Читання з багатьма невідомими

Автор: Єлизавета Гречанюк


Ні-ні, тут не йтиметься про практику читання в широкому товаристві незнайомців, як може здатися спочатку. Мова про явище, де за поєднанням двох простеньких слів у назві ховається більше цікавого і незвіданого, ніж здається на перший погляд.

Довкола теми дитячого читання сподівано чи цілком негадано купчаться питання: як дитина читає, тобто сприймає надрукований текст, як читає книгу, бо то ж не лише словесні, а часто й візуальні образи, як і навіщо читати дітям? Із них випливають інші: хто читає, хто вибирає, що читати і за якими критеріями? Спробую дати раду деяким запитанням, займенникам і бодай декільком невідомим.

Хто вибирає, що читати, і хто читає? Адже перш ніж батьки/бабуся/дідусь/бібліотекар/учитель оберуть книгу або ж дитина зробить це сама, приміром, скориставшись порадою друга, власний вибір мають зробити видавець, а доти – письменник, перекладач. У сучасних українських реаліях, на жаль, на ці рішення досі не впливає критик – через брак рецензій і відгуків на дитячі книжки, помічником дорослих покупців частіше стає продавець у книгарні.

Від того, чи є дитина слухачем або читачем, залежить те, як вона сприймає і тлумачить книгу: інтонація, темп і гучність голосу, не кажучи про міміку й жести, вже є своєрідною інтерпретацією тексту. Ось два приклади. На першому відео маємо насолоду спостерігати авторське прочитання вже легендарної в англомовній дитячій літературі книжки «Йдемо полювати на ведмедя» (We’re Going on a Bear Hunt), тобто у виконанні самого Майкла Роузена (Michael Rosen):

На другому бачимо дещо менш вигадливе прочитання історії про страхополохів і ведмедя, взяте наздогад із того ж інтернет-ресурсу:

В обох випадках дитина чує цю поезію, читану «голосом іззовні», сприймає чуже тлумачення, замість по-своєму бавитися голосами персонажів, робити, що заманеться, зокрема й висновувати власні висновки з прочитаного.

Що дитина читає і як сприймає прочитане? «Голий і самотній» текст або ілюстрований, зі звуковим супроводом, тривимірними фігурами, різними на дотик малюнками або аплікаціями? На ці питання шукає відповідей так звана «критика читацького відгуку», намагаючись зрозуміти, як сприймається художній текст. До слова, цей різновид літературної критики лише нещодавно, в кінці ХХ століття, приділив увагу не тільки дорослому читачеві, а й дечим особливій і численній групі – дітям та підліткам. Тоді ж постала дилема: чи справедливо застосовувати давніші теоретичні надбання до читачів зі значно меншим, аніж у дорослого, і життєвим, і читацьким досвідом, і чи слушні попередні висновки для всіх дітей, незалежно від віку.

За цифрами, тобто віком, рекомендованим в анотації до певної книжки, також стоїть «критика читацького відгуку», дослідження вчителів і психологів щодо розвитку дитини-читача, зокрема рівня опанування словника, психологічними особливостями.

Чи мають такі рекомендації бути вирішальними? Власний погляд запропонував люблений багатьма К.С.Люїс (C.S.Lewis), автор «Хронік Нарнії», стверджуючи, що сортування книжок за віковими групами, «таке любе серцям видавців», заледве має близький стосунок до реальних читацьких звичок і потреб реальних дітей. Тим більше, що дослідники переважно ставляться до дітей як до «сирого матеріалу» для досліджень, нехтуючи індивідуальні особливості (яких, утім, мають бути свідомі батьки). Та й, на Люїсове переконання, книга, що дає читацьку насолоду лише дітям, напрочуд кепська. Добра ж має бути цікавою і відкривати щось нове і в десять, і в п’ятдесят років або ж, як нині часто зазначають на обкладинках, – «від 1 до 101».

«Що дитина читає і як сприймає прочитане? “Голий і самотній” текст – або ілюстрований, зі звуковим супроводом, тривимірними фігурами, різними на дотик малюнками або аплікаціями?»

