Заговори, щоб я тебе побачив
«Злочинці з паралельного світу» – книжка-подія, книжка-епатаж, несподівана й непередбачувана, як і її авторка, з’явилася друком досить давно. У 1997 році перша частина повісті побачила світ у журналі «Барвінок» і відтоді отримала продовження й кілька перевидань, перше – у видавництві «Світ», найсвіжіше – у «Тезі» (2008), а на квітень наступного року заплановано нове. Повість зібрала кілька нагород, увійшла до шкільної програми з літератури. І водночас викликала широке громадське обговорення, навалу схвальних та різко критичних відгуків. Можливо, саме тепер час нарешті тверезо поглянути на книжку, оцінити знахідки письменниці й урешті розібратися в секреті її популярності.
У центрі сюжету повісті – безпритульний волоцюжка Хроня. У першій частині він знайомиться з домашніми, а тепер також безпритульними тваринами. З чого зробити сюжет, як почати оповідь – ці проблеми авторку не обходять. Для цього досить трьох «прибульців із паралельного світу», які б наділили тих звірів і птахів здатністю говорити. «Прибульці» лишають нашим героям своєрідне «завдання» – допомогти всім безпритульним людям і тваринам. Як саме це зробити – не уточнюється, звісно, успіху така «місія» не могла мати.
То в чім же секрет успіху книжки з отаким відверто програшним сюжетом, про що не раз говорили критики? Навіть позитивні рецензії, приміром, закидають повісті «надмір інформаційного шуму, що утруднює читання» (Дарина Пилипенко, «Книжкова Скриня»). Хоча насправді «зайвого» у повісті Галини Малик не так і багато. Адже письменниці, здається, важливо насамперед інше, не стільки «безпосередньо сказане автором, скільки асоціативні потоки, які це сказане викликає» (Олександр Бойченко, «Поступ»).
Тварини, які зібралися разом із Хронею, виконують, окрім формування додаткових сюжетних ходів, інші, значно важливіші функції. Вони знайомлять нас із моделями поведінки різних людських типажів в умовах несправедливого й нечесного дорослого світу, який сміливо й часом надміру драматично змальовує письменниця.
– Ну, чого ВИТРІШЧИВСЯ? За видовиШЧе, ТАКСААТЬ, платить ТРЕА!
– А це що тобі – цирк? – знайшовся Рекс.
– Може, й не цирк, – незворушно дивлячись на Рекса, погодився пляшкоїд. – Зате, ТАКСААТЬ, це моя територія!
– А грошей у мене нема! – розвів лапами Рекс.
– А мені, може, грошей і не треа!
– А що ж тобі треба?
– Рекс! – раптом почувся сонний голос. – Ти з ким базариш?
– Та тут ось якесь… – Рекс стримався, щоб не загострювати ситуацію, – грошей вимагає!
– Грошей? – підійшов Хроня. І собі не стримався: – Ні фіга собі! Ти хто?
Очевидно, що кіт Рата – бандюкуватий і безпринципний тип, який не гребує нічим задля задоволення власних потреб. Він може еволюціонувати від чекіста до бандитської «шестьори», але суть в усі часи залишиться незмінною. Хом’як Хомка натомість презентує модель споживацьку, типову позицію «моя хата скраю». Йому неважливо, що станеться і з ким, аби сам мав тепле місце і був у безпеці. Папуга Фері недалеко від нього відлетів, але все ж він інший. Пошук кращої долі виганяє його в еміграцію – «шукати долари» на заробітках. Собака Доллі – приклад порядної і чесної істоти, яка гостро відчуває несправедливість, чинить по совісті, але виявляється непристосованою до реалій і гине.
Як ви розумієте, книжка не надто оптимістична. Можливо, бажання втекти від надмірної солодкавості української літератури для дітей і зіграло з письменницею злий жарт. Однак оптимізм треба шукати в іншому. І привід для цього мають дати читачу Хроня та його вірний друг пес Рекс. Ці двоє чинять по совісті, відрізняють правду від кривди й прагнуть боротися за справедливість. Тож від бідолашної псини Доллі їх відрізняє вміння огризатись. А коли вони можуть постояти за себе, то й скривдженого зуміють захистити, і пройдисвіта приструнити. Головне послання від Хроні та Рекса до читачів – і головна ідея першої книжки – лишатися людиною попри все.
У другій книжці, яка на позір із попередньою частиною пов’язана мало, це послання доповнюється, і то дуже вагомо. Мандри Чорнобильською зоною і зустріч Хроні з бандитами, мутантами та бандитами-мутантами насправді не покликані порушити ще раз питання Чорнобильської трагедії, як багато хто подумав. Із моєї точки зору, карколомні пригоди й вигадливий фентезійний «сталкерівський» антураж потрібен, щоб познайомити читача із Цуром та Пеком – духами родинного (чи родового) вогнища. Хроня – безхатченко та безбатченко – виявляється насправді продовжувачем роду українців, укоріненим у своїй землі з діда-прадіда. І неважко здогадатися, що кожен читач – і я, і ви – є так само продовженням якогось племені, відповідальним і за землю, і за честь роду. Очевидно, за авторським задумом, відчуття тяглості й неперервності має надати Хроні й читачу наснаги «чинити по совісті», а отже, друга частина книжки логічно розвиває першу. Не лише навчає, як жити, а й підказує чому. Можливо, колись матимемо й третю частину повісті – хто знає? Тим паче, що Галина Малик, вочевидь, має багато про що розповісти.
Друга частина «Злочинців» має ще одну прикметну рису – гостросюжетність. Стрілянина, переслідування, бандитські «розборки» – тут звичне явище. Мені здалося, що якраз ці деталі прописані слабко й малоцікаво, але ж я читав, приміром, повість «На межі можливого» Олекси Білоброва, яка вийшла на десять років пізніше, де бойові пригоди підлітка Хаміда описано докладно й зі знанням справи. А ось іншим читачам та оглядачам і того виявилося забагато. Дехто взагалі не радить читати цієї книжки – «хіба що якщо ви відчуваєте задоволення від перегляду таких фільмів, як «Хранителі», «Спайдермен» і те де тоді та, книжка вам сподобається» (Ігор Зубрицький, «Глоса»). Що на це заперечити? Якщо повість може принадити до книжки фанатів «Спайдермена», то честь їй і хвала! Можливо, саме тому для багатьох старшокласників вона стане єдиною цікавою у всьому курсі української літератури.
Але це не єдине, чим книжка може збагатити шкільні уроки. Переконаний, що мудрий учитель зуміє перетворити урок, присвячений «Злочинцям», на захопливе вивчення маркованої лексики. Адже кожен герой повісті має власний упізнаваний мовний портрет. Можна навіть не уточнювати, хто говорить. Нарочито правильна мова Доллі, звичайна українська, присмачена сленґовими слівцями, Рекса, бубоніння Хомки, розпатякування Рати – усі ці персонажі мають власні вислови, стиль, побудову фраз. Що вже казати про дику говірку пляшкоїда чи блатний базар Ацетонової банди. Або про ламану російську чеченця Джохара. До речі, цей персонаж, окрім того, що зайвий раз засвідчує дружбу українського та чеченського народів, ще й виконує суто лексичну функцію – доводить, що не всі, хто неграмотно говорить, погані. Тобто він грає роль такого собі Геґріда, як у перекладі «Гаррі Поттера» Віктора Морозова. Мова – як паспорт, який свідчить не лише про походження, а й про наміри, мова – як дзеркало душі. Цю тезу, здається, Галина Малик не втомлюється доводити впродовж усієї повісті…
Я далекий від того, щоб услід за Олександром Гаврошем («Дзеркало тижня») співати «Злочинцям» дифірамби. Справді, хотілося б мати кращий сюжет і вигадливішу фабулу, щоб дії героїв мали краще обґрунтування. І звичного, справжнього гепі-енду хотілося б. Але це не та книжка, це особлива історія, успіх якої повторити неможливо, бо вона існує в іншій системі координат. Щоб зрозуміти її глибокий гуманізм та освітню місію, дорослому читачеві варто стати на голову. І самому переконатися, що книжка про жорстокість, несправедливість, зраду та байдужість може вчити добра, чесності й щирості.
