Ілюстрований реферат про козаків
Коли я викладав, чи не найгіршою формою перевірки знань вважав реферати. Адже як їх здебільшого пишуть сучасні студенти? Правильно: розлого й недоладно цитуючи інших дослідників. Мало того, що не вчаться формулювати власну думку, а й починають мимоволі писати заскарублими, штучними реченнями.
«Козацька абетка», що далі її читаєш, то більше нагадує саме такі реферати. Книжка містить 53 статті, присвячені історичним подіям, відомим гетьманам, козацькому побутові тощо. Над виданням працювала авторка-упорядник, але насправді це надто гучні слова. «Автора» тут малувато, адже текст «Абетки» – це переважно цитати з тих чи інших джерел (атрибутованих, до речі, як заманеться). «Упорядник» виявився непрофесійним: «Абетка» має спільну тему, але в текстовій єдності, у стилістиці, в подачі матеріалу це жодним чином не відобразилося. Та, зрештою, і не могло, якщо одні статті, приміром, – розлогі цитати з Яворницького, а інші – з Апанович.
Немає тут і єдності структурної. Наприклад, в одних випадках маємо доволі збалансовані біографічні довідки, в інших – куценькі факти, натомість – по кілька абзаців, присвячених значенню гетьмана для історії України. І написано ці абзаци штампами, картонним канцеляритом.
«Але Московське царство за своєю природою і характером було унітарною, абсолютистською, феодально-кріпосницькою державою, для якої Українська Гетьманська держава з її республіканським ладом і сильними демократичними елементами, з козацьким землеволодінням, вільною від феодального примусу працею на землі, покозаченим селянством була своєрідною історичною антитезою»
Дивує також підбір статей: чому, скажімо, немає матеріалу про образ козаків у сучасній українській та зарубіжній культурі, натомість бачимо «Ювілей 500-річчя українського козацтва»? Чому з усіх українських істориків на статтю заслужив лише Яворницький, а інформації про історичні розвідки, присвячені козацтву, катма? Чи не варто було б додати для читача хоча б коротенький перелік книжок, до яких він може звернутись, якщо вже зацікавився цією тематикою?
Але найголовніше питання полягає в іншому: для кого і з якою метою написано цю книжку? Для читачів років від тринадцяти? Вони сяк-так здолають ці статті, зазираючи у словники, але навряд чи у школярів викличуть захоплення й жагу до читання пасажі про те, що Хмельницький, «згуртувавши навколо себе всі національні сили, добився консолідації всього українського народу, усіх верств населення на національно-державній основі». Та й дорослим, чесно кажучи, буде цікавіше звернутися до сучасних розвідок, написаних нормальною мовою.
Більше за те, як на мене, авторка-укладач нечесно поставилася до тих, кого цитує. Мова тут не про обсяг цитат (хай цим опікуються юристи), а про контекст. Переважають матеріали з праць Олени Михайлівни Апанович (1919-2000), відомої дослідниці козацтва. Але те, що було доречним у наукових статтях і книжках, надрукованих минулого століття, нині доволі дивно бачити у популярній книжці, яка начебто адресована юному читачеві.
Ми часто чуємо заклики, що треба знати й шанувати своє минуле. Втім, спроби привернути до нього увагу таким-от чином нічого, крім здивування, не викликають. Мало просто надрукувати книжку на хорошому папері й підібрати чимало кольорових ілюстрацій. Треба хоч трохи поважати свого читача й тих, чиїми працями послуговуєшся; і варто б уже нашим видавцям зрозуміти: кожна така «абетка» – це певна кількість читачів, які більше ніколи не зацікавляться історією України.
