У дитячій літературі все чудово

Ростислав Семків – людина відома у сфері літератури. Упродовж року він виконував обов’язки директора Українського інституту книги, багато років викладає студентам Києво-Могилянської академії прецікаві авторські курси, як директор видавництва «Смолоскип» відкриває молодих авторів – поетів і прозаїків, а також навчає охочих до письменства техніками і прийомам письма на курсах «Культурного проекту» та LITOSVITA.

Торік Семків написав збірку есеїв «Як писали класики» («Pabulum»), яка відразу стала хітом видавництва. БараБука розпитала пана Ростислава про особливості літературного процесу в Україні, «користь» літературних шкіл, підлітків і субкультури, а також сприйняття дитячої літератури професійними літературознавцями.

– Чи мають школи письменницької майстерності вплив на літературний процес?

Попри те, що вже вісім разів відбулася доросла літшкола – це всього чотири роки неповні, і це ще надто мало часу. Аналогічні курси в Штатах порозгорталися від 1930-х років, тобто вже майже 100 років, і в них багато людей написали книжки і видали, але з них бестселерами хтось став, а хтось не став, когось екранізували, когось не екранізували. Багато факторів працює, тут немає точних рецептів. Але наблизити до цього можна. У центру «LITOSVITA» був стенд на Арсеналі – вже десь десять авторів, які через ці курси пройшли і надрукувалися. Але бестселер там поки що один – це Сергій Комберянов.

– Мія Марченко теж проходила ці курси. Її підліткова книжка вийшла під минулий Новий рік і успішно розійшлася.

«Давати диплом із позначкою “Поет” – це безглуздо»

Дитячі взагалі швидко рухаються, то, може, там більше бестселерів, але ось Комберянов, він такий резонансний – може мені так виглядає просто, але таке складається враження: пішов другий наклад, дуже багато відгуків, ідуть переговори про екранізацію… Деяким старшим романістам, які починали в дев’яностих, треба було років 15, щоб їх почали екранізувати, а тут хлопці – раз, написали книжку, і вже переговори про екранізацію. Це свідчення того, що все активізується. Наскільки цьому сприяють курси? Я думаю, що сприяють. Нині те саме, що з дитячими видавництвами. Коли почали заходити Леви [«Видавництво Старого Лева», – Ред.] на ринок, всі говорили – та ну, це ж нічого не вийде, є «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», вона видає всі дитячі книжки. А тепер десяток-два дитячих видавництв, і нібито вони ще не заважають одне одному. Так само з літкурсами. «LITOSVITA» не залишиться в гордій самотності. Майже зразу з’явилися «Бартлбі» (Bartleby & company), у них дорожче, але вони продовжують існувати. Не знаю, чи є досі курс письменницької майстерності в КАМі (КАМА, Kyiv Academy of Media Arts), у них був найдорожчий взагалі, і там набирали тільки 10–12 людей… Я знаю, що Жадан у Харкові зробив курс молодого літератора, у вас запустився «Написатор»… Це насправді конкурентна штука, але виглядає, що воно працює, і є люди, які послухали один курс, потім слухають курс конкурентів, потім третій, вони хочуть чогось досягти і таки досягають. Неформальна літературна освіта популярна, бо в принципі формальної освіти такої немає.

– Якщо є попит, а немає пропозиції, чи не час переглянути основну програму?

Я думаю, що давати диплом з позначкою «Поет» – це безглуздо. В академічному форматі можна виховати критика, літературознавця. Мені здається, що неформальна освіта тут дуже пасує. З іншого боку, я переконаний, що такий курс – не спеціальність, спеціальність уже забагато – але курс creative writing, художня творчість, він би мав бути на всіх філологічних факультетах. У всіх же педагогічних університетах є курс, який називається «Педагогічна майстерність», де вчать, як перед аудиторією поводитися, як входити в контакт… це елементи театрального мистецтва для вчителів, які потім підуть у класи. То чому не може бути художня майстерність? Але тут ситуація така, що будь-що поміняти в основній шкільній чи університетській програмі складно. А щодо неформальної літосвіти – я думаю, воно дуже добре працює. Нікому це шкоди не робить, навпаки, робить людей щасливими. У них же не тільки спілкування з лекторами, це спілкування між собою. Випускники минулого року досі, коли є час, збираються на Подолі, читають одне одному свої вірші, вони знайшли однодумців, які цікавляться теж письмом, і в цьому значний плюс.

– Як культурні/субкультурні середовища впливають на підлітків, їхнє становлення?

Мені здається, що у нас вплив субкультур значно менший, ніж в індустріальних країнах – у Штатах чи в Англії, чи в Японії, де субкультури дуже розвинені. Цілком можливо, це через їхню більшу розвиненість, яка людину більше алієнує. Підлітки відчувають це усамітнення, у них є потреба збиратися і, оскільки це багатші суспільства, вони мають більше можливостей посубкультурничати. У нас субкультури не набувають аж таких рафінованих форм. Одна справа – вважати себе готом, інша справа – виглядати як гот: це ж треба певну кількість срібних, металевих, хромованих штук і чорний плащ, усе має бути стильно, і це дороге задоволення. У нас у більшості випадків це все недиференційоване, хаотичне.

Підлітками ніхто серйозно не займається. У радянський час це використовували для контролю, вони намагалися цілеспрямовано охопити весь вільний час, особливо підлітків. Когось втягували в мистецькі студії, когось у спортивні секції, клуби дельтапланеризму, спелеології, туризму – тобто всі були охоплені, але це не тому, що їх більше любили, а тому, що так легше контролювати. Потім система розвалилася, тож тепер вони самі по собі. Це не означає, що від цього збільшилася злочинність, але впала культура спілкування. Сім’ї, як правило, не мають часу; школа досить номінально до цього ставиться – якісь знання запропонувати ще ок, а виховувати – тим паче, хто кого зараз може виховати?.. Тільки телевізор і музика – це ті медіа, які підлітків виховують. Якщо музика в більшості випадків західна або наша, то в серіалів тепер є шанс. Те, що відключили російські серіали, дає певний вакуум, який буде заповнений або нашими, або перекладними західними. Це найбільший фактор виховання.

Для мене компаративістика [Курс «Основи компаративістики», який Р.С. викладає у НаУКМА, – Ред.] є певним пунктом бачення, можливістю дізнатися, що всі дивляться, слухають. Студенти шукають паралелі літературного тексту з музичними, з кінотекстами, і тоді видно, що тепер у тренді. Наприклад, «Сімпсони» – про них знають, але це не є топ популярності, і навіть «Південний парк» уже вважається трохи олдскульним. Значно зросла впізнаваність і проглядуваність коміксів і всієї продукції довкола коміксів – DC World, Marvel – вони за ці кілька років сильно поширилися. Це трохи парадоксально, тому що, порівняно з Сімпсонами, це простіші світи, там усе вирішують суперздібності, вони класно промальовані, але вони простіші. Є, звичайно, суперінтелектуальні персонажі, наприклад, доктор Роршах. Сімпсони – це прірва іронії та інтелекту порівняно з цим. Це безумовний вплив. Я був страшенно здивований на першому «Комікконі» (Kyiv Comic Con, – Ред.), що в нас є стільки рольовиків! Вони всі прийшли, і косплеєри – ті повдягалися в мангу, ті толкієніські персонажі, інші Star Wars і Star Trek. На першому «Комікконі», у 2015-му, верхом всього була механічна Аліса, її костюм був дуже гарно зроблений. Це були справжні підлітки 10–14 років, які цим займаються. Добре, що є спроби робити українські комікси – ті ж УкрМен, Воля.

Книжки видавництва «Pabulum»

– Вони почали з’являтися десь одночасно з українським «Комікконом»?

Я думаю, що «Коміккон» просто зловили момент. На «Комікконі» всі побачили, що великі виробники коміксів, DC World і Marvel, уже зайшли, готують українські переклади і вже деякі навіть є і буде ще більше. Можна конкурувати чи ні, але вони побачили це як ринок. Мені здається, це те, що тепер найбільше впливає на підлітків і на їхній світ – комікси і рольові ігри. Це сприймається так: спочатку йде комікс, потім десь іде екранізація, потім серіал, і це все оточується рольовою грою. Первинним тут є комікс. І всі ті персонажі, які вчителям, батькам взагалі не відомі, вони мають реальний вплив. Я колись у жарт любив показувати діаграму «Найбільші педагоги сучасності»: старі педагоги – Макаренко, Сухомлинський, Коменський, Корчак, а тут – майстер Йода, Морфіус, і ще Ші Фу і Уг Вей з «Панди кунг-фу», це чотири педагоги, які реально впливають.

– У дорослій літературі є ще одна помітна тенденція – нон-фікшен. Потяг до всього того, що не проходили під час освіти. Який шанс, що діти й підлітки зацікавляться нон-фікшеном, чи не буде для покоління, яке виросло в епоху технологій, дивним іти по такі знання у книжку?

Я думаю, вони застануть уже сформований ринок нон-фікшену, і тому він і надалі буде їм цікавим. Це такий тип літератури, який поміщається у смартфон або планшет, – і я не ручусь, що нон-фікшен буде залишатися у книжковій формі. Але сам нон-фікшен, безперечно, залишатиметься цікавим, бо більшість людей не дуже хоче напружуватися. Можна піти на школу барменів, витратити гроші і три місяці часу, і злий головний бармен буде тебе гнобити і на тебе кричати, і ти вивчиш, як робити коктейлі. Або ти можеш купити книжку «100 коктейлів за 15 хвилин», і в тебе складеться враження, що ти все це знаєш. Я б ніколи не зважився написати книжку «Як треба писати», але я написав книжку «Як писали класики», бо вони можуть радити – що Агата Крісті, що Умберто Еко, що всі інші, вони достатньо потужні і вони можуть собі це дозволити, а я можу це переказати і впорядкувати. Чим більше практики й освіти, чим більше людина втрачає на це зусиль, тим краще, але ми розуміємо, що все ми не зможемо, і мені може бути цікаво зробити вдалі фотографії, але довго вчитися, ставити світло – це складно, проте можна щось почитати.

