Катерина Штанко: у дитинстві я мріяла бути феєю
Навіть у найважчі часи людина потребує світла: думок, ідей, уяви. Тільки так можна подолати морок й породити надію і віру в добро, що переможе. Про це пише і малює Катерина Штанко, відома і титулована українська ілюстраторка улюблених багатьма малими і дорослими дитячих книжок, а також письменниця, що знає все про драконів і вогонь. А також – про магію творчості, покликання знаходити натхнення і вміння все це викласти за допомогою пензля і слова.
Про це все – в розмові пані Катерини для рубрики «Ілюструю книжки для дітей».
– Чи пам’ятаєте ту мить, коли захотілося стати художницею? Що сприяло й надихнуло?
– Власне, я не пам’ятаю того часу, коли почала малювати. Гадаю, що малювала завжди, щойно навчилася тримати в руці олівець. Проте знайти час для малювання в ті часи було непросто. Справа в тому, що моя бабуся вважала, що в сонячні дні дитина має багато часу перебувати на свіжому повітрі. Отже, в ясні дні я мала звичайні рухливі розваги, як і всі інші діти (пригадую, що найулюбленішою грою у нашому дворі була гра в «Острів циклопів» – від циклопів треба було чимдуж утікати).
Саме з цих причин у дитинстві я дуже любила дощові дні. Прокинувшись та почувши за вікном хлюпотіння та дзюрчання, я миттю вистрибувала з ліжка, просто в піжамі хапала коробку з кольоровими олівцями. Паперу в мене було вдосталь, бо тато друкував свою дисертацію, і на столі завжди лежали стоси чистих аркушів.
Отут починало відбуватися диво: на порожньому аркуші поступово з’являється дещо цікаве й неймовірне. Щоправда, мені від самого раннього віку цікавіше було малювати не те, що я бачила навкруг себе, а те, що уявляла сама і знаходила у книжках.
А в день, коли мені виповнилося п’ять років, батьки подарували справжній великий альбом у твердих палітурках із чудовим цупким папером. Ось тут я вперше зрозуміла, що відповідаю за результат власних творчих зусиль і відчула себе художницею.
– Про що мріяла і чим полюбляла займатись маленька Катя Штанко?
– Коли в дошкільному віці дорослі питали мене: «Катю, а ким ти станеш, коли виростеш?», я, не вагаючись відповідала: «Феєю. Я навчуся чарувати і стану феєю». Дорослі чомусь починали реготати й цікавилися, чи буде в мене чарівна паличка. «Авжеж, буде!» – упевнено відповідала я.
Вважаю, що я дотримала свого слова, бо тепер я здатна подарувати Попелюшці і гарбузову карету, і прегарну бальну сукню, і навіть кришталеві черевички. От щойно візьму свою чарівну паличку, що називається «пензель», і можу створити будь-яке диво. Звичайно, це буде у книжці, але для мене книжковий світ не менш важливий, ніж реальний.
Років 30 тому я справді проілюструвала «Попелюшку». Мені було дуже цікаво зробити ілюстрації у стилі епохи Людовика ХІІІ, бо саме в ті часи Шарль Перо був маленьким хлопчиком і, певно, тоді вперше почув казку про загублений черевичок. Це було неабияке задоволення – роздивлятися й відтворювати тогочасні портрети, які раніше в мене асоціювалися лише з романом Дюма «Три мушкетери».
Взагалі для мого дитинства «Попелюшка» – щось зовсім особливе, бо мені ще довелося двічі взяти участь у театральних виставах, створених за цим невеличким шедевром Шарля Перо. Один спектакль був дворовий, а другий – шкільний. Обидва рази я малювала декорації, збагачувала костюми паперовими мереживами-витинанками і грала одну з ролей. Спитаєте, кого саме? Звичайно ж, фею-хрещену, яка вирішує всі Попелюшчині проблеми. Досі пам’ятаю грім аплодисментів, коли потай з’єднала в кишені контакти батарейки – і на кінці чарівної палички спалахнула лампочка від ліхтарика. На темній сцені шкільного актового залу то був приголомшливий ефект, одне слово – чари.
– Професійно малювати – це покликання? Талант? Чи праця?
– Професійно малювати – це покликання, талант, праця, а ще – сміливість іти незвіданими шляхами, хоробрість бачити свої помилки і виправляти їх, а часом визнавати поразку й починати спочатку, почуваючись, ніби Сізіф, що штовхає свою каменюку, або ще впіймати хвилю натхнення й летіти нею, почуваючись деміургом, що створює новий світ.
Щоб малювати професійно в академії мистецтв, ми вивчали багато різного: класичний живопис і малюнок, композицію, гравюру, офорт, літографію, шовкографію, книжкове макетування, ілюстрування, шрифти, дизайн, моделювання, мистецькі технології, пленери, історію образотворчого мистецтва. Але коли вже отримували дипломи, керівник нашої майстерні раптом сказав:
– А тепер ви маєте забути все, чому вас навчили, і покладатися суто на власну творчу інтуїцію.
Ось такій парадокс із цим професійним малюванням.
– Якби довелося вибрати, на яку персонажку чи персонажа перетворитися, хто б це був/була?
– Коли працюєш над створенням якогось персонажа, мимоволі маєш втілитися в нього, стати ним, інакше не вийде виразний образ. І неважливо, позитивний це чи негативний персонаж.
Професія ілюстратора тим і цікава, що в кожній книжці ти маєш бути усіма: і режисером, і декоратором, і бутафором, а головне – зобов’язаний сам зіграти всі ролі. Отже, за багато років я перетворювалася на багатьох книжкових персонажів. Чесно кажучи, мені найважче даються пафосні героїчні особистості.
А проте, коли Іван Малкович вперше прочитав текст моєї повісті «Дракони, вперед!», він раптом сказав, що я за вдачею дуже схожа на драконицю, що зветься Золота Лихоманка. Спочатку я хотіла образитися, але перечитала текст і погодилася. Так, я справді часто буваю саме такою допитливою скрупульозною перфекціоністкою 🙂
– Відкрийте трішки, що там – за лаштунками. Як відбувається ілюстрування книги? Чи важливо для художника мати впізнаваний стиль?
– Зазвичай у руки художника потрапляє текст, і його завдання – перетворити цей стос друкованих сторінок на справжню книжку.
Оформлення книжки завжди починається з макетування. Архітектоніка книги в чомусь дуже схожа на архітектуру. Тобто спочатку треба побудувати «дім», у котрому відбуватиметься історія.
Обкладинка – це «двері» у книжку. З того, як виглядає обкладинка, ми можемо зрозуміти, до кого ми йдемо в гості. Якщо книжка має гарну обкладинку, то її обов’язково захочеться взяти до рук і прочитати.
Форзац – технічна сторінка, яка з’єднує обкладинку з блоком. «Форзац» – означає «перший». Мій учитель казав, що це – ніби шпалери в передпокої. Малюнок на форзаці має відтворювати загальний настрій історії.
На титулі ми знайомимося з господарем книжкового «будинку», мабуть, тому саме тут часто поміщається портрет автора.
Ну, а далі починається ілюстрування.
Від індивідуального погляду майстра залежить успіх видання. Якщо художник зацікавився і зміг передати читачеві власне захоплення – успіх забезпечено. Видавці так ретельно підбирають ілюстраторів саме тому, що погане, невідповідне оформлення здатне зіпсувати будь-яку, навіть найпрекраснішу книжку.
– «Улюблені вірші» та «100 казок» можна розглядати годинами, вигадувати нові сюжети й навіть нових персонажів. І діти, й дорослі так роблять. Наскільки текст та ілюстрація мають віддзеркалювати одне одного?
– Антологія «Улюблені вірші» – це спроба ознайомити дитину з поезією найбільш різних авторів. Тому ця книжка така різна, пістрява, строката, вміщує велику кількість різних поетів і художників. Тут масштаби і творчі прийоми радикально змінюються на кожному розвороті. Головний принцип побудови цієї книжки – несподіванка. Таку гру вигадав видавець, і ми всі граємо в неї.
Проєкт «Сто казок» – один із найпотужніших у видавництві. Це також антологія, що вміщає народні казки з різних частин України. І тут також були задіяні різні художники. У цьому виданні Україна мала постати як європейська держава, з потужними європейськими традиціями. Ось, наприклад, обкладинка першого тому побудована, як парадний портрет королівської родини, що ґрунтується на звичаях Галицького королівського дому, ще від Короля Данила та його нащадків.
Щоб знайти точні атрибути, мені довелося передивитися велику кількість українських парсун (парсуна – це старовинній парадний портрет). Лише коли я подивилася в обличчя можновладців давньої України, у мене нарешті вийшло зробити переконливі образи казкових володарів.
Ілюстратор, звісно, має спиратися на текст, але домислює його, збагачує виразними деталями. Майстер може подивитися на події з якогось несподіваного ракурсу, використати кінематографічні прийоми або імітувати класичний живопис чи документальне фото. Взагалі будь-які прийоми варто застосувати, аби тільки читачеві було цікаво.
– Коли і чому прийшло бажання писати? І чи було щось до книжки «Дракони, вперед!»?
– Власне, я не одна з художників спробувала прилучитися до літератури. Книжки пише багато ілюстраторів: Моріс Сендак, