«Жива» Леся
Не можна сказати, що про Лесю Українку у шкільній програмі мовлено мало. Часто, однак, обговорення кружляє довкола мізерного набору епізодів із її біографії і ще скупішої добірки творів. Серед біографічних епізодів напевне є сцени з ополонкою під час Водохреща, хворою дівчинкою на ліжку, яка пише про весну, нещасливого кохання з Мержинським тощо. На підтвердження цих образів – кілька віршів, кілька уривків із драм – і доста. Якщо вчитель не залучає інших джерел, окрім підручникових, на шкільних концертах із року в рік звучатимуть одні й ті ж вірші. Отак, образи класиків стають найбільш закам’янілими й окляклими (тож чи перевага це, що класикам у програмах і підручниках вділено трохи більше місця за інших письменників?).
«Першу свою книжку Леся прочитала в чотирирічному віці. Це була “Розмова про земні сили” Михайла Комарова, яка вийшла за рік до того. Уявіть собі, ця книжка мала 58 сторінок. До речі, вона була не художня, а науково-пізнавальна»
Цінність книжки «Леся. Мандрівний клубочок» Наталки Малетич якраз у тому, що вона освіжає доволі таки заїжджений і спрощений образ Лариси Косач. Освіжає передовсім багатством історій та епізодів про неї не тільки як письменницю, але і як перекладачку, фольклористку, музикантку, організаторку літературного гуртка, а також мандрівницю, подругу, сестру, дитину. Найбільше уваги у книжці надано дитячим і юнацьким рокам, що виправдано з огляду на те, що книжку розраховано для школярів (середньої і старшої школи). А всю інформацію розписано по розділах як-от «Що любила Леся», «Чого не любила», «Якою дитиною була Леся», «Лесині листи», «Леся-фольклористка», «Лесині подруги», «Лесина освіта або хомскулінґ кінця XIX століття».
Тож книжка показує цікаву і філігранну, а не самозациклену на власній хворобі – чи то довкола кількох тем – особистість. Водночас стратегія цієї книжки – широта ролей і зацікавлень. Про біографічний наратив образу Лесі Українки тут не йдеться (що досить незле як для невеликої книжки, тим паче, що «супротивником» є якраз таки спрощений недотрансформований радянський наратив). Це радше штрихи до «портрета» Лесі Українки, зокрема й психологічного.
Коли йдеться про оживлення особистості, спрямованість цієї книжки на широту фактів доволі добре спрацьовує, бо дозволяє побачити Лесю різною. Не тільки коло ополонки чи біля ліжка коханого, який при смерті, але й із сестрами та братом під час варіння повидла вдома на Волині, з подругою дитинства на руїнах Луцького замку, де вони любили гратися, у берлінській квартирі над самим метро, гул якого Ларису вразив, на білих вулицях Відня та в Києві в гуртку молодих письменників, який вона сама створила, де члени гуртка вигадували пародійні вірші про Російську імперію і придумували самим собі творчі «змагання» і, звісно ж (оскільки це важливе джерело всіх цих фактів), – за писанням листів, зокрема на спеціальному столику, який для неї змайстрував брат.
Любов до плавання і мандрів, нехіть до шопінґу та публічних виступів, дитячі лицарські ігри з братом та листування із подругами – книжка всіляко оживлює закам’янілу підручникову Лесю й заохочує до подальших заглиблень в окреслені теми. Бо ж, певна річ, всього книжечка описати не може, проте окреслює широку палітру тем, йдучи радше вшир, ніж углиб. Утім, трохи й вглиб: половина тексту – це уривки зі щоденників, листів і спогадів – самої Лесі і про Лесю, що створює враження прямого спілкування. Довгі уривки є особливо цікавими, зокрема Лесині враження від відвіданих міст. Її захват архітектурою Греції й Венеції і здивування гулом Берліна можуть бути цілком суголосними з враженнями сучасних мандрівників. До речі, про назву книжки. Леся в одному з листів назвала себе «мандрівним клубочком» – якби, мовляв, не хвороба, вона вирушала б у довгі мандрівки і писала б про це. Це Лесине самовизначення чудово підходить як підназва. Бо книжка, по суті, є клубочком Лесиної історії, який читач може помалу розмотувати, і, слід сподіватися, що невичерпність й неповнота оповідей заохотять до подальших самостійних розвідок.
