Ясен місяць, красне сонце, дрібні зірки
А ось і важковаговик у категорії «книжки різдвяного сезону»!
Обережно, цей фоліант варто дарувати лише тим, хто рішуче налаштований зробити читання частиною своїх різдвяних свят: великий формат, майже шістсот сторінок і аж тридцять чотири автори! Причому команда ця настільки строката, що поєднує авторів не лише різних країн, а й різних континентів, ще й кількох століть…
«Оце так збірна!» – вигугнула я, коли виявила, що під однією обкладинкою у нас Олена Пчілка та Остап Українець, Алан Мілн та Ігор Антонюк, Гі де Мопассан та Юлія Ілюха, Сельма Лаґерльоф та Максим Дупешко, Ерік-Еммануель Шмітт та Олексій Жупанський… А-а-а!
Усі спроби дати пояснення такому поєднанню гравців розбиваються, щойно читаєш наступне прізвище зі списку. Тож немає іншого виходу, ніж звернутися до упорядниці – Ганни Улюри – яка досить завбачливо перед текстами вибраних нею оповідань розмістила свою передмову.
Гм-гм… Спершу офтоп: оскільки БараБуку нерідко читають старшокласники та вчителі, то маю зазначити, що ця передмова – чудовий текст, що вводить у тему різдвяних оповідань, у розуміння цього явища. Якщо, скажімо, вам задали розібратися із витоками цього жанру, і ви хочете це зробити швидко те без жертв – ця передмова саме те, що лікар прописав.
Тепер до теми – тут нарешті ми розуміємо підхід упорядниці, він водночас і логічний, і вигадливий. Авторка передмови згадує про три етапи ритуалу ініціації: очікування на диво, випробування серйозності намірів та обмін подарунками. І проводить аналогії із трьома відповідними етапами святкування довгоочікуваного зимового свята: Святвечір, ніч проти Різдва та різдвяний ранок. «І поки до англійця Скруджа навідуються три привиди Різдва, у нас здавен відчиняються три віконця». І далі авторка цитує колядку, за словами якої у цих трьох віконцях відповідно – ясен місяць, красне сонце, дрібні зірки. Саме так називаються три розділи цього справді ошатного збірника різдвяних оповідань.
Це гарне пояснення структури книжки. Та чи пояснює воно вибір текстів? Очевидно, що ні, і єдиний принцип, який ми тут маємо прийняти – смак самої упорядниці. Чому ні?
Єдине, з чим я активно не згодна у цій передмові, – це з тим, ніби усю книжку можна встигнути прочитати за вечір, ніч та ранок. Воно, можливо, і можна, та я абсолютно не раджу як з міркувань безпеки життєдіяльності, так і тому, що, як на мене, найбільше насолоди можна отримати, якщо читати цю книжку, мов адвент. Ліпше навіть не переглядати наперед список авторів, і тоді – вжух! – вітер Різдва носить тебе світами. То ти із Генрі ван Дайком у зимовій Європі дохристиянських часів, а потім – шух! – у власному дитинстві, коли вперше читала «Ялинку» Коцюбинського. Гоп! – і всередині сріблястої скляної кулі разом із Інкою, героїнею оповідання Катерини Пекур, а потім – шусть! – і під столом сільської хати на Волині з героїнею Дари Корній, ще й не просто так сидиш, а кукурікаєш, рохкаєш, мукаєш, мекаєш, бекаєш… Навіть гудиш, мов бджола. Усе за старовинним святковим ритуалом.
«Над вечір третього дня різдвяних свят в господі панства Костецьких, у селі Переволоках, вибиралися та виряджалися дві панночки до міста. Думаєте, мала то річ, малий захід, таке виряджання? » Олена Пчілка, «Забавний вечір»»
Якщо ми вже заговорили про старі часи та дитинство, зробімо чек знаної з дитинства найріздвянішої книжкової класики. Отже, «Лускунчик і мишачий король» Гофмана – є. Чарльз Дікенз – є. Щоправда, не із «Різдвяною піснею у прозі» (її поява тут «роздула» би книжку до просто неймовірних масштабів), натомість до вашої уваги «Історія про гоблінів та паламаря» цього ж автора. Так, Дікенс, як бачимо теж писав про гоблінів, а оскільки дія відбувається ще й у Святвечір та на цвинтарі (бо паламар на півставки, як виявилося, працює гробокопачем), то оповідання це, повірте, теж атмосферне і захопливе. Ну і власне «Дари волхвів» – моє улюблене з дитинства оповідання О. Генрі «про двох нездогадливих дітей, які надто вже необачно пожертвували одне для одного найдорожчими скарбами свого дому» – теж є!
Чую голос скептиків: «Так це ж було вже!» «Ми таке вже читали!».
«А от і ніт!» – заперечу.
У збірнику – цілих тринадцять нових оповідань українських авторів. Для тих, хто любить нашу сучасну літературу пропоную стару класику сприймати як прекрасне тло зі старих орнаментів для розуміння нашої сучасності.
Зрештою фінальний акорд цієї книжки – щемке оповідання Юліти Ран про сьогоднішній воєнний Харків. «Ми не випадково починаємо і закінчуємо цю книжку з розповіді про святкування Різдва під час війни, війна і свято – дві форми існування часу в безчассі», – це знову з передмови.
А починається книжка зі «Святвечора у воєнні часи» Едварда Пейсона Роу – історії про повернення з полону батька родини у часи Громадянської війни у США. Це оповідання життєствердне та тепле, втім, є у книжці й чимало сумного і трагічного, бо ж Різдво – це не про утопію, а про наше життя і живу містерію у ньому.
Так чи інакше – книжка дивуватиме із кожним оповіданням. Часом – тим, що у ньому взагалі й мови нема про Різдво, лише про містичні сліди на снігу (блискучі «Сліди» Карела Чапека). «Але ж є текст, а є підтекст,» – скажете ви. Я тільки кивну і завважу, що крізь оповідання «Дим» Винниченка взагалі було важко прорватися, і єдине, що тримало мене на плаву, це – знайти відповідь на питання, чому тут підзаголовок – «Різдвяна казка»?
Що ж, на щастя, бувають такі люди, хто вільний час довкола свят любить присвячувати читанню – пошуку питань та відповідей, мандрівці крізь час та простір, між символами та ідеями, крізь здогадки та потрактування… Саме для вас цей новенький різдвяний товстунчик. Не плутати із лускунчиком. Втім, можна і плутати, адже лускунчик там теж, як ми зазначали, теж у комплекті.
