Світи й нЕсвіти Марка Рисочки
Сьогодні ми вирішили поділитися з вами не лише враженнями, а ще й зажурою та сподіваннями, пов’язаними з одним непересічним виданням дитячо-підліткового фентезі. Проте давайте все за порядком. Передовсім у книжці привертає увагу мистецький клас видання: матова тверда палітурка пишається фантастичною ілюстрацією Надії Дойчевої-Бут. Мисткиня наділила ще й кожен розділ книжки насиченим та ласкавим до ока алегоричним малюнком із ниткою невловимого, але рідного мотиву, що залишає тривкий український флер. Цупкий та фактурний, ледь жовтуватий папір протиставляє себе холодній канцелярській білизні й безособовості, забезпечуючи щільне зчеплення з читачем. Нетиповий, помірно великий шрифт барви какао знижує контрастність та пом’якшує сприйняття тексту – як у тривалих читацьких марафонах, так і під час імпульсивних спроб почитати в динамічних обставинах.
Подвійна рекомендація середньому-старшому шкільному вікові, очевидно, пов’язана з винятковою літературністю й сугестивністю мови автора, що робить твір радше надвіковим, але непростим для сприйняття молодшим дітям чи, приміром, на слух. Майстер візуального навіювання, драматург, кіносценарист і режисер Олександр Денисенко створює неймовірно об’ємний текст, за яким абсолютно відчутно існує вимислений до дрібних деталей світ роману, що розгортається не на порожньому місці чистого аркушу, а з достеменно оживленої реальності без видимих швів та місць склеювання. Чудовим досвідом читання цієї книжки для сучасних споживачів візуального фаст-фуду стане рідкісний випадок мимовільного проживання роману, свавілля уяви, провокованого невичерпаністю, зазвичай не властивою дитячому текстові. Бо дива починаються там, де бічним поглядом ухоплюєш не облуплений краєчок сцени, а процес панорамного розгортання самодостатнього світу за межею фокусу нарації.
Чудовим досвідом читання цієї книжки для звичних споживачів візуального фаст-фуду стане рідкісний випадок мимовільного проживання роману, бо дива починаються там, де за межею фокусу нарації поглядом вхоплюєш не облуплений краєчок сцени, а процес панорамного розгортання самодостатнього фентезійного світу
Книжка перша гаданої квадрології «Межник, або Всесвітнє Свавілля» знайомить нас із немовлям Марком Рисочкою. Перипетії, що розгортаються довкола цього буцика, вражають своєю зухвалою маловірогідністю й непідступною логікою послідовностей заразом. Малюк із непростою історією походження та поки малозрозумілими здібностями є об’єктом ловів та опіки потойбічних сутностей, міського й заміського дрібного криміналітету та, на перший погляд, цілком протилежних чарівних сил. Проте не подумайте, за всіма викрутасами й чарами сюжет не стає казковим – у цьому світі не існує однозначного, а отже, хрестоматійного, урізаного світла, як не існує в романі й безумовної пітьми.
Подієвість оповіді не переважає, а повноцінно врівноважується й мережиться рефлексіями та внутрішніми діалогами, відчуттями й розмірковуваннями персонажів. Характер численних подій приємно вивищується над модним на фентезійній ниві батально-героїчним напрямком. Розваг у книжці – хоч греблю гати. Прекрасним тонким гумором автора просотаний кожен порух героїв. Тут тобі й привиди, що викладають і полюбляють горори, романтика мафіозного кагалу, детективні переслідування, пом’якшені екскурсійними описами мальовничого Луцька, знайдеться й драматична таїна походження з маленькою історією кохання, заразом. Ви вже в захваті?
Якщо придивитись до оформлення обкладинки, можна подумати, що видання передвіщає дитяче відгалуження «Українських майстерень фантастики» видавництва «Грані-Т». На останній сторінці книжки навіть уміщено анонс продовження – «Межник. Срібний дощ над Брамою Шафарки» з уже готовою магічною ілюстрацією Надії Дойчевої-Бут, проте минає п’ятий рік, а продовженням навіть не віє. Складно висновувати однозначно, що стало перепоною грандіозним планам чудового видавництва і прекрасного автора, проте зачин продемонстрував, як на мене, тектонічний потенціал українського підліткового фентезі й має прикметні ознаки випадку, коли визначні результати творчості мають дорівнювати усвідомленій відповідальності. Дитяча українська література не така заможна подібними творами, щоби просто вкотре втратити Марка Рисочку, цього разу назовсім.
Маю не погодитися щодо Росича. 🙂
В обох книгах подібні проблеми:
– зло не покаране, вороги не переможені;
– проблеми окреслені, але не вирішені;
– образи героїв розкриті лише частково (так, як це зазвичай буває у першій частині).
В обох книгах досить багато натяків на подальші події.
В “Отто” навіть є місця, де використано прийом розповіді героєм, який вже знає, чим усе закінчиться.
Також оповідь в обох книгах зупиняється на тому місці, коли потрібно вийти за межі Львова і перенести дію в Європу (як в ДТ) або, частково, в інші світи (як в “Отто”).
Судячи з усього цього, чи то автор не зміг, чи то видавництво не захотіло продовження.
А так цікаво дізнатися, що ж відбулося далі!
Бо інакше обидві книги виконують виключно розважальну функцію і забуваються, а це щонайменше сумно…
Мені видається, коли виокремити прямі авторські публікації, а не ліцензії на переклад, що велику роль в уникненні таких ситуацій відіграє в майбутньому підвищення рівня представницького літменеджменту або договірної уважності самих авторів. Поки я чекаю на коментарі по конкретних кейсах від чіфредів зазначених видавництв, що я їх коротко пробріфувала щодо нашої з Вами бесіди, запропоную Вам такий варіант вирішення – що станеться, коли за спецрецептом Юки Гаврилової автори почнуть підписувати нетиповий договір передачі прав на який завгодно строк, за умови їх реалізації протягом, будьмо гуманними, 30-36 місяців? Чи це не вичерпає питання собаки на сіні?
я згодна з пані Наталією, що “щось не так” із видавництвами. десь – відсутність коштів на продовження теми, десь – неправильне позиціонування книжки на ринку, а відтак невдоволеність видавця автором… чи просто втрата інтересу до співпраці з автором з інших причин.
щоправда, дещо з названого (зокрема тексти Росича) цілком завершені, як на мене, можна й не очікувати продовження, на відміну від прикрого переривання посередині Межника((
Саме ця книга мені так досі і не потрапила до рук, хоча я нею зацікавилася вже давно.
Та наведена Вами проблема – це проблема для ледь не всіх видавництв.
Книги для підлітків, що мають кілька частин, у нас просто губляться.
І це вже дуже небезпечна тенденція, бо підлітків привчають читати короткі твори без психологічної складності, яку можна втілити лише на достатньо великому обсязі.
Ось кілька прикладів “загублених” видавництвами книжок з цілком незрозумілих причин:
Олекса Росич “Отто, Принц Львівський” (Видавництво Старого Лева, 2009) і “Джовані Трапатоні” (Видавництво Старого Лева, 2010) – вийшли тільки перші книги циклів, про наступні нічого не чути ані від автора, ані від видавництва.
Окрім “Межника”, Грані-Т відзначилися тим, що надрукували тільки початки фентезійних історій Терези Проць “П’ять дарів” (Грані-Т, 2008) і Євгенії Кононенко “Неля, яка ходить по стелі” (Грані-Т, 2008) і “Неля сходить зі стелі” (Грані-Т, 2009).
Так само сюжетно і логічно не закінчені фентезійні книги Тетяни Капустіної “Епоха чародіїв. Спадкоємиця Легенди” (Видавець Вадим Карпенко, 2009) і Дмитра Кузьменко “Аеніль” (Навчальна книга – Богдан, 2012).
Дуже сумна “пригода” сталася із Сергієм Оксеником. Його трилогія “Лісом, небом, водою” була дуже добре прийнята аудиторією, але у видавництві Коник надруковано лише два томи (2005 і 2007 рр.). На третю ж частину, наскільки мені відомо, автор збирає гроші самотужки.
Казка для дітей і підлітків Олени Лань “Бурдебач” (Апріорі, 2012) існує трьома мовами. Але, схоже, повністю трилогію читачі побачать тільки у чеському перекладі. В Україні публікацію навіть другої частини не планують.
Та й мої “Скарби Примарних островів” опубліковані у видавництві Навчальна книга – Богдан у 2001 і 2012 рр. не повністю. Коли буде заключна частина трилогії, відповісти важко.
Хоча Навчальна книга – Богдан відзначилася ще краще.
Цикл Кріса Рідела і Пола Стюарта “Небесні пірати”, який є бестселером у Європі, складається з 9 книг по три на кожну історію. Протягом 2004-2007 років книги виходили з гарною періодичністю. Але на сьогодні видано 7 книг з 9. Не шість або дев’ять, як було б логічно, а 7!
І це ті книги, про які я вже знаю. Але ж є й інші з такою самою проблемою…
Виникає запитання: чому пригодницько-фантастичні і фентезійні цикли в Європі (і в перекладі у нас з європейських мов і навіть з російської, як “Часодії” Наталі Щерби) сприймаються читачами із захопленням, а з оригінальними українськими творами з того ж поля відбувається “щось дивне”?
Можливо, щось “не так” з нашими українськими видавництвами, а не з книжками для підлітків?