Хованки в тяжкі часи, або Для кого Тося читає казки?
На просторах українського фейсбуку Антоніну Малей знають як блогерку Горгону Бобровицьку, яка багато й цікаво пише, зокрема, про дитячі книжки, життя в Лондоні і навчання у британських школах. А сотні, якщо не тисячі, українських дітей знають її як авторку каналу “Тося читає казки”. Цей канал став рятівною паличкою як для батьків, адже під начитані Тосею оповідки для наймолодших малюки солодко засинають, так і для школярів — завдяки прекрасному озвученню класичних текстів української та світової літератури їм легше знайомитися зі шкільною програмою та успішно складати тематичні атестації.
І хоч прослуховування аудіокнижок в рамках навчального процесу поки не стало звичною альтернативою гортанню сторінок, проте в коментарях під відео на каналі “Тося читає казки” багато дітей не лише дякують за начитані тексти, а й зізнаються, що канал їм порадили їхні вчителі. Тож із творчинею чудового україномовного куточка в ютубі Антоніною Малєй ми говоримо і про її власний читацький шлях, про те, яким чином на її канал приходять як книжки, так і їхні слухачі та слухачки, та про найбільші хіти каналу.
— Хто Тобі читав у дитинстві? Як взагалі відбувався Твій дитячий читацький шлях?
— Книжки мені в моєму дитинстві читали буквально всі. Мама читала «Чарівника смарагдового міста» по колу: закінчували і починали знов. У нас була її стара книжка 50-х років без кількох перших сторінок і я ніколи не знала, як саме героїня опинилася в тій казковій халепі, але це не мало значення.
Батько читав різне, але часто щось складніше, наприклад, «Війну світів» Герберта Веллса, «Марсіанські хроніки» Бредбері чи Джерома К. Джерома. Як зараз памʼятаю, зачаровано слухаю, дивлюсь у вікно на наш город з рідним малинником і полуничними грядками і уявляю, як туди падають жахливі триноги. Тітка читала мені Андерсена, а сестра все інше, віддаючи перевагу моторошному. Казки Гауфа я саме від неї почула і вперше помандрувала у густі німецькі ліси з їхніми лісовиками.
Книжок у нас у домі завжди було багато, мама старалася часто заходити в книгарні і знаходити для нас щось цікаве. У сестри була своя полиця, там шуміло далеке море під пальмами: вона захоплювалась Джеральдом Даррелом, Джой Адамсон, Туром Хеєрдалом. В неї завжди можна було знайти як не Галапагоси, так екзотичних мешканців коралових островів.
У мене теж була особиста етажерка з книжками, де лежали гори тоненьких книжечок на розглядання. Багато збереглися, це були мої перші колекції книжок з ілюстраціями Валентини Мельниченко, Світлани Кім, Катерини Штанко, Ніни Котел та Ігора Вишинського.
Першою книгою, яку я читала сама, була «Лісова школа» Нестайка у першому класі. Як я реготала з моменту, де Вовчик кусає Косю за вухо і виправдовує свої дії, виголошуючи дурниці: «Колосальне вухо! Спеціально для того, щоб кусати». Зараз я б напевно обурилася. В дитинстві інакше сприймаєш тексти, ніж у дорослому віці. Я обожнювала всі книги Астрід Ліндгрен, хоча зараз Карлсон мене безкінечно дратує (звісно, я розумію, що це символічна внутрішня дитина, але він все одно підбішує).
Нестайко, Костецький, Рутківський і Письменна – чотири колони мого щасливого дитинства з шаленими пригодами посеред начебто звичайного українського будення. Я постаралася передати доньці захоплення Синьою ластівкою, Невовком, Бухтиком і Мінімаксом. А на десять років мені подарували збірку всіх книжок «Хронік Нарнії» в двох томах! Я памʼятаю ту безсонну ніч, коли мені, як сказала б Астрід Ліндгрен, відслонився новий казковий світ. Як зачарована я ковтала сторінки, де лев Аслан творить світ своїм співом! І як я безутішно ридала, коли його вбили. До речі, коли він воскрес через кілька сторінок, я відразу зрозуміла, хто це – релігійний символізм казки Льюїса добре прочитується вже в тому віці.
Взагалі на дні народження мені багато дарували книжок, зараз перебираючи їх, я постійно знаходжу дарчі написи. Причому це стали мої найулюбленіші книжки. Серед них химерна і особлива «Панна квітів» Шевчука від моєї сестри Лесі та чарівні філософські пригоди «Шепіт на вітрі» австралійця Алана Маршалла від мами.
— Розкажи, скільки книжок у Твоїй бібліотеці?
— Я ніколи не рахувала, скільки в мене книжок. Багато. В кожній кімнаті стоять шафи і книжки захоплюють все більше приміщення, просочуючись на столи, підвіконня, у шафи з білизною, під ліжко. Мій чоловік часом лякає, що ще трохи і він розчехлить вогнемет, як в «451 по Фаренгейту» Бредбері. Але мій вішліст зростає так само, тому треба якось буде придумувати нові сховища. Адже я полюю і на нові книги, і на старі видання.
— Як народилася ідея блогу «Тося читає»?
— З перших днів життя моєї доньки я читала і розказувала їй віршики з моїх дитячих збірок. Потім почала читати все довші і довші книжки, ми з нею перечитали цілі гори разом! Якось кілька моїх друзів почули, як я читаю своїй доньці «Тореадорів з Васюківки» в ролях і попросили записувати, щоб вони могли своїм дітям включати, коли нема часу читати. Так і назва зʼявилася: «Тося читає», щоб люди довго не шукали.
— Наскільки українські видавці як власники майнових прав відкриті до дозволів начитувати тексти сучасної української дитячої літератури?
— Спочатку це був канал «для своїх» і я взагалі не думала про авторські права у книжок. З часом, коли аудиторія каналу почала зростати, зʼявилась певне усвідомлення відповідальності. В українських авторів я завжди стараюсь питати дозволу і дуже тішуся, коли отримую у відповідь відгуки, як їм сподобалася моя начитка. Я б ні за що не хотіла переходити дорогу українським видавництвам і завжди відкрита до діалогу та співпраці. Також у мене багато начитано старих книжок з видавництва «Веселка». Мені здається, що дуже важливо ці книги зберігати в усіх можливих форматах, це ж наш безцінний спадок.
Що стосується іноземних авторів, то я сподіваюся, що мій любительський переклад нікому не робить шкоди. Бувало, деякі автори чи ілюстратори знаходили свої книжки і лишали в мене коментарі типу «О, клас, моя книжка!». Жоден поки не обурився і не попросив прибрати. Навіть трапляється, що українські видавництва звертають увагу і просять допомогти знайти, кому належать авторські права, щоб видати цю книгу українською.
— Яка історія з начитаних — безумовний хіт?
— Серед хітів, безперечно, «Снігова королева» Андерсена, улюблена казка моєї мами, в начитку якої я вклала душу і переписувала кілька разів. Я по-різному оцінюю свою роботу загалом, я ж аматор, а не професійна акторка, але саме «Снігова королева» у мене, на мій смак, начитана найкраще на українському ютюбі.
Далі — твори зі шкільної програми, як от «Панна квітів» Валерія Шевчука (колись один хлопчик переплутав цю казку з «Містом без квітів» того ж автора і похопившись вже в самому кінці у відчаї написав: «Просрав цілу годину!», я дуже сміялась з того по-дитячому відвертого розпачу).
Безперечними хітами є всі книжки в розділі «Читання для реготання», це як правило тоненькі книжечки, де я балуюсь і дуркую. Також улюбленою у слухачів є серія пригод данського тата-шибайголови «Тато Олі». Насправді він — тато Саллі, але я перекладала з польського видання, а поляки дуже люблять локалізацію в назвах та іменах. Мене дуже тішить, що нарешті зʼявився український переклад, буду збирати цю серію тепер українською. А якщо моя озвучка у видавництва викличе питання, я звісно відкрита до розмови.
— Чи звертаються з проханням начитати якусь конкретну книгу? Якщо так, то що це за видання?
— Часто просять начитувати якісь книги, наприклад, багато людей пише прохання озвучити «Як приборкати дракона», але це якраз треба спитати у видавництва.
— Розкажи, що знаєш про своїх слухачів і слухачок. Чи є фанати?
— Фанати є, і мене це дуже тішить. Деяких дітей я знаю особисто і люблю з ними розмовляти фірмовим «вредним» голосом, від якого вони зазвичай регочуть. Інколи мені батьки присилають відео, де їхні дітки уважно слухають казку чи щось малюють під мої оповідки. З одним парубком, Давідом, я познайомилась кілька років тому. Це таке дивне відчуття – ось переді мною школяр говорить моїм голосом, причому цитує напамʼять цілі абзаци з якихось казок, які він прослухав явно не один раз. Такі звʼязки дарують неймовірне відчуття піднесення і усвідомлення важливості цієї роботи. А ще мій батько підсадив на канал двох своїх приятелів і вони всі кумедно коментують навіть казочки для найменших. Під книгою «Двічі по два дорівнює кульбабці», повоєнній київській повісті Ірини Жиленко, був зворушливий коментар пані, яка вперше дізналась про цю книгу, а виявилось, що там описано практично її дитинство.
Коли я начитувала одну з найулюбленіших книжок — «Вітер у вербах» Кеннета Грема, мені написали дорослі люди, що під бомбардуваннями рятують свою нервову систему цією казкою. Те саме написав якось слухач під першими розділами «Моя сімʼя та інші звірі» Даррела. Хоча саме ту книжку далі я не начитувала, бо побачила, що її вже начитали на іншому каналі.
Для мене особисто книги — це хованки в тяжкі часи. Такі калюжки між світами, як в казці «Небіж чаклуна» Льюїса чи засніжена хатинка, як в казці «Новорічна історія про двері, яких нема» Жиленко. Стрибаєш туди за дорогоцінною життєвою силою і потім повертаєшся оновленою і сильною. Коли я ділюся цими хованками з іншими людьми, а вони їх радо приймають і починають власною уявою розбудовувати під себе, я відчуваю, що недаремно колись зробила канал. В мене в планах, до речі, ще три канали, сподіваюся, знайду час їх зробити.
Розпитувала Віталіна Макарик
