Світлана Ройз: Я – океан. Я можу розчинити в собі будь-який досвід
Світлана Ройз – дітознавиця, психологиня та письменниця. Її книжки неодноразово потрапляли в рейтинг найкращих видань року «Топ БараБуки»: «Я сьогодні йду в садок» і «Таємниця життя та смерті» визнані найкращими родинними виданнями у 2019 і 2021 роках.
Світлана бере участь у надзвичайно важливих проєктах для батьків і вчителів, зокрема, проводить практикуми стійкості та відновлення з ГО «Смарт освіта». На своїй сторінці у фейсбуці психологиня щедро ділиться роздумами, вправами і заняттями, які допомагають і дітям, і дорослим обирати Життя.
Під час ефіру з керівницею БараБуки Танею Стус психологиня розповіла, що таке травма і ретравматизація, які вікові особливості сприйняття та проживання дітьми та підлітками подій війни. А також, коли і що та якими словами чи образами можна/необхідно пояснювати, а з якими питаннями слід бути вкрай обережними.
Більше про акцію #якговоритиздітьмипровійну та список книжок до теми шукайте тут.
Про те, з якого віку і як говорити з дітьми про війну, проговорювати важкий досвід втрат, переїздів, розриву з близькими та іншими
Будь-яка правда зцілює, вона створює цілісну картинку. Важливо, в якій формі та яким способом ми доносимо цю правду. Також треба уважно стежити за станом, у якому ми її доносимо. Дитина більше спирається не на наші слова, а на наші невербальні сигнали. Якщо в дитини лишаються запитання, є відчуття двозначності, то це додає їй невизначеності і підсилює тривогу.
Розмовляючи про складні досвіди з малюками, які ще біля маминих грудей, і старшими дітьми, ми коментуємо ситуацію, проговорюємо, що робимо і чому. У малюків іще немає сформованого наративу, немає історії, їхніх «книги буття». Коли ми проговорюємо все, що відбувається, то даємо їм ці знання, і це стає їхньою власною історією, створює досвід усвідомлення і впорядкування світу.
Маленькій дитині ми спочатку даємо підтримку, розповідаємо про те, що відбувається саме зараз, і далі спостерігаємо за реакцією. Пам’ятаємо, що наша розповідь може бути ретравматизацією. Будь-які розмови на складні теми ми починаємо із зони своєї стійкості.
Я завжди за те, щоб говорити дітям правду. Перед тим, як говорити щось самим, треба подумати: а що зрозуміла і що думає про це сама дитина? Нам треба знати, що вже сформовано в її сприйнятті. Якщо дитина вже чула слово «війна», це значить, що воно вже є в її особистій історії. Якщо щось є в нашій реальності, це має бути опрацьовано і пояснено, адже це дає стабільність.
Ми розмовляємо з дитиною простими словами, простими реченнями, робимо паузи, адже ми всі перебуваємо в регресивному стані. Складні форми важко сприймати, і навіть метафори, які ми використовуємо у здоровому стані, тепер можуть не сприйматися. Травматичний досвід позбавляє нас уяви, нам складно концентруватися та уявляти щось неконкретне, те, що написано.
Про межові відчуття дітей і побажання смерті ворогам. Чи треба втручатися дорослим і спрямовувати таку агресію?
Десь у три роки діти можуть говорити своїм батькам, що ненавидять їх, буцімто краще б їх не було і що вони найгірші батьки у світі. Це варіант норми. Діти можуть викричати це лише тоді, коли довіряють нам, бо вони спираються на нашу любов. У дитини 7–10 років ще не має можливості регулювати свої емоції, але тепер ми всі – в регресі. Наша префронтальна кора не може впоратися з напругою лімбічної системи і відгальмувати всі сигнали, тому такі реакції тепер трапляються досить часто.
Якщо дитина кричить, виявляє агресію чи гнів, по-перше, слід нормалізувати її відчуття, пояснивши, що відчувати такі емоції – нормально. Світ дітей дискретний, у ньому немає напівтонів. Нині й дорослі в більшості не здатні на напівтони. Після нормалізації ми спрямовуємо дитину на дії, які для нас будуть більш ціннісними.
