Чому потрібно говорити з дітьми та підлітками про Голодомор та колективізацію
Автор: Зоя Жук
Щороку в листопаді Україна згадує важку сторінку своєї історії – геноцид українського народу, штучно створений Голодомор, внаслідок якого загинули мільйони українців. Цим подіям зокрема присвячені й шкільні уроки. Щороку вчителі шукають потрібні слова, аби делікатно розповісти дітям та підліткам про ті події, не травмуючи, але й не применшуючи значення цієї трагедії. Письменниця Зоя Жук на прохання БараБуки поділилася своїми міркуваннями про те, як провести уроки, присвячені темі Голодомору. Та спершу вона відповідає на питання, яке ми часто можемо почути від дорослих – а чи справді потрібні такі уроки?
Чому потрібно говорити з дітьми на важкі та болісні теми?
Чому не можна нині просто помовчати, а там – виросте й сам розбереться?
Втрата, війна, жорстокість, беззаконня, геноцид – навіщо підіймати ці теми в розмовах з дітьми, адже й дорослим говорити про це важко?
По-перше, маємо усвідомити, що діти – це люди і громадяни, і вони мають право знати та розуміти, що відбувається в їхній країні нині чи відбулося раніше, ще до їхнього народження. Є такий принцип у психології: історія моєї країни – це історія моєї родини, а отже, «це те, що зробили зі мною до мого народження». Немає просто війни, просто репресій, просто колективізації, просто депортацій – все це сталося з конкретними родинами. Мовчання про минуле, особливо про трагедії минулого, створює в дитини відчуття відірваності, позбавленості коріння та стійкості, додає незрозумілої тривоги або печалі.
По-друге, діти не є відірвані від життя суспільства – вони бачать, помічають так звані «погані речі», а інколи ці речі стаються з ними самими просто зараз, проте в них відсутній досвід і мовленнєва компетентність, як розповісти про це. Тільки говорячи з дітьми на болючі та дражливі теми, ми можемо допомогти їм за потреби розповісти про їхні страхи, негаразди та проблеми.
По-третє, розмови про болісні почуття та досвіди необхідні для формування здорового емоційного інтелекту й емпатії. Переживання приємних почуттів, таких, як радість, вдоволення, вдячність, натхнення, приязнь, прямо пов’язано зі здатністю переживати рівною мірою болісні почуття, такі, як гнів, самотність, сум, тривога, туга, роздратування тощо. Табуюючи в розмовах із дітьми болісні почуття, ми унеможливлюємо повноцінно переживати також і приємні почуття. Тільки досвід висловлення і вираження дозволяє нам давати раду своїм емоціям і не боятися їх.
По-четверте, замовчування і табуювання певних тем мимохіть діє на нас деструктивно – ми прочитуємо це, як сигнал найвищої загрози: «Це так страшно, невимовно страшно, що я не годен про це говорити». Особливо це лякає дітей, які сприймають це, як «Це настільки страшно, що ні тато з мамою, ні інші дорослі, наприклад, вчителі, не здатні мене захистити, тому вони всі мовчать». Ословлення будь-якого досвіду робить його стерпнішим.
Коли варто говорити з дітьми про геноцид або інші трагедії?
Найперше, тоді коли дитина про це спитає. Якщо в дитини виникає запитання і вона може його сформулювати і висловити – значить ця тема важлива для неї, отже, час озвучити й проговорити цю тему.
А як бути, якщо дитина не питає?
Тоді найкращим часом для цього є дні пам’яті або відвідування певних локацій – музеїв і меморіалів тощо. Це дозволяє почати розмову і вибудувати ланцюжок зв’язку з теперішнім.
З якого віку варто підіймати такі теми в розмовах з дітьми?
Найперший маркер готовності дитини до складної розмови є питання від неї.
Але дехто ставить їх у 5 років, дехто в 9, дехто в 12. Як бути?
Розробляючи стратегію розмови з дитиною чи групою дітей на тему національної трагедії, варто запам’ятати таке правило: чим молодша дитина, тим меншою має бути деталізація.
Тобто, дитині 5-6 років, вона спитала, що таке голодомор або колективізація, ми відповідаємо коротко і лаконічно.
Дітям молодшого і середнього шкільного віку ми даємо можливість прочитати або послухати художні твори, переповідаємо життєві історії, а потім розставляємо акценти й озвучуємо висновки. Особливо цінним є особистісний елемент – наші родинні перекази: погляд на глобальний історичний процес через історію однієї родини чи локації.
Натомість зі старшими підлітками говоримо, як із рівними, дискутуємо, пропонуємо їм самостійно провести паралелі з сьогоденням, зробити висновки, розробити позитивні стратегії на майбутнє, а дорослий у цій розмові виступає лише як модератор або один із учасників.
А якщо дитина не ставить запитань? Зрештою, не всі діти вміють і люблять ставити питання. Тоді ми орієнтуємося на вік 9+, саме в цей час у дитини виникає природне, спричинене віковими особливостями розвитку, зацікавлення історією родини, країни, місцевості або певної епохи.
Коли говоримо про важливі для нас події з історії нашої країни, то виходимо в розмові з дитиною з я-позиції: я розповідаю тобі про це, бо для мене це важливо – і тому я ділюся з тобою. Або ж поєднуємо розмову з відвіданням музею чи меморіалу.
У будь-якому випадку дитина не має проживати досвід знайомства з болісними моментами історії країни – а тим паче трагічні історії власної родини! – на самоті. Дорослий має провести її через цей досвід. Про що б ми не говорили з дітьми, зрештою це має давати надію і позитивне бачення майбутнього: «Так, в минулому з нами сталися погані речі, але ми вижили і зробимо все можливе, щоб вони не повторилися».
Що зробить подібну розмову конструктивною?
Найперше, говорити з дітьми на будь-які важливі теми слід щиро. Якщо це питання не важливе для вас і вам особисто байдуже на колективізацію, сталінські репресії, голодомор, голокост, війну тощо, не варто починати цю розмову – дитина зчитає вашу байдужість і нудьгу.
По-друге, не можна починати цю розмову, коли ви емоційно виснажені, втомлені, голодні, знаходитися в холодному приміщені чи ця розмова глибоко травмує вас самих.
Якщо ви боїтеся говорити про це, зверніться по психологічну допомогу й делегуйте проведення уроків пам’яті колегам.
Пам’ятаймо, розмови про національні трагедії мають не злякати дитину, а допомогти сформувати такі якості, як стійкість, співчуття, почуття власної гідності.
Переконайтеся, що і ви, і ваші слухачі перебуваєте в теплому, освітленому приміщенні й загалом добре почуваєтеся. Це правило сторітелінгу є дуже важливим: страшні історії розповідають у теплі та при світлі, натомість у темряві та холоді розповідають смішні історії, які «зігрівають зсередини». Такий принцип допомагає уникнути болісного зависання в певній тематиці та травматизації через текст.
По-третє, вибираючи матеріали для розмови, перевагу слід надавати усній оповіді – найціннішою завжди є я-позиція та особиста історія. На другому місці – художня література, яка читається разом і обговорюється. І лише на третьому місці – відео-матеріали; проте з дітьми до 12-13 років слід уникати травмуючого відео-контенту. Справа в тому, що при читанні тексту спрацьовує захисна самоцензура й уява формує тільки такі страшні образи, з якими людина може впоратися. Натомість відео-ряд долає будь-які захисті бар’єри і ставить свідомість перед фактом: я це бачу – отже, це так і є.
І на останок: той, хто починає розмову на важливу тему, задає лінію інтерпретації. Тому так важливо, щоб розмову з дитиною про страшні й болючі події минулого провадили ті, хто користується в дитини повагою. Зрештою, в гіпер-інформаційному світі нема секретів – рано чи пізно дитина почує про будь-які речі, про які нам говорити тяжко чи не зручно. Але хто буде їх коментувати? Чи згодні ми з тими висновками, як запропонує модний блогер чи новий політик?
Якщо нам важливо зберегти пам’ять, повагу й зробити з історії певні висновки, значить доведеться навчитися говорити на важкі і болісні теми.
