали. Кількість помилок, мимодруків й усілякого граматично-орфографічного неподобства приголомшує.