Як дитина вчиться читати? Тут, звісна річ, не мається на увазі вивчення абетки й поділу слів на склади. Натомість ідеться про здатність розуміти, інтерпретувати прочитане. Природна, інтуїтивна й обдарована Матильда, з названої на її честь повістини Роальда Дала, самотужки спромоглася на все перелічене. Однак не кожен здолає «Шум і шал» Вільяма Фолкнера у чотири рочки! Англійський письменник Ейден Чемберз (Aidan Chambers), безсумнівно, розуміючи властиве Даловим героям комічне перебільшення певної риси, все одно міг би заперечити: на його думку, вміння читати в другому значенні слід навчати. Зокрема проводячи обговорення та дискусії в класі, книжковому клубі, які Чемберз назвав «booktalks», такі собі заздалегідь розплановані й структуровані балачки про книжки.

У який спосіб читач читає? Адже можна прискіпливо дотримуватися надрукованого, іншим разом – вільно переповідати за сюжетом, додаючи до уяви автора й ілюстратора ще й власну. Обидві стратегії виразно помітно в наведених відео: Майкл Роузен тримається свого тексту дослівно, тоді як пані Елісон, попри те, що тримає у руках книгу, вносить чимало власних вигуків, перефразовує, пояснює (досить очевидні речі) і ставить дрібні риторичні запитаннячка до слухачів.

Американський дитячий психолог і критик минулого століття Бруно Беттельгейм (Bruno Bettelheim) уважав, що додавати дрібку власної уяви конче необхідно, надто коли йдеться про казки. Напівоповідання – напівчитання дає більшу свободу, писав Беттельгейм, змогу читачеві та слухачеві перейнятися казкою, батькам – адаптувати її до потреб і зацікавлень своєї дитини. Зрештою, зробити обидві сторони цього процесу, дитину і дорослого, рівноправними, що неможливо під час односпрямованого читання із ретельним дотриманням оригіналу.

Де і з ким дитина читає? Залежно від середовища може різнитися все: від сприйняття книги до вражень від прочитаного й читання загалом. Дитина читає з кимось із батьків у зручній і звичній атмосфері дому чи парку, з однокласниками і вчителем – у школі, у значно формальніших умовах, з тими ж однокласниками та бібліотекарем – в ареалі формулярів і книжкових полиць або ж із друзями чи геть незнайомими однолітками у книгарні, вносячи до звичного заняття дещицю новизни.
Чи є читання винятково читанням? Уже згаданий Ейден Чемберз наполягає на тому, що обговорення прочитаної книги становить неодмінну частину цього процесу. Власне читання є циклічним: спершу – Вибір книги, тоді, власне, Час на Читання і, зрештою, – Відгук. По тому – новий Вибір і новий початок колообігу. Ба більше, Чемберз говорить, що на кожному етапі дитині за потреби має прийти на допомогу дорослий.

Певна річ, на жодне з поставлених на початку запитань не існує, не може і, мабуть, не має існувати правильної відповіді. Наведені тут – лише пропозиції декількох непересічних постатей, одначе сотні письменників, педагогів і критиків мають власні. Хоча навіть усі вони вкупі не ладні вичерпно визначити дитяче читання і пояснити, що воно значить для кожної окремої дитини.

Комбінацій складників читання, цих де?, як?, хто? і коли? (а тут наведено декілька основних) незліченна кількість – саме вони створюють виняткову і неповторну мозаїку. Можливо тому, читання, можливо, і, можливо, назавжди (даруйте мені стільки «можлив») залишиться напівтаємничим, із одним-двома невідомими.

Якщо когось цікавить, звідки цитати, завітайте сюди:
1. C. S. Lewis On Three Ways of Writing for Children // Of Other Worlds. – http://mail.scu.edu.tw/~jmklassen/scu99b/chlitgrad/3ways.pdf
2. Bruno Bettelheim The Uses of Enchantment: The Meaning and Importance of Fairy Tales. – New-York: Vintage Books, 1977. – 328 p.
3. Katarina Eriksson Life and Fiction. On Intertextuality in Pupils’ Booktalk. – http://www.diva-portal.org/smash/get/diva2:54630/FULLTEXT02
4. Michael Benton Readers, Texts, Contexts. Reader-Response Criticism // Understanding Children’s Literature. Ed. by Peter Hunt. – London, New-York: Routledge, 2005. – P. 86-99

Print Form
Подiлитись:

Додати коментар



Читайте також: