Жити – означає перемагати
«Яблука війни» Надійки Гербіш – книжка, що нібито про війну, але насправді про життя. Історія родини Софійки відносить нас на сто років назад у часі, коли завершувалася Перша світова війна, розпадалися імперії, а до становлення самостійної України ще належало боротися довгі десятиліття. Попереду – окупація більшовицькими військами, голод, репресії, примусові виселення, русифікація, Чорнобиль, розпад ще однієї імперії – і нарешті омріяна незалежність. До якої, на жаль, батько Софії, який воював за незалежну Українську державу, не мав шансів дожити.
«Радіти – означає перемагати. Жити – означає перемагати. Думати про майбутнє – означає перемагати. Готувати закрутки на зиму – означає перемагати. Добре вчитися – означає перемагати! Іди і зроби уроки, – любила казати вона»
Родина Софії – вимушені переселенці ще тієї, давнішої війни. Із Жовкви вони емігрували до Північної Америки, де пробували вибудувати життя від нуля. Ось тільки Захар, тато Софії, ніяк не міг відпустити минулого: «— Катерино, ти знаєш, що війна не закінчилася? Ти розумієш, що поки ми тут гаруємо і будуємо їм Америку, там, удома, польські війська відтіснили Українську галицьку армію — нашу армію! — і методично забирають нашу, українську, землю! Ця триклята війна мала бути остаточною війною, війною на закінчення всіх воєн, як вони нам торочили по радіо. І вони закінчили цю війну. Покарали винних. І святкують собі свій мир. Але ж для нас, українців, вона не закінчилася і не закінчиться доти, поки ми не будемо господарями на своїй землі! Катерино! Ти чуєш мене? Ти хоч розумієш, про що я? — кричав тато». Ми бачимо, як родина дівчинки малими кроками, любов’ю, силою і наполегливістю мами долають недугу батька – її ми тепер звемо пост-травматичний стресовий розлад (ПТСР), але Катерина добирає чудову метафору розбитої вази: «— Не плач, — прошепотіла Софії, — вазу я склею, не біда. Тільки би ще якось тата склеїти докупи…». Вазу, єдину річ, привезену з дому, мама зрештою склеїть, однак на ній будуть сліди, вона пропускатиме воду. У ній відтоді стоятимуть сухоцвіти. Хіба не так і ми тепер, сто років потому, відчуваємо себе, переживши сотні й тисячі втрат у цій, знову визвольній війні проти імперії?
Поміж іншого герої Надійки Гербіш інтуїтивно знаходять найбільш дієві способи впоратися з травматичними спогадами. У кожного з членів родини свої травми: мама приховує болісну таємницю, тато бореться з внутрішніми демонами, а донька згадує непростий час, коли їй доводилося ховатися від ворожих солдатів. Захарові, який думками й досі на війні, зі своїми побратимами, не видно світла, радість мовби згасла для нього. Натомість мама вчить доньку щодня робити малі речі, жити, радіти, готувати закрутки на зиму, старанно вчитися – це і є перемога, як мудро зауважує Катерина (і ще багато психологів, до речі). У цій історії вона мовби втілює всіх інших жінок, котрі в усіх інших війнах «склеювали вази докупи». Катерина, завдяки природній комунікабельності, зав’язує купу соціальних зв’язків на новому місці, практикує англійську мову й щодня попри все приносить у свій новий дім життя.
Одна з ключових сюжетних ниток цієї історії – жіноча дружба, що триває поколіннями. Це і дружба Софійки та її нової подружки з Австрії Ґретхен, і листи двох їхніх бабусь, які так само дружили, і дружба Софійчиної мами з веселою Фанні, і дружба з молодою вчителькою – суфражисткою міс Джен. Дружба тут не має упереджень, кольору шкіри чи країни походження. Водночас усі герої старанно плекають свою ідентичність: «Мене теж часто називають тут полькою, хоча я – українка з Ґаліції. Думаю, нас усіх тут із кимось плутають. Ми, звісно, всі тепер американці, але… як би це сказати… різні американці», – каже Софія.
«Яблука війни» – книжка про циклічність життя і смерті. Переживши жахіття Першої світової війни, люди вірять, що такого не станеться ні з ким «ніколи знову». Тато Ґретхен привозить із дому насіння яблук, щоб вирощувати їх на новій землі. Тато Софії розуміє, що його визвольна війна й досі триває – і невідомо коли закінчиться. Уже дорослою Софія передає яблука подрузі на фронт Другої світової війни, де дівчина служить медсестрою. Можемо припустити, що нащадки Софії також роблять свій внесок у цій новій визвольній війні.
Книжка порушує немало важливих тем, які особливо відгукуються тепер. Єдине застереження – вона не для молодших школярів. Хоча головній героїні Софії майже 10 років, сама вона в цій історії весь час перебуває ніби збоку. У центрі сюжету все ж – проблеми, тривоги й переживання дорослих. Частіше на передній план виходять батьки дівчинки – Катерина й Захар, чиїм бідам співпереживає читач. А ось підлітків і дорослих можуть зацікавити теми, порушені у книжці: емансипація жінок, збереження ідентичності, пошук себе на новому місці.
