Навчити радості від добра

Отець Петро Октаба – священик-домініканець із Польщі, який уже десять років служить в Україні. Він викладає в Києві в Інституті Томи Аквінського предмети з вивчення Біблії, тож книжки, які найчастіше його супроводжують, зовсім не дитячі. Проте його можна розпитати про читання загалом і про багато важливих речей, які стосуються виховання дитини. Про те, що батькам варто передати дитині, чого її навчити, щоб вона росла щасливою.

Говоримо з о. Петром про вміння жити з людьми, про передання досвіду віри, про Літургію і сповідь у дитячому віці, про успіх і межу між дитинством та дорослістю. Про життя як дар і про те, що з дару воно починається…

– Отче, чи пам’ятаєте книжки, на яких виростали? Часом нині ще повертаєтеся до дитячих книжок?

– Може, це буде розчаруванням, але передовсім маю сказати, що я не прочитав багато книжок у житті. Але коли читаю, то дуже уважно. Найважливішою і найулюбленішою дитячою книжкою для мене був «Вінні-Пух», якого я читав польською в конгеніальному перекладі Ірини Тувім. Цю книжку я читав багато разів, і навіть тепер, якщо побачу її, розгорну й прочитаю щось.

Іще одна з важливих дитячих книжок, яку я, щоправда, прочитав уже в дорослому віці, – «Хроніки Нарнії» Льюїса.

– Чи сильна була в Польщі за Вашого дитинства традиція читання?

– Щодо традиції читання, мені здається, що вона є не національною, а родинною. Просто є родини, в яких наявна велика традиція читання, а є такі, де її немає. У моїй от не було, і батьки мені й братові такої традиції читання не передали. Тато взагалі мало читає, мама трошки більше, але небагато. Я взагалі не пригадую, щоб ми з батьками коли-небудь говорили про прочитані книжки. Але ці традиції створюються. Я бачу, що ми з братом уже трошки інші, ніж наші батьки. Хоча, з одного боку, ми маємо тяглість більш технічного знання, бо наш тато й ми з братом закінчували політехнічний інститут, але згодом я пішов у теологію, брат став архітектором, і це вже речі більш гуманітарні.

Дуже важливу роль у читанні грає школа й те, чи вчителі вміють зацікавити книжками.

Я казав, що прочитав небагато. Скажімо, Біблію я почав читати у 18 років. Тоді вперше розгорнув її. Але щойно я зрозумів, чим вона є, що це книга віри, одразу з даром віри почав читати Біблію так, що міг сидіти годину-дві над маленьким шматочком тексту. І не тільки читати, а й записувати думки щодо нього. І це в мені залишилося. Мій спосіб читання є таким, що не квапиться. Що не хоче знати багато різних текстів, але хоче переосмислювати. Взагалі, якщо щось не варте того, щоб його переосмислювати, то й не варто читати. Мені здається, що ми не мусимо знати багато книжок. Різні книжки нам, буває, приносять більше шкоди, ніж цінності.

– А для себе такі книжки пам’ятаєте? Чи було щось таке, чого Ви воліли би не прочитати?

– Я про це навіть не думав. Напевно, ні. Шкоди книжки не завдавали, але часом я розумів, що десь є помилка, брехня. Переважно це книжки з модних нині психологічних напрямів. Зокрема, ті, що підкреслюють негативні наслідки наших родинних стосунків. Я зрозумів, що це маніпуляція. Бог нас так створив, що ми маємо мати пошану до батька й матері, незалежно від того, які вони є. Просто тому, що батьки в нас живуть. І якщо переживаємо конфлікт із батьками, то переживаємо його самі. І всі психологічні напрями, які хочуть перекласти провину на інших, скажімо, батьків, є маніпулюванням. Із наших хворих почуттів творять психологічну теорію – це буває модно, привабливо. Читаючи такі книжки, відчуваємо фальшиве полегшення. Ми переживали конфлікт, а починаємо розуміти тепер, що це не наша вина. Але конфлікт залишається конфліктом, проблема – проблемою, тільки хочемо, щоб хтось нас утвердив у тому, що ми маємо рацію.

– Чого, на Вашу думку, батьки обов’язково мають навчити дітей? Що передбачає добре виховання?

– Думаю, батьки навчатимуть дітей того, що вміють. Я не казав би навіть, що вони мають обов’язок чогось навчити. Можна дати тільки поради, на що звернути увагу, що важливе для життя людини. Батькам треба пам’ятати, що передати свій досвід, навіть негативний, – це дуже важлива річ.

Варто навчити дітей дару – давати, передавати комусь дар. Брати також, але це вдячність за дар. Він чистий і безкорисний, не як щось, що ми заробили, бо зароблене – це зарплата. Слід навчити дітей, що цінувати дар дуже важливо. Ми отримуємо передовсім життя як дар, тому треба, щоб малюки розуміли, що дар є підставою життя. Щоб могли передавати дар без причини, давати щось комусь не тому, що людина «заслужила», а тому, що просто даємо. Дитину треба навчити радості з того, що вона робить добро. Щоб не було так, що вона робить добро, а потім очікує плати. Нагородою за добро є власне добро, і нічого більше.

