11+

Від зранення війною до зцілення сонцем

Ганна Клименко-Синьоок

Юрій НІКІТІНСЬКИЙ. Вовчик, який осідлав бомбу / Пер. з рос. Іван Андрусяк. Ілюстрації: Андрій Нечаєвський, Діана Нечаєвська. – Київ: Час майстрів, 2019. – 136 с.
Уподобань: 2

Книга Юрія Нікітінського «Вовчик, який осідлав бомбу» для більшості видасться випередженням сьогодення. Проте багатьом довелося це пережити вісім років тому, коли до них постукала війна. Чи відав автор, що його текст отримає новий імпульс до життя, бо війна тепер ввірвалася на весь терен України: когось позбавила безпеки, а когось – і родини, домівки, міста/села як «малої батьківщини», багатьох тримає голіруч в окупації, а стількох змусила вирушити в невідомість, шукати прихистку у відносно безпечних регіонах чи за кордоном. А скільком родинам довелося вдруге тікати задля рятунку дітей? «Тепер я дитина війни» – ці доньчині слова просікли слух і свідомість, либонь, довічно триматиму їх у пам’яті, як важкий камінь із гострими краями, що прорізають шкіру, зранюють до крові. Камінь, від якого годі вивільнитися, бо він є частиною буття. Скільки жахів, травм, утрат приносить війна, та найстрашніше: вона позбавляє дітей дитинства, генеруючи їхню дорослість – стрімку й гірку.

У повісті «Вовчик, який осідлав бомбу» Нікітінський захищає право кожної дитини мати мирне дитинство, бодай мати життя. Дитяча психіка реагує на все стократ гостріше, проте вона має захисні механізми – й одного дня у воєнних умовах під загрозою смерті діти захочуть пригод і розваг. Читаєш і думаєш, скільки таких Вовчиків і Вадиків є в Маріуполі, Харкові, Чернігові, Миколаєві, Херсоні чи ще деінде (на територіях окупованих / деокупованих або тих, де ведуться активні бої).

Ілюстрації: Андрій Нечаєвський, Діана Нечаєвська

Автору вдається поєднати воєнні жахи з дитячими витівками, безпосередністю, тож читач мимоволі крізь сльози усміхатиметься, навіть реготатиме. Бо ж такі вони – хлопчаки! Різні за темпераментом, зовнішньою портретною характеристикою, вихованням, Вадим і Вовчик не лише зближуються, а й стають товаришами, побратимами, доповнюючи один одного. Перший має риси меланхоліка, другий – холерика. Вовчик – типовий розбишака, халамидник, який чимало клопоту завдає батькам, змушує маму тривожитися, але не викликає антипатії – навпаки читач дедалі симпатизує блакитноокому Вовчикові-непосиді, проникає ніжністю до його рудого волосся й веснянкуватого обличчя. Натомість Вадим відповідає типажу чемного, порядного хлопчини, але під впливом друга-активіста часто-густо втрапляє в оказії. Тож перепадає обом, себто перепадало, бо, попри метафоричну назву повісті, автор уже на початку твору не приховує трагізму. Пізнавши долю переселенця, герой-оповідач сідає щовечора біля вікна нового будинку на заході України і споглядає гори, які є прихистком для сонця. Пише листи татові-воїну і згадує Вовчика, який колупав пальцем у носі пам’ятника, полюбляв порпатися у смітнику, надибуючи всілякі дрібниці, приміром, діжку з-під фарби, яку намислив запалити, тож друзі верталися додому «без вій, без брів і з обсмаленими чубами». І скільки ще кадрів спалахує у Вадимовій пам’яті! Чи не найдужче вражає, що діти війни грають у війну! (Грали, бо гра стане реальністю.) Або ж епізод, коли перші бомби влучили в зоомагазин, – саме тоді розкривається душевна вдача Вовчика-бешкетника. А дещо згодом виявляються і його господарська натура, вміння куховарити. І ще багацько інших здібностей і талантів, про які не дізнаємося, бо Вовчик осідлав бомбу, а тепер усміхається з неба. Принаймні так доводить усім Вадим. А дітям війни варто вірити, еге ж?

Повість «Був би Бодя» позбавлена трагічного пафосу, але так само йдеться про юних переселенців, Саню й Бодю, котрі подібно до Вадима й Вовчика є друзями, сусідами, однокласниками. Справжні нерозлийвода. Війна змушує хлопців роз’їхатися по різних куточках України. Усе може витримати Саня, аби поряд був товариш. «Був би Бодя», – повторює. І нерідко чує голос друга, що дає поради. Це ж про яку душевну спорідненість, взаємне відчуття йдеться, коли вони чують голоси один одного, захищаючи на відстані!

Юрій Нікітінський змальовує війну дитячими очима, проговорює її дитячими вустами. Раджу дітям і батькам читати книгу разом, адже співпереживання – вкрай цінне в хиткий час у крихкому світі. Гумористично-драматичний (навіть трагічний) наратив першої повісті і філософсько-пригодницький зміст другої здатні загострити відчуття важливості бути поруч. І, головне, спонукатимуть малювати сонце й ділитися ним із іншими.

Рецензію опубліковано в рамках конкурсу «Дитина, війна, переселення».

Print Form
Подiлитись:

Додати коментар