Живі письменники «Книжкової країни», або А що ви робили у 13?
Автор: Ольга Купріян
25–28 квітня в Києві дебютував новий книжковий фестиваль – «Книжкова країна». Локація для книжкової сфери також нова – Виставковий центр. Місце, де обожнюють гуляти родинами, парами або й поодинці кияни та гості столиці. Щоправда, останні кілька місяців доступ до ВДНГ ускладнений через ремонт синьої гілки метро, проте ані він, ані холод і зливи, ані повітряні тривоги, ані ціни на книжки не завадили людям дістатися до фестивалю. Цікаво, що задум організаторів був у тому, щоб привабити нову, «небульбашкову» аудиторію, і це, гадаю, вдалося. Безплатний вхід, чудова погода на вихідних, наявність їжі та дитячих розваг у доступі – і здебільшого повні зали на подіях, а також натовпи біля стендів видавництв. БараБука провела дві події для дітей – побачення з автор(к)ами сучасної дитячої літератури, яке й дало назву цій колонці, а також благодійну виставку найкращих родинних видань останніх десяти років. Книжки після фестивалю передали у «Місто добра» та «Охматдит».
Закінчилося одне книжкове свято в Києві – а всього через місяць стартує друге, і між ними є час спинитися й подумати: навіщо фестивалі потрібні нам, дитячим авторам та авторкам, а також нашим читачам і читачкам, якщо ми всі так мало читаємо?
Тут я, звісно, провокую. Насправді я не вважаю, що ми читаємо мало. І не підтримую істерик із цього приводу. І свято вірю, що час нарешті відчепитися від першачків чи підлітків, які й так тягнуть понад свої сили. Тут мені дуже іронічно спадає на думку крик душі моєї ж героїні з нової книжки: «Ну ма-а-ам, а жити коли?»
Діти всякого віку в наш час мають безліч спокус, і якщо вони вибирають читання, я готова їх на руках носити. Менших – навіть буквально. Старшим хочу дякувати, як усім нашим дивовижним блогер(к)ам, які багато років допомагають популяризовувати читання там, де в дорослих не доходять руки – або де ми попросту вже не тямимо, як це робиться. Обіймаючи при зустрічі Аню Полегенько, таку рідну, що майже свою, я весь час думаю, скільки Аня (і її мама, пані Інна) вкладає зусиль, праці, творчості в те, щоб популяризувати те, що сама дуже любить. Я розумію цілком, що популярний, успішний блог – це робота, повноцінна, як і моя. А їм іще домашку задають, на хвилинку! А ще ж вступ, а ще ж виправдати чиїсь очікування щодо того, що їм мусить бути цікаво. Ой леле! Та я в їхньому віці…
До речі, про це розкажу анекдот із життя, точніше з нещодавньої презентації юної письменниці Марусі Щербини, яка так само виросла на моїх очах. Марусі 18, я модерую її четверту за рахунком книжку. Помітно, що Маруся дуже виросла як авторка. «Яра» – дуже зріла література про переживання травми в часи війни, хоч і належить до категорії юнацької, та й написана підліткою.
– Чекай, – кажу я Марусі, – твоя перша книжка вийшла у тринадцять… А що я робила у тринадцять? Пасла ягнята за селом…
У залі сміються. Зібралися Марусині однолітки, рідні, друзі родини. Атмосфера дуже тепла. Рядки з Шевченка вкарбувалися в пам’ять тут кожному, хоча для мене вони – частково правда. Хіба що я пасла не ягнят, бо їх у нас не було. Але були кури, качки і всяке таке. Когось я точно пасла в цей час, коли ці нинішні підлітки пишуть книжки про війну.
На багатьох ятках видавців під час фестивалю «Книжкова країна» я бачу вчорашніх або й нинішніх дітей. Усі вони з захопленням розповідають сюжети книжок і діляться порадами, що підійде моїй 9-річці. Я з радістю їх слухаю. Хай-но після цього хтось скаже мені, що ці діти не читають! По правді, я й сама часом вибираю легший спосіб розваг – подивитися комедійний серіал, наприклад, чи відео поскролити, – не будьмо ж лицемірами, визнаймо, що й ми такі.
Ще одна підлітка, 15-річна Євгенія Андрушко з Харкова, має 300 тисяч підписників у тік-тоці! Як думаєте, про що ця дівчина знімає відео? Ніколи не вгадаєте, я сама вражена. Про навчання! Одне з популярних відео – про те, як вчитися, коли немає світла. На фан-зустрічі за мотивами серії «Панна», яку написала я, Женя розповідає про те, як почала вести блог. Властиво, скільки разів починала і коли він нарешті «вистрелив». І я знову розумію, що блог, тим паче успішний, – це повноцінна робота. А тут ще треба якось вчитися (нерідко без світла, бо в Харкові з цим часто проблеми, як розумієте),закінчити 9-й клас – і жити, жити колись треба! Тож коли Женя каже, що прочитала мою книжку, я радію, що вона знайшла на це час. Колись, знаєте, я писала іншу книжку про відому блогерку з такою ж кількістю підписників, але дівчина, яка грала ту блогерку в популярному серіалі, книжки «про себе» так і не прочитала. Я її розумію, та все ж.
О, ще один епізод! Сидимо з Оксамиткою Блажевською, письменницею, блогеркою і культурною менеджеркою, біля стійки з кавою. Оксамитка розповідає, що одне з її відео «залетіло» в топи, і буквально за кілька хвилин до неї – яскравої, в синьому впізнаваному капелюшку – підходить дівчинка з мамою.
– А ми вас упізнали! Чи можна зробити фото? Ярослава на вас підписана!
Ярослава також має свій блог, я на нього тут-таки підписалася. Бо, повторюю: я готова на руках носити дітей, які вибирають почитати там, де можна щось подивитися.
Розчулена цією сценою, дарую Ярославі листівку зі свіжого мерчу за мотивами серії «Панна».
– О, то це ви – авторка «Панни»? Ми собі цю книжку теж поставили у список очікування! – каже мама Ярослави.
Укотре всі розчулені, стаємо ще раз до спільного фото. Такі миті дуже надихають.
Під кінець третього дня фестивалю підходжу до авторської стійки Сашка Дерманського. Наступного дня більшості книжок уже не буде, бо Сашко, знаєте, – улюбленець дітей різного віку. Це до нього на відкритті київської книгарні-кав’ярні Старого Лева на Михайлівській виструнчилася довжелезна черга по автограф.
Купую в Сашка книжку, якої в нашій бібліотеці ще немає, щоб залишити дитині автограф. Бо це – цінність і радісні спогади про кожен здобутий підпис. Ми й досі в сім’ї сміємося з того, що в нашій домашній бібліотеці є книжка Івана Андрусяка, яку він підписав для невідомої нам Каті. Якщо в котроїсь Каті є книжка, підписана для Ясі, можете написати мені в приват. Заради справедливості скажу, що книжок, підписаних для Ясі, Олі і Сашка в нас значно більше. І вони – я певна – переходитимуть із покоління в покоління як артефакти. Якщо, звісно, вціліють. Адже книжки, як ми пам’ятаємо, – також цілі для російської армії.
Сашко Дерманський зізнається, що довгий час нічого не міг писати, але тут приходять діти й розказують, як люблять його книжки, і це дає йому безмір натхнення. Киваю з розумінням, бо я так само натхненна цими зустрічами, обіймами, автографами.
Крім натхнення, це все живе спілкування дарує матеріал для наступних книжок. Приміром, я спитала у блогерки Жені з Харкова дозволу включити її як прототипку до книжки, яку тепер пишу. І вона погодилася!
Живі зустрічі з живими письменниками дають дуже багато обом сторонам. Діти отримують книжку з історією. Автограф усередині, обставини, в яких ця книжка в тебе з’явилася, все розказане на зустрічі явно підвищують шанси книжки бути прочитаною. Наприклад, другокласник Денис, який відвідав зустріч із письменницею і координаторкою дитячої програми «Книжкової країни» Настею Музиченко, явно надихнувся не лише на читання «Врятованих хвостиків», але й примітив собі песика в тимчасовому притулку на ВДНГ. Собаку, до речі, звуть Аполлон. Моя донька попросила й собі вигуляти песика, тільки спокійного. Їй вивели Кабачка (це його кличка, якщо що). Ось так переплітаються історії з книжок та історії з життя, продовжуються, тривають і проростають далі – вже нашим життєвим досвідом.
Що ж отримують від таких зустрічей дитячі письменники й письменниці? Окрім натхнення, безсумнівно, ще й зіткнення з реальністю. Ми можемо продумувати собі в голові купу сюжетів, але ми ніколи не будемо до кінця впевнені, чи потрапляємо в аудиторію – поки вона сама не прийде відгукнутися. Не всі діти й підлітки, які читають, пишуть відгуки на книжки. Знову ж таки, будьмо чесними: я також читаю більше, ніж пишу відгуків. Наприклад, я досі не поділилася враженнями про чудесну казку «Мемуари лісу» – а вже вийшов і другий том! На фестивалях ми зустрічаємося з тими, хто проміняв свій час на зустріч із автором чи авторкою їхніх улюблених історій. Це – безцінно. Наш час – безцінний. Особливо час цих дітей, яким поміж уроками і тривогами треба ще якось жити.
Тож від імені всіх-всіх живих письменників і письменниць цієї країни я вдячна вам за те, що приходите на наші зустрічі. Вдячна за те, що купуєте наші книжки і книжки колег. А надто – за те, що їх радите іншим! І запрошую відразу на наступний фестиваль – «Книжковий Арсенал» – що відбудеться 30 травня – 2 червня в Києві. Ми готуємо для вас нові історії і нові книжки. Давайте книгодрузячитися!
Чільне фото: Юрій Верес, Книжкова країна