Також слід навчити дітлахів любові. Це не означає любити дитину. Це також потрібно, але чадо, якого всі дуже люблять, може вирости великим егоїстом. Батькам треба навчити дарувати любов через любов між собою, любов, пошану до всіх навколо – родичів, знайомих, сусідів. Навчити вибачати – це теж одна з найважливіших справ. Дорослі мають звертати увагу на те, щоб діти вміли жити з іншими людьми, будувати з ними стосунки. А все решта – другорядне.

Важливо передати вміння казати правду – навіть коли це не вигідно, коли це, здається, чогось коштує. Навчитися визнавати свої помилки. Усе це малюк мусить почути від батьків, щоб потім самій уміти це робити.

«Варто навчити дітей дару – давати, передавати комусь дар. Брати також, але це вдячність за дар. Він чистий і безкорисний, не як щось, що ми заробили, бо зароблене – це зарплата. Слід навчити дітей, що цінувати дар дуже важливо»

– Чи важливо батькам робити наголос на тому, що дитина має бути успішною, чогось досягнути?

– Я сказав би, що так. Дитина має бути успішною, тільки їй треба знати в чому, чого досягнути. На мою думку, варто досягнути чогось, що перевищує людське життя. Вірянин розуміє, що досягнути треба Бога. Як каже св. Павло, «досягнути Христа».
Ідеться про мету, яка не є в мені. Не про те, щоб я став відомою людиною, а про те, щоб мета була така, що виходить за межі мого еґо. Боротися за якісь справи, за добро, навіть якщо це буде довго, і, можливо, по-людськи не надто успішно. Але коли пам’ятаємо, що перед нами й після нас будуть інші покоління, тоді знаємо, що наш внесок може бути дарунком для наступників. Треба вміти обстоювати якусь справу, навіть якщо ми не побачимо її плодів, лише зможемо передати її як дар іншим. Успіх не мусить бути таким, щоби він був одразу. Успіх має бути нескінченний і не може бути метою. Отаке щось варто передати дітям.

Підставовим є й те, що ми досягнемо успіху тільки тоді, коли це буде корисно для інших. Ніколи без інших або їхнім коштом. Це звичайна конкуренція. Конкуренція добра тоді, коли підштовхуємо, підбадьорюємо одне одного, а не тоді, коли когось відштовхуємо. Тоді це вже не успіх, а поразка.

– Яким – в ідеалі – мало би бути місце дитини і в суспільстві загалом, і в Церкві?

Отець Петро з Богданою Матіяш

– Очевидним є те, що ми виховуємо дитину для майбутнього. Ми кажемо малечі те, що вона може зрозуміти, а коли за якийсь час запитає те саме, відповімо їй уже на вищому рівні, а за деякий час на ще вищому.

Я прочитав чудову книжечку Валентини Доброєр «Любовь не ищет своего», і в неї є текст про те, як відповідати дітям на запитання, звідки вони взялися. Авторка дуже добре й практично радить батькам, як давати малюкам відповіді, які вони на певному етапі можуть сприйняти. Наше сприйняття, наше знання мусить розвиватися, а передовсім знання й досвід Бога та віри. Щоразу на те саме запитання відповідатимемо інакше. Тому до дитини говоримо як до дитини й не мусимо думати, що це доросла особа. До речі, в цьому й полягає щасливе дитинство – в тому, що дитина багато чого не знає. Тоді вона щаслива. Справді. Вона не мусить переживати за всі конфлікти навколо, за тягарі, що їх носять батьки, – скажімо, як заробити на життя. Мусить бути звільнена від цього, інакше не буде щасливою. Не може бути обтяжена тим, щоб піклуватися про все. Не мусить занадто рано починати відповідати за інших і не має знати все про конфлікти між батьками. Інакше вона ніколи не стане зрілою, бо дитинство буде завчасно перерваним, і ми не дамо особистості дозріти.

– Із якого віку треба починати ставитися до дитини як до дорослої, і що, власне, це означає – сприймати дитину як дорослу?

– Різниця між дитинством і дорослим віком – це умовні межі. У нашій культурі теж є така умовна межа – 18 років. Чому ні? Нехай вона буде. Думаю, немає нічого поганого, якщо кажемо дитині, що вона ще неповнолітня, тому залежна від батьків, має їх слухатися, а коли матиме 18 років – буде дорослою. Тільки треба бути послідовним і до цього дня, і після. Не контролювати й після повноліття, як і не вимагати чогось раніше.

Важливо, однак, що й далі зберігається зв’язок між дітьми й батьками. Це як у птахів. Доки птахи не можуть літати, вони живуть у гнізді. А коли підростають, батьки виштовхують їх із гнізда. Так мало би бути й у людей. Батьки мають підштовхнути, допомогти вирішувати життєві проблеми самостійно.

– І наостанок: що, на Вашу думку, робить дитину відкритою до інших і щасливою?

– Я чув, що в різних культурах у світі на малих не кричать. І ті не кричать. На жаль, у нашій культурі інакше: на дітей кричать, і вони роблять так само. На перервах у школі, в дитячому садку бігають і волають. А я чув, що не обов’язково має бути саме так. Не знаю, як це змінити.

Єдине, мені здається, треба розуміти, що дітлахи часто мають потреби не зовсім такі, як їх уявляють батьки. Думаю, ідеально у вихованні дитини – щоб вона була щасливою, щоб батьки мали час для неї. Це такий вимір любові й безкорисливості. Це і є дар, який робить усіх щасливими.

Розпитувала Богдана Матіяш