Вайб у колі «своїх людей»: про творчу резиденцію від «Голосів дітей»
Автор: БараБука

Чи може художнє письмо бути інструментом психологічної підтримки підлітків? Певно що так, адже не випадково таким популярним є жанр щоденника – безпечного місця для вивільнення емоцій. А як зробити цей інструмент іще більш ефективним та з його допомогою підтримати підлітків у час війни? Благодійний фонд «Голоси дітей» розробив проєкт «Мистецькі лабораторії: Письменництво з елементами арттерапії», кураторкою якого стала письменниця Оля Русіна. Ось що вона розповіла БараБуці про цю ініціативу:
«Через наш письменницький курс із елементами арттерапії “Що буде далі?” ми хотіли дати підліткам, що люблять писати, можливість не просто вцьому попрактикуватися, а й пропрацювати через тексти власні переживання, мрії, загалом своє дорослішання вчаси війни. Саме тому. окрім мене як письменниці, наставницею на курсі також була психологиня Юлія Віхрова. Мені особисто на наших зустрічах хотілося водночас і навчити чогось конкретного, прикладного й корисного про письменництво, алейі показати, що тут немає чітких правил – є закономірності, а що ти з ними робитимеш – це вже твій вибір як автора/авторки, і часто саме відхід від того, що вважається “правильним”, дозволяє створити найцікавіші тексти. Головне – аби ми самі почувалися в цьому комфортно й затишно. Я також дуже рада, що на курсі в нас сформувалася чудова спільнота, де кожен міг відкрито ділитися своїми ідеями, де ми довіряли одне одному і знали, що завжди можемо розраховувати на підтримку та щирість людей поруч. Тому й підсумкову резиденцію в Карпатах згадую з особливою теплотою. І, звісно, ми з фондом “Голоси дітей” плануємо продовжувати письменницькі майстерні і цього року».

Про участь у проєкті детально розповіла 15-річна Софія Ярмак:
Пам’ятаю, у дитинстві я писала вірші, цікавилася прозою. Загалом, книжок раніше читала небагато, хоч і подобалося це робити. Можливо, мені не вистачало терпіння для цієї клопіткої праці, бо ще малювала у вільний час. Любила книги теплі за змістом, які мали життєві захопливі історії. У лагідних літніх буднях та наповнених життям стінах сірого будинку я і знаходила свій, так званий «дім». Мріяла написати такі ж затишні історії, створити окремі всесвіти, вигадати цікаві пригоди в них.
У підлітковому віці уподобання змінилася: легко було передавати свої думки у формі прози: то були казки, нариси, есе, оповідання. Завдяки історіям вигаданих персонажів, інколи передавала власний біль та переживання. Тож коли не було кому виговоритися, я писала. Часто складала оповідання та есе про війну: було надзвичайно тривожно й щемко за людські долі, за втрачене дитинство. Відчуття самотності й розпачу не покидали, адже розуміла, що не в силі нічого змінити. Життєві інтерпретації у прозових історіях допомагали повертатися до реальності

Улітку 2024 року мені неймовірно пощастило: я пройшла відбір у «Мистецькі лабораторії: Письменництво з елементами арттерапії» від благодійного фонду «Голоси Дітей» та письменниці Олі Русіної. Таких везунчиків – 20 творчих особистостей із усієї України. Їдучи на нашу першу зустріч-знайомство в Київ, не знала, чого очікувати: була вперше на такому івенті, де зібралися незнайомі люди зі схожими вподобаннями. Кожен із учасників проєкту багато років пише тексти, дехто видав власну книгу. Я переживала, що мені буде складно дотягнути до рівня цих талановитих людей. Та коли познайомилася з нашими кураторками, усі вагання вмить зникли. Це була надійна творча команда. Оля Микитчин – представниця благодійного фонду й головне сонечко нашої команди, Оля Русіна – мама нашого творчого кола протягом 5-и місяців літературних пошуків і письменницьких знахідок. А пані Юлія – психологиня, яка підтримувала й допомагала повірити у свої сили та віднаходити ресурси для письма й навчання.
На першу зустріч у Київ приїхало багато учасників із різних куточків України, і я познайомилась і потоваришувала з кожним. Проте деякі учасники проєкту були в онлайні і, незважаючи на відстань, активно брали участь у всіх заняттях. Після знайомства почалося навчання: за розкладом була лекція від Олі Русіної про свідобудову, потім практичне заняття. «Світ, у якому росії не існує чи якби вона зникла», «Як би виглядав наш світ і наша країна, якби росія зникла?» – такими були перші завдання. Тексти учасників були геніальні! Шкода, що не всі прочитали свої твори, і я також була серед таких несміливців.

Після спільного обговорення історій у нас була перерва на прослуховування музики. Пізніше заняття з пані Юлею, створення картонних масок, що передають наш стан і відчуття власного «я». Позаймавшись цікавими справами під улюблену музику, давно себе не відчувала так комфортно, як у колі цих «рідних серцю» людей. Увечері було багато вільного часу перед заселенням у готель, тож ми разом сходили на виставку в музей, де знаходилася робота однієї з учасниць нашого курсу. До речі, потім ми потоваришували і стали найкращими подружками.
Приємним був похід на розпродаж від «Видавництва Старого Лева», де я успішно прикупила собі давно бажані книжки. А після цього ще в найкрутішу книгарню Києва завітали, де всі разом зробили солідний виторг власникам закладу.
Багато гуляли Києвом, були на Майдані, фотографували все. Прийшовши в готель, зібралися в кімнаті однієї з кураторок, жартували та обмінювались життєвими історіями. Розійтися було складно, та наступного ранку вставати треба було рано, тому щасливі й натхненні йшли спати. Ще в нас була лекція, а в останній день навчання – піца і трохи інтерактивної рефлексії, де кожен сказав свої побажання та очікування від цього навчального курсу. Їхати додому було невимовно сумно, бо я справді не очікувала, що буде так комфортно та весело тут, у місці талановитих і надзвичайно щирих людей. Навчалися впродовж п’яти місяців, і час у творчо рідній команді пройшов зовсім непомітно.

На межі осені-зими ми дочекалися нашої другої й останньої зустрічі в Карпатах, у письменницькій резиденції – хатинці серед гір. Надзвичайною була подорож: дійти до цього чарівного місця було не так просто, але карпатські краєвиди й час, проведений там, були варті того. Я нарешті дочекалася лекції з короткої прози. Хоча, саме пишучи оповідання, зрозуміла, що люблю насправді довгі історії. Виявилося, що втілювати творчий сенс у маленькому уривку досить складно.
У нас були заняття з пані Юлею, на яких кожен учасник курсу «ліпив» персонажа з маленького принца для нашої спільно написаної казки. Спитаєте, чому саме з маленького принца? Суть була в тому, щоби ми підібрали різних персонажів, навіть не памʼятаючи їхніх історій та, власне, самих прототипів. І все для того, аби створити власні характери для них і захопливі сюжети. Завдання було таким: треба було зробити фігурки з пластиліну, щоб «лялькова вистава» ожила. Ми, багато сміючись, створили справжній шедевр – колективну пригоду з магією, жартами та несподіваними поворотами. Редагувати Олин, написаний поспіхом текст було ще веселіше. Це була частина вже іншої лекції із редагування власних історій, так би мовити, «час практики після теорії». Також мали тоді завдання з описів, де кожен описав людину як персонажа з книги, але імена обирались рандомно і, лише витягнувши свій «білетик», ми дізнавалися, про кого треба написати. Усі тексти вийшли такими чуйними та в чомусь навіть романтичними, що без обіймів не обійшлось. Було багато як ідей, так і обіймів.
Майже весь час усі разом збирались на комфортній кухні, завішаній гірляндами, були то просто посиденьки, коворкінг чи заняття. Ще був один великий привід зібратись усім у хаті-майстерні. Справжнім дивом була їжа, яку нам готувала ще одна пані Оля (такий ось клуб Оль зібрався!). Уперше в житті скуштувала традиційні гуцульські страви – і вони мені, напевно, снитимуться довго.
У цій спокійній і відстороненій від зайвих людських душ обстановці я врешті-решт почала писати текст, який уже півроку тримала в себе в голові, продумавши кожну його деталь. Буквально за 10 хвилин до ревʼю робіт написала перший розділ, відсутність продовження якого не давала всім спокою до кінця резиденції (упевнена, що й досі усі чекають продовження!). Найкраще, що було в нашому колі – це взаємні відгуки на роботи й поради, які можна було отримати як від Олі Русіної, так і від інших учасників. Справді цінні слова, які надавали мотивацію продовжувати писати та вдосконалювати свої вміння в цьому.

Кожного ранку в нас була йога, на яку я, щоправда, жодного разу так і не змогла встати о 8 годині ранку, про що дуже шкодую, бо впевнена, що це було весело. А тих, хто сильно хотів на неї потрапити, будили всією командою. Звісно, причина таких тяжких вставань уранці були через чаювання до пізньої ночі на тій-таки комфортній кухоньці під улюблені хіти. Я люблю музику і знайти так багато людей одразу зі схожими вподобаннями було подарунком долі. А ще ніде так багато не співала улюблені пісні, як у резиденції. Наші Олі нам створили настільки комфортний простір, де ми були вільні думати, говорити, відчувати й розуміти себе.
Цікавою подією стала онлайн-зустріч із представником «Видавництва Старого Лева», під час якої нам розповіли про «внутрішню кухню» видавництва та секретики відомих письменників.

Останні посиденьки-навчання і «випускний» назавжди залишаться в моєму серці. У затишній атмосфері прочитали свої тексти, обмінялися враженнями, отримали листівки з цитатами, які самі ж і писали, щоправда, не знаючи, хто їх отримає. Це було заняття з пані Юлею: кожен повинен був написати улюблену цитату, «яка змушує рухатись уперед» або «просто засіла в серці». І пізніше ці листівки випадковим чином роздали кожному. Побажання-слова так ідеально підійшли отримувачам, що випадковістю це не здавалося. Остання дискотека й караоке, мильні бульбашки та фотографії на полароїд. Танці й обійми, сміх і сльози, щастя й сум – такі дії-відчуття переповнювали наш вечір, бо розлучатися з цими чудовими людьми не хотілося.
За цей щасливий час, серед своїх людей, я дуже вдячна долі. Тепер маю в рюкзаку свого життя цінний досвід та нових друзів. І теплі згадки про найкращі і найкомфортніші дні в моєму житті поряд із людьми, які робили мій світ яскравішим і щасливішим, назавжди залишаться в душі і серці.