Дитина – не твоя власність


Ніна Андрухович: 37 років «стажу» дружини письменника; 12 років «стажу» мами письменниці; 8 років – тещі письменника. Її досвід плекання творчої родини – унікальний, тож БараБука не могла стриматися, щоб не розпитати про родинно-письменницькі секрети. А ще тепер, коли всі більш-менш повиростали (крім онучки, бешкетниці Варвари), пані Ніна знайшла час розкривати себе як художницю – від поетичної таємничості її колажів важко відвести погляд.

– Цей відомий міф, що в родині, де всі поголовно творчі люди, ведеться важко… Він для Вас таки міф чи до цього можна пристосуватися без жертв із боку чийогось таланту (зазвичай роль жертви приписують жінкам :), а Ви ж і сама творча людина)? Чи важко взагалі поступатися творчим людям, особливо коли вони готові от саме цієї миті класти світові до ніг надважливу ідею, хоч «земні» обставини, може, й не дуже сприяють…

1-1

Софія, Юрій та Ніна Андруховичі, 2001 рік

– Хотіла би наважитися для початку сказати, що вважаю себе щасливою в родинному житті. Це не означає, що воно було цілий час безхмарним і безпроблемним… Найкраще те, що воно завжди було й залишається для мене цікавим… як улюблена праця, до того ж творча. На моє переконання, до сімейного життя треба ставитися тільки так, сприймати його як творчість… Тоді багато речей і складних питань можна розв’язати набагато легше або принаймні в якийсь незвичний спосіб. Ну, а коли ще й пощастило з тим, щоб потрапити до такої концентрованої)) творчої родини, сама Доля й тобі наказує бути творцем… По-іншому не виживеш і не вбережеш те, що поталанило здобути.

Творчість для того і є творчістю, щоби давати радість і задоволення (принаймні творцеві). Тому, коли відмовляєш собі в чомусь або виконуєш роботу, яка, можливо, в цей момент не до вподоби, бо хочеться щось таке утнути розчудесне й собі, важливо не ставати в позу жертви. Бо можна легко все зруйнувати… Ну, і потім: ми з Юрком – творці різного рівня 🙂 (це по секрету…). А в дітей – це вже інший роман :).

Якщо бачиш або відчуваєш у маляті якийсь особливий «Дар», то тут, як на мене, головне – його не «налякати»

Штука співжиття полягає ще й у тому, щоби не порушувати території іншої людини… тим паче коли йдеться про процес творення. Цього треба вчитися. Але цього ніде не навчають))… Можливо, і це також часто стає причиною конфліктів у родинах.

А один із маленьких секретів порозуміння й гармонії стосунків полягає в дуже банальній і простій речі: ти нічого не віддаєш і не втрачаєш просто так – завжди щось отримаєш взамін (погане чи хороше – це вже залежить тільки від тебе). Тому для мене особисто міф про тяжку долю одного (однієї) з партнерів у творчому дуеті залишається міфом усе-таки…

2-1

– Батьки нині вельми схильні балувати можливостями й увагою «обдарованих» дітей, іноді навіть на шкоду собі. Що б Ви порадили, як не стати «жертвою» творчої особистості, коли йдеться про творчих малюків? Як «розгадати», що в дитини – тимчасове захоплення чи справжній Дар? Ви в малій Софії, у Варварі тепер щось дуже особливе бачили?

– Але це ж нормально, коли для батьків своя дитина (діти) – унікальна й неповторна. Та й малюки переважно всі «обдаровані». Тільки от більшою чи меншою мірою – це вже залежить не від нас. Від нас залежить цієї обдарованості не вбити. Як на мене, тільки на користь дітям, коли батьки мають змогу надати ширші й цікавіші можливості для розвитку… Гірше, якщо починають утручатися брутально в той розвиток, бо вважають, що вони як дорослі й досвідчені краще знають, чого прагне їхнє чадо… Дитина – не твоя власність тільки через те, що ти дав їй життя і виховуєш у родині. Вона так само, як і доросла людина, має право на свободу й власні помилки. Їй треба допомагати, а не вбивати настановами й правом старшого «всезнайства».

Я, коли чесно, не знаю, як то – бути «жертвою» обдарованих дітей… Як на мене, то нехай би більше було таких жертв – світ би був цікавішим. Бо оце «доросле» занудство й зверхність часом просто добивають. Більшість дорослих забувають, що вони в дитинстві були також «обдарованими», відтак вважають нижчим за себе вчитися чогось у малечі.

1-2

Із дітьми, Софією і Тарасом

Я не хочу сказати, що ми з Юрком були і є ідеальними батьками (хіба такі бувають?)… Але ми завжди намагалися й намагаємося не порушувати особистої території наших дітей, дати їм можливість вільного вибору. І не має значення, чи в малюка «тимчасове захоплення» чи справжній «дар» – не хочеться вірити, що нормальні батьки хочуть, щоби їхня дитина виросла паскудою, але «творчо обдарованою».

Якщо бачиш або відчуваєш у маляті якийсь особливий «Дар», то тут, як на мене, головне – його не «налякати» (якщо хочете – не наврочити). Якщо дитина обдарована по-справжньому, «по-серйозному», цей Дар від неї нікуди не дінеться. А ви можете для початку, наприклад, просто давати чадові більше читати або писати, або співати, або танцювати… замість того, щоб щодня витирати порохи в хаті або робити порядки на робочому столі. А Софійка, як і Варвара – дуже особливі… Я це бачила й бачу тепер.

2-2

Колажі Ніни Андрухович

– Ви балуєте онучку? 🙂

– Варвара – моя улюблена дитина (нехай простять мене Софійка й Тарас :)… А улюблених завжди балують.

– Якось Ви сказали, що «коли легко, то нецікаво». Чи потрібно створювати в родині якісь особливі умови для майбутніх чи «дійсних» митців? Які існують небезпеки «підрізати крила»? От, наприклад, нині найстарше покоління нарікає на балування дитини «вседоволеністю»…

– Кожній дитині, незалежно, який у неї творчий потенціал, треба створювати найбільш комфортні умови для творчості, для реалізації фантазій. Для мене нормальним є помешкання, що завалене книжками, музичними платівками й дисками, олівцями, альбомами… Серед моїх улюблених просторів – майстерня художника й бібліотека. Щось середнє між балаганом і продуманим порядком)) Наші діти виростали в такому просторі. Щось подібне має тепер і Варвара.

Фантазія – одна з найкращих «характеристик» саме дитини. Більшість дорослих перестають фантазувати – це вже «не по-дорослому». Багато дітлахів саме через це втрачають контакт із батьками – бо для малечі власні фантазії і є великою частиною життя, а дорослі перейняті своїми «важливішими» питаннями й проблемами. Мовляв, як не допомагаєш, то хоча б не заважай, не псуй…

І не люблю я оцього слова – «вседозволеність». І не люблю я, коли людину (тим паче дитину) вставляють у якісь рамки. Не можна дозволяти малюкові кривдити меншого й слабшого. Не можна дозволяти йому свідомо наражатися на небезпеку… А все інше дитині треба дозволяти, помилятися – зокрема.

Ну, і якщо говорити ще про якісь «особливі» умови для творчого розвитку, то це також у кожному окремому випадку цілком індивідуально. Бо не в кожній родині може бути, скажімо, величезна й надзвичайна книгозбірня або колекція картин. Не в кожного малюка хтось із батьків поет, актор або художник. Генетика й оточення не гарантують, що дитина виросте й також стане митцем. Хоча… від спадковості часом теж нікуди не подінешся – цей тягар мусиш нести.

1-3

Із донькою Софією

– Чим найбільше Вас «шокували» Ваші діти? Чи можна до чогось «такого» якимось чином «підготуватися»?

– Думаю, що найбільш «шоковими» ситуаціями, пов’язаними з моїми дітьми, були ті, коли я боялася за їхню безпеку або здоров’я. Але це нормальні речі для нормальних батьків. Усе решта я намагалася сприймати й сприймаю як даність: як подяку або, навпаки, – як покарання. З усього треба вміти винести урок. Не знаю, чи можливо підготуватися до «шокових» ситуацій… У мене ніколи не виходило. Колись мене навчили, що думки наші можуть бути також матеріальними – тому намагаюся не готуватися до такого 🙂

– Ваша донька зовні дуже схожа на Вас. Коли Ви впізнаєте в ній себе, хочеться щось «підкоригувати», підказати, застерегти? Взагалі, чи важко виховувати дітей із творчою харизмою? Не виникало бажання сказати, наприклад: «Доню, будь краще лікарем/бухгалтером»? 🙂

– Кажуть, що схожа… Хоча насправді вона схожа на нас обох).

А підказати чи застерегти – це швидше я би могла просити щось таке в Софійки для себе. Чомусь мені здається, що вона мудріша за мене 🙂 І от увесь час, від малесенької, у ній ця мудрість є… Можливо, я як мама не є об’єктивною… Але така вона, та Софійка). Я можу дати пораду, коли вона просить. І це страшенно приємно. Але нав’язуватися намагаюся все-таки якнайменше. Може, не завжди виходить (материнський інстинкт не відпускає 🙂 – це вже інша справа).

А щодо творчої харизми, то це, знаєте, – я ж люблю свою дитину не за те, що в неї творча харизма… Я її просто люблю… і любила б, якби вона тієї харизми не мала. Так що тут немає нічого важкого. Це просто мої діти…

Розпитувала Тетяна Щербаченко

Print Form
Подiлитись:

Додати коментар



Читайте також: