Виживання після апокаліпсису
Агов, читачу! Чи полюбляєш ти активні іграшки, які ще так класно їздять, гудуть і блимають вогниками? Або, може, маєш засоби справжнього спецагента – рацію чи хоча б ліхтарик, з яким також можна порозважатися? Або, ще краще, машинку чи літак на дистанційному керуванні… Ех, класнючі ж забавки, шкода, багато батарейок з’їдають! До речі, а чи знаєш ти, куди викидати відпрацьовані батарейки? Тільки не кажи, що кидаєш їх у звичайний смітник для побутових відходів, бо отримаєш прочухана, та не від мене – від Баби-Яги чи навіть від смердючого вовкулаки. До чого тут Баба-Яга? Відповідь на це запитання дає чудова книжка Сергія Оксеника «Лісом, небом, водою».
«Мій тато розповідав, шо колись дуже давно – дуже-дуже давно – люди дружили з усім живим – і з мавками, і з русалками, і навіть з лішаками. Тобто не те шо дружили… Ну, вони жили всі разом – в одних лісах, на одній землі… І всім вистачало місця… А тодзі люди – завдяки своїм машинам – стали такими сильними, що лісовий народ уже не міг їм протистояць. І він сховався… А коли люди отруїли річки, землю й повітря, їхні величезні села перетворилися на руїни, а самі вони майже всі вимерли. І весь лісовий народ вийшов зі своїх схованок, і почав воюваць із людьми…».
«А найгірше те, що насправді він не знає, як треба жити. Як не треба – знає, а як треба – ні»
Нині важко уявити собі життя без цивілізації. Якщо ти читаєш ці рядки, то маєш якийсь пристрій, зв’язаний із глобальною мережею, а отже, тобі не чужі досягнення людства. А тепер уяви світ, де – оп! – і нічого цього немає. Анічогісінько. Натомість є маленька купка людей, що живуть у селі серед лісу, а навколо – великий світ, сповнений малознайомими й небезпечними істотами. І от старійшина села обирає хлопчака-підлітка, два роки тренує його впізнавати й боротися з різними небезпеками, і згодом виряджає в далеку мандрівку, вкрай важливу для долі всього поселення. Куди й навіщо? Для відповіді на ці запитання доведеться розгорнути книжку й почати читати.
Та скоро ти зловиш себе на думці, що давно про них забув, бо вже по вуха в пригодах. Разом із головними персонажами дізнаєшся, як воно – вижити в світі, що пережив апокаліпсис. І не лише вижити, а й урятувати інших, налагодити стосунки з неприязними створіннями та вберегти залишки людства від повторення фатальних помилок.
Але попереджаю: якщо ти дуже вразлива людина, краще почекай рік-два, бо видання це не для слабкодухих. Тут немає готових рецептів та пояснень, бо автор не вважає читача за дурника, якому варто все розжувати й до рота покласти. Натомість – ціла низка питань, якими неодмінно захочеться поділитися з людьми, думці яких довіряєш.
Наразі маємо дві книжки з трилогії, та вже незабаром станеться довгоочікувана подія – побачить світ завершальна частина гостросюжетної історії. Якщо ви раптом іще не читали перших томів – мерщій шукати їх у бібліотеках! Бо якщо наші панове видавці та інші причетні до великих подій люди схаменуться й нарешті перестануть приховувати правду про чудові українські книжки, історія про хлопчика Лисого, дівчинку Лелю, їхніх друзів та ворогів цілком може стати національним хітом, нечитання якого можна буде виправдати лише незнанням української мови. До речі, про мову. Перечитавши немало сучасних творів для дітей та підлітків, я переконана, що саме «Лісом, небом, водою» є тим виданням, яке насамперед варто перекладати й просувати іншомовним читачам як зразок нашої літератури. В цьому коктейлі намішано всього потрошку, та в таких пропорціях, що годі лишитися байдужим: уявіть-но таємниці, небезпечні пригоди, балансування між світом людей та чарівних персонажів, між життям та смертю, небом і землею, філософією та прагматикою, додайте до цього перше кохання й перші ревнощі, дружбу та зраду, ще й таке непросте для кожного з нас дорослішання – й отримаєте лише приблизне уявлення, чому кожному варто знайти книжки Сергія Оксеника. Тим паче що вони надзвичайно легко й цікаво написані, без зайвого моралізаторства й перемудрування. А до всього, видання геніально проілюстроване: кожну картину Олександра Міхнушова хочеться розглядати не одну хвилину, вболіваючи за долю зображених персонажів та намагаючись трошки передбачити подальші події.
«Що ж, добре, звучить непогано. Але до чого тут батарейки?» – згадаєш ти початок нашої розмови. А до того, що кожна з цих маленьких штученьок може добряче отруїти землю і воду, якщо її не буде як слід утилізовано. Ти ж правда можеш зробити маленьке зусилля й не вкинути батарейки від улюбленої іграшки до смітника, а занести в пункт утилізації? Може, тоді нашим нащадкам і не доведеться битися з вовкулаками й тікати від їдучих жаб. А книжку, попри все, почитай – гарнющо написана, де там тому розніженому цивілізацією Гаррі Поттеру!
