Галас і тиша


Наш песик-читака відсвяткував свій День народження в дуже гарному товаристві. Ми всі разом писали й малювали історію про те, чому народилася БараБука. В цій історії є дещиця невідомого. Але, гадаю, когось ви тут зможете впізнати.

Отже, жили-були діти. Вони любили гратися й вигадували багато-багато ігор. Були дуже непосидючі й аж ніяк не мовчазні! Їхні дорослі іноді зачинялися в кімнаті й радилися, як припинити цей галас у хаті. А дідусь затуляв вуха спеціальними штуками, ішов до кімнати-бібліотеки й намагався читати.

Одного дня діти встигли пограти в усі ігри, які тільки знали. Вигукнути всі слова, які тільки знали. Вигнати з хати всіх, кого тут давно знали – котів, випадкових комах, навіть дорослих. І недовго думаючи, вирішили заховатися в шафі з книжками. Хтось же має повернутися назад, до хати, і почати шукати дітей?!

Довелося витягти частину книжок і зробити з них невеличку барикаду. Потім діти вмостилися на полицях. Довго лежали, причому мовчки! Бо хіба ж хто ховається з галасом?!

А поооотім… Потім вони почули, як хтось тихенько читає собі вголос! Але ж нікого не було! Ніколи вони не чули, щоб хтось тут читав уголос. (Чи, може, вони так галасували, що ніколи не чули? Чи, може, їхні дорослі не здогадувалися, що діти люблять, коли їм читають уголос?)

І ще було чути, як перегортають сторінку. І ще якесь шкряботіння…

Діти, звісно, анітрохи не злякалися. Хіба зовсім крапельку (адже нікого не було вдома!) Вони обережно (і мовчки!) вилізли з шафи й почали шукати КОГОСЬ.

Хто це був? Песик-читака. Він народився з дитячого галасу, з безлічі розумних, випадкових і навіть марних слів. Песик народився тому, що мав допомогти дорослим розгадати загадку: як галас перетворюється на тишу…

Ви, мабуть, уже знаєте відповідь, як? 😉

З любов’ю, Тетяна Щербаченко

P.S. Із часом ця оповідка стане книжкою, в ній будуть малюнки дітей, які побували на святі. А хто ще хоче привітати песика, хай надсилає свої ілюстрації до розповіді!

Print Form
Подiлитись:

Додати коментар