– Майбутнє книжки: паперова чи електронна?

«Я б ніколи не зважився написати книжку “Як треба писати”, але я написав книжку “Як писали класики”, бо вони можуть радити»

Я думаю, скоро багато книжок перейдуть в електронний формат. Коли немає особливих ілюстрацій – наприклад, книжки про Енн із Зелених дахів – це просто текст, який можна читати з комп’ютера чи планшета. Питання паперових книжок – для чого людині це? Є люди, які збирають книжки, їм приємно, щоб вони стояли, щоб усе було красиво. Так людина почувається затишно. Хтось любить шпалери з візерунком наклеїти, а хтось – щоб книжки стояли, і це означає затишок. А комусь це байдуже. Людина читає, але їй ніде бібліотеку складати, і книжки, зокрема наукові, нон-фікшен, перекочують в електронні варіанти. Якщо ця система почне працювати, це позбавить видавців багатьох клопотів. Це може вдарити по фабриках, це прикро, але це зекономить і видавцеві час і кошти, і читачеві кошти, тому що якісь речі краще і вигідніше купувати так. Станом на тепер видавцям це не вигідно, бо ще не розвинені платіжні системи.

Але це стосуватиметься не всіх паперових книжок. Залишаться книжки для дітей – там, де важливий розвиток моторики: гортати сторінки, витягувати плашечки… Також поезія, де книжка від початку артефакт. Лазуткін чи Коробчук не будуть підписувати планшет, правильно? Вони мають підписати книжку! Це зразу стає маркований фетиш. Сюди ж артбуки, як «Декомунізовані [мозаїки]» Дана Павличко видала, чи «Кримінальний кодекс», чи «Тигролови» з татуюваннями – тобто якісь концептуальні штуки залишатимуться. Чи ті книжки, які Ташен видає. Я не знаю, наскільки часто люди дивляться такі книжки, наприклад, «Інтер’єри Південної Каліфорнії» – але їх дуже приємно мати.

– Як із висоти літературознавчого досвіду Ви сприймаєте дитячі книжки?

По-перше, добре, що їх багато. Років ще п’ять тому їх було значно менше – цих книжечок-складанок, які поліграфічно складні, чи багатоколірних, яскравих, як «Рік у місті» та «Рік у лісі», але вони вже є, у великих кількостях і дуже різноманітні. Їх багато і серед них треба орієнтуватися, тому добре, що з’являються ресурси, як «БараБука», «Казкарка» чи «Букмоль», де щось радять, і тут дуже важливо, щоб більше батьків про це знали. Бо батьки приходять на «Книжковий Арсенал» чи в книгарню, і вони дезорієнтовані.

Єдине, з чим на мою думку варто бути уважним, це з ґендерним дисбалансом – рожеві книжечки для дівчат, блакитні книжечки для хлопців. Я бачив це у кількох видавництв, вони мислять саме так: раз дівчинка, їй має подобатися рожевий колір і тільки принцеси. Хлопці – значить, динозаври й лицарі, воїни та машини. Цього не треба. Це складне питання, але це відображає стан суспільства загалом, тому що більшість продовжує в це вірити, багато мам виховують дівчаток так, що ти – принцеса, а він потім приїде і за все заплатить. А хлопчикам не кажуть же, що ти потім будеш все життя за все платити, їм кажуть – ти не маєш плакати, ти розраховуєш тільки на себе… Одне слово, невротиків виховують.

Це проблема, на жаль, бо більшість так робить, і книжковий ринок це лише відображає. Звичайно, треба дівчинці купити рожеву книжку про принцесу, бо вона має інвестувати у свою красу, а її таланти, як неправильно думає більшість батьків, це до певного часу. Поспіває-поспіває, але головне – вигідно на ринку наречених відбутися. У нас у спільноті тепер є всі підстави до поштовху, щоб це переосмислення почалося, тому що багато жінок були на війні і займалися військовими справами всіх типів, незалежно від того, що їх суспільство не помічає, але вони це робили. Це переосмислення має бути, але на рівні дитячої літератури мало хто над цим замислюється. Крім цих кількох моментів, у дитячій літературі наразі все чудово. На «Арсеналі» ж перші дві зали – це фактично дитяча література, і лише потім дві зали дорослих видавництв. Зразу видно, хто на ринку господар. Якщо подивитися на дорослі серії, які запускають дитячі видавництва, то це дуже сильні серії. Те, що з поезії і прози видає Малкович, те, що видають «Леви» у Львові – вони можуть собі дозволити видавати якісну дорослу літературу, бо у них усе окей.

Розпитувала БараБука. Фото: Анна Третяк, LITOSVITA, Ната Коваль.