Суперагент проти бабусі-ніндзя
Леся Воронина з тих дитячих письменників, на творчості яких виросло зовсім нове покоління українських читак. Трішки більше 20 років тому її смішний, зворушливий, супергероїчний «Суперагент 000» став біля витоків нашої незалежної дитячої літератури й звабливо запрошує туди нових і нових авторів та книголюбиків. З того часу в Лесі вийшло понад 20 нових книжок та перекладів і багато-пребагато перевидань. На цьогорічному Форумі видавців у Львові щойно презентували продовження її знаменитої дилогії про «Таємні товариства», тобто тепер – трилогії.
– Пані Лесю, ви досить давно тусуєтесь у галузі (перший «Суперагент» вийшов 1996 року). Який шлях пройшла укрдитліт від початку незалежності і до тепер, як Вам це бачиться? Які зради та перемоги – із тих, що хто не в темі, той не втямить, а ви знали, але раніше не казали?
– Найголовніші зміни відбулися в головах сучасних письменників, які викинули звідти внутрішнього цензора. Адже тепер неможливо уявити, крізь які фільтри мала пройти дитяча книжка в радянському видавництві (а в Україні існувало одне-єдине дитяче видавництво – «Веселка»), щоб суворі дядечка з Головліту врешті вирішили, що її можна рекомендувати до друку. І найперше, що треба було зробити молодому письменникові, щоб пройти ініціацію, – це засвідчити свою відданість рідній неньці радянській владі й любов до її вождів.
А що й за тих крокодильських умов в Україні все ж з’являлися талановиті, живі, дотепні й цікаві дитячі книжки, було не правилом, а скоріше винятком. Адже ідеалом і прикладом для наслідування в радянського жовтенятка чи піонера мав буди зразково-показовий хлопчик чи дівчинка, які збирають брухт і макулатуру, записують спогади партизанів і допомагають бабусям переходити через вулицю. Час від часу вони викривають прогульників і перевиховують двієчників на зборах піонерської дружини.
Хотілося, щоб діти розгадували заховані в моїх історіях секрети, щоб текст був «багатошаровий», як торт-наполеон. Щоб малі, потрапляючи разом із моїми героями у найфантастичніші й найнебезпечніші обставини, навчилися приймати власні рішення, не чекаючи на підказки й вказівки тих, хто думає замість них.
Книжки Анатолія Костецького, Всеволода Нестайка, Радія Полонського, Лариси Письменної, Ярослава Стельмаха, герої яких були по-справжньому живі й «неправильні», виходили у світ із «купюрами» й нещадними редакторськими правками. Така собі літературна вівісекція, що змусила багатьох обдарованих дитячих письменників «перекваліфікуватися». Колись Ярослав Стельмах розповів мені, що драматургом він став саме через такого дракона-редактора, який зарубав кілька його дитячих книжок. Це при тому, що батьком Ярослава був «живий класик», лауреат найпрестижніших літературних премій – Михайло Стельмах. Тож можна собі уявити, скількох «посполитих» письменників-початківців не пустили в літературу суворі критики-контролери.
Сьогодні ж доля книжки будь-якого письменника залежить лише від того, чи сподобається вона видавцеві й чи ризикне він вкласти власні гроші в її публікацію. А якщо при цьому книжка сподобається ще й читачам, то ти й не зглянешся, як станеш зіркою укрдитліту. Отак, на наших очах , засяяв на літературному небосхилі Сашко Дерманський, першу дитячу повість якого ми надрукували в «Соняшнику» ще на початку двотисячних. Бо пише він весело і класно, а малі просять ще і ще :). Тому нинішня ситуація здається мені просто суперовою. Особливо, якщо згадати тернистий шлях сердешного автора дитячих книжок за часів дрімучого совка до омріяного членства у Спілці письменників та «пробивання» чергового рукопису у видавництві…
Хоча є й небезпека такої цілковитої свободи – скільки ж графоманських графоманів видали свої шедеври за власні кошти, чи за спонсорські гроші! Фокус у тому, що спекулюють вони на стовідсотково «прохідних» темах – любві до Бога й України. Це безпрограшний варіант – ну який же новонавернений депутат-патріот чи меценат-бізнесмен не відсипле грошенят на таку «знакову» книжку? Та ще, коли на титульній сторінці напишуть йому, благодійнику, подяку.
– Нечемно питати таке, але ж БараБука не вміє кусати себе за язик… Якби з-поміж усіх-усіх Ваших книжок Вам треба було обрати три улюблені, які б це були і головне – чого б це саме вони?
Під час зустрічей із дітьми Леся Воронина проводить незмінний ритуал: діти загадують бажання, торкаючись до пані Ґави (іграшкової ворони)
– Найперша – це точно «Суперагент 000». Писала я його відразу після повернення з Канади, де, на запрошення Канадського Інституту Українських Студій та Міністерства освіти провінції Альберта, готувала тексти для двомовних українсько-англійських шкіл. Важливо було зацікавити дітей, які народилися в Канаді й росли в англомовному середовищі, пригодницькими, фантастичними, детектичними історіями так, щоб їм схотілося читати ці тексти українською.
Але адаптувати їх доводилося так, що часом від захопливого оповідання залишався куценький «хвостик», що складався з кількох дуже простих речень і абсолютно зрозумілих дітям слів. Тому, коли після п’ятимісячного перебування в Едмонтоні я повернулася до Києва, мені схотілося розперезатися й написати щось неймовірно смішне, несподіване й цікаве. У моєму іронічному детективі-пародії герої розмовляють мовою, насиченою безліччю епітетів, порівнянь і метафор. Жартома я називала цей стиль – українським поетичним кінематографом. Тож, якщо героїня плакала, то сльоза, що бриніла в її очах, була прозора, мов вранішня роса, в якій відбивалися промені золотого сонця, яке щойно зійшло на видноколі. А всі герої були або дуже-дуже хорошими, або страшенно поганючими.
При цьому події в моєму трилері змінювалися з шаленою швидкістю, герої потрапляли в неймовірні, а часом абсурдні ситуації, небезпека підстерігала їх на кожному кроці. Однак головний герой – Суперагент 000 Гриць Мамай, що володів усіма східними й західними двобоями, а головне – знав прийоми, замасковані в народному танці гопак, перемагав скрізь і завжди. Навіть коли у двобій із Грицем вступав його головний ворог – шеф міжнародної банди, яким врешті виявилася… (увага: спойлер! – Ред.) підступна бабуся-ніндзя, замаскована під просту вкраїнську пенсіонерку. Вона вправно володіла нунчаками й хотіла заволодіти цілим світом. Та мій відчайдушний супергерой відбивав хитромудрі атаки лиходійки – він починав кружляти навколо бандитки навприсядки, а потім крутився на одній нозі з такою шаленою швидкістю, що бабуся-ніндзя впадала в ступор і перетворювался на пам’ятник самій собі.
Насправді, то був досить сміливий експеримент, у результаті якого я хотіла з’ясувати – чи сприймуть діти іронію, чи приймуть правила гри, які я їм запропонувала? А ще, пишучи свого «Суперагента», я ловила неймовірний кайф. Ми почали друкувати повість у журналі «Соняшник», де я тоді працювала головним редактором (можна сказати, скористалася службовим становищем :)). А що до редакції щомісяця приходили листи, де читачі просили писати продовження, то я написала аж п’ять частин своєї фантастично-пригодницько-детективної повісті. Хотілося, щоб діти розгадували заховані в моїх історіях секрети, щоб текст був «багатошаровий», як торт-наполеон. Щоб малі, потрапляючи разом із моїми героями у найфантастичніші й найнебезпечніші обставини, навчилися приймати власні рішення, не чекаючи на підказки й вказівки тих, хто думає замість них. Хотілося виробити в моїх читачів критичний погляд на те, що відбувається навколо них, не дати їм перетворитися на зазомбовану інертну «народну масу».
Ще дві книжки, які обираю зі своєї «колекції», – це «Таємне Товариство Боягузів» і «Таємне Товариство Брехунів». Писалися ці повісті в часи, коли здавалося, що «золотий батон» прийшов назавжди і що «усьо будєт Донєцк». І тоді я придумала історію про те, як на Землю прибуває десант хижих космічних завойовників-синьомордів, які хочуть заразити все людство вірусом страху. Зрозуміло, що перемогти синьомордих прибульців можуть лише люди, які навчилися долати свій страх. Ну, а коли синьомордів вдалося прогнати, з’ясувалося, що вони залишили на землі своїх агентів. Тож над людством знову нависла загроза суцільного зараження невиліковним вірусом страху. Ви вже, певно, здогадалися, що й цього разу ми переможемо. Адже в усіх моїх книжках є гарантований happy end.
– БараБука начувана, що в Литві особливо люблять Вашого таргана Едіка. Які найцікавіші іноземні пригоди Ваших персонажів?
– Справді, з тарганом Едіком у Литві відбулися чудові перетворення – тараканос Едукас став там популярнішим за головного героя книжки. А все почалося з того, що до Львова на Форум видавців приїхала литовська художниця і видавець Сіґуте Ах. Там вона сильно застудилася і коли лежала з високою температурою вже в київській квартирі своїх друзів, то почула, як вони голосно регочуть, читаючи вголос якусь книжку. Пані Сіґуте зацікавило, що ж це їх так розсмішило, і тоді друзі почали їй переказувати той епізод і мого «Суперагента 000», де йшлося про інтелектуально розвиненого таргана Едіка, який став вірним помічником Гриця Мамая, проникаючи в найпотаємніші ворожі криївки. Адже, як із гордістю пояснила скромна комаха, «Таргани є скрізь!». Тож Едіка не раз забезпечували цінною інформацією його родичі, що водилися в усіх куточках світу.
Сіґуте загорілася ідеєю видати «Суперагента» в перекладі на литовську у своєму видавництві «Nieko Rimto» («Нічого Серйозного») – їй сподобались і неймовірні пригоди моїх героїв, і класні ілюстрації художниці Каті Білетіної. Ми з Катею, звичайно, з радістю погодилися. А коли у Вільнюсі книжку готували до друку, то на обкладинці замість героїчного портрета Гриця Мамая помістили зображення Едіка, одягненого в елегантний фрак, із чорним капелюхом на голові й червоними окулярами, крізь які він пильно дивиться на майбутніх читачів «Суперагента».
Українська та литовська обкладинки «Суперагента»
Найбільше ж «іноземних» пригод відбулося з моїми синьомордами – чужопланетними монстрами, схожими на земних жабів. Тільки хижі прибульці, на відміну від своїх земних родичів, велетенські, а мордяки в них сині й бородавчасті. Молодий художник-графік Володимир Штанко намалював їх настільки кумедними, що я вже маю цілу колекцію синьомордівських портретів – варіацій на тему ілюстрацій до «Таємного Товариства Боягузів» і «Таємного Товариства Брехунів». Тепер, коли «ТТБ» вивчають за шкільною програмою у 6-х класах, мене постійно запрошують виступити в якійсь київській школі чи бібліотеці. І майже на кожній зустрічі я отримую в подарунок портрети космічних прибульців.
А навесні 2015 року мене запросили до Кьольна на Міжнародний книжковий фестиваль «lit.COLOGNE», де я виступала перед дітьми в розкішному залі Шоколадного музею, на даху якого сидить величезний шоколадний кролик. Я читала короткі уривки з «Таємного Товариства Боягузів» українською (щоб діти почули, як мій текст звучить в оригіналі), а перекладачка Лідія Нагель озвучувала його німецькою. Фантастичні пригоди моїх героїв так сподобалися малим німцям, що згодом мені переслали кілька десятків малюнків, на більшості з яких були зображені досить симпатичні й смішні синьоморді космічні потвори.
– А якби БараБука попросила дати поради для тих, хто починає писати для дітей?..
– Ці поради я нещодавно давала підліткам – учасникам Літературної школи у Карпатах. На мою думку, не варто писати на замовлення, підлаштовуючись під смаки того, від кого залежить публікація твоєї книжки, отримання премії чи нагороди. Такі книжки зазвичай виходять фальшивими, навіть, коли в них ідеться про любов до Бога чи до Батьківщини.
Не можна клонувати чужі думки й підроблятися під чужий стиль – те, що не пережито тобою, завжди буде вторинним і нецікавим. А ще я не вірю, що людина без почуття гумору може написати по-справжньому талановиту книжку. Іронія й самоіронія – це антидот проти надмірного пафосу, який перетворює живу й цікаву історію на нудне повчання.
Розпитувала БараБука. Фото: БараБука, ЛітАкцент (Марія Семенченко), Грані-Т (Олександр Хоменко), Музей книги і друкарства України, Літосвіта, Знання.