Бажати смерті ворогам – це зараз варіант норми. Якщо діти запитують, які сьогодні втрати ворога чи скільки танків ми підбили, це для них не про кровожерливість. Це про більшу контрольованість, про те, що так вони відчувають себе в більшій безпеці. Сьогодні образ Путіна – це Костій Безсмертний, уособлення зла, і діти на нього спрямовують свою агресію і спротив. Для них це – можливість упоратися з напругою. Якщо людина відчуває лють і супротив, але не може їх проявити, це виливається в симптоми, що можуть проявлятися головним болем, кашлем, алергічними реакціями, розладами травлення. Ми маємо спрямовувати лють на дію. Я пропоную тут дії, що можуть бути допомогти у зміцненні Збройних сил України. Наприклад, із люті до ворогів я підтримую ЗСУ, я переправляю злість на турботу про ЗСУ, на любов.
Про законсервовану лють, агресію та екологічні варіанти їх проживання
Законсервована лють може в будь-який момент спричинити вибух. Відчувати будь-які емоції – це нормально. Якщо якусь емоцію можна відреагувати тілом (наприклад, побити подушку), це прекрасно. Це не завжди – про перемикання уваги, це скоріше переспрямовування енергії. Якщо дорослий поруч із дитиною боїться агресії, пропоную уявити, як уся злість, що на нас направлена, переходить на ворогів.
Буває так, що дитина не агресує, а навпаки – замикається в собі, стає пасивною, неуважною. Така поведінка зумовлена травмою, адже травма – це зовнішня дія такої сили, з якою наша нейроімунна ендокринна система регуляції не може впоратися. Це подія, що перевищує наші ресурси настільки, що ми залишаємося у стані безпорадності. Травма – це подія, яку переживає людина сама, спостерігає чи дізнається про неї, це досвід, при якому ми безпосередньо стикаємося зі смертю чи ушкодженням. Коли ми накричимо на дитину або зробимо щось непедагогічне, це ще не травма. Травма – це досвід, що стосується наднебезпеки, коли ми можемо втратити цілість, і це обов’язково пов’язано з безпорадністю і безпомічністю.
Один і той самий досвід, який переживають дві людини, для однієї з них може бути досвідом травмування, а для другої – ні. Чи буде досвід травматичним, залежить від того, який запас сил нервової системи, чи була в людини можливість протистояти чи взагалі діяти. Безпомічність – травматична. Ще залежить, чи був цей досвід одноразовим, комплексним або хронічним, хто надійний був поруч, у кому можна було розслабитись, завдяки кому почнеться процес стабілізації, хто може надати підтримку, емоційну й тілесну допомогу, допомогти скласти новий наратив, чи є поруч люди, які можуть вмістити в собі цей біль, розпач, сум, страх і злість дитини.
Є такий вислів: «Я – океан. Я можу розчинити в собі будь-який досвід». Дитина спирається не тільки на нашу величину, вона спирається на нашу внутрішню велич. Вона спирається на наші цінності, на наш внутрішній об’єм. Дитина усвідомлює, що відбувається, завдяки всьому цьому об’єму, який ми їй пропонуємо.
Про зміну ролей батьківства, сильних дітей і слабких дорослих
Дитина більш адаптивна, у неї інші адаптивні механізми. Якщо дитина взяла на себе роль батьків, то у стані норми вона за якийсь час має відреагувати ту напругу, з якою стикнулася. Коли дитина довгий час перебуває в ролі дорослого поруч із дорослими, які впали у стан дитини, це виснажує. Це буде для неї травматичним досвідом. Коли ми приходимо до тями, то повертаємо собі роль дорослого, а дитина має змогу нормалізуватися. Вона повернеться до стану звичної функціональності: роздратування й капризів, а потім знову буде відновлюватися. Але досвід перемоги, який вона відчула, вже з нею, звісно, якщо ми будемо на цьому наголошувати.
Ми і наші діти переживаємо чотири місяці найскладнішого досвіду, до якого ніхто з нас не був готовий. Згідно з дослідженням соціологічної групи «Рейтинг» про стан українців, ми ще не в стані виснаження. Ми більше виснажені фізично, ніж емоційно. Зверніть увагу, що у кращому стані перебувають ті, хто дозволяє собі жити, відчувати життєвість. І наші книжки попри всі досвіди, які ми відчуваємо, тепер мають бути сповнені життєвості. Ми не повинні уникати досвіду страху, бо це – правда. Те, що відбувається з нами, дуже страшно, але ми насамперед підтримуємо життєвість. Під час кожної своєї зустрічі, у кожному дописі я спираюся на те, що я обираю Життя. Кожна наша книжка – про Життя, хоч би чого вона стосувалася.
Про те, як писати книжки, сповнені життєвості, і які книжки вже написані, читайте у другій частині розмови зі Світланою Ройз.
Підготувала Анастасія Музиченко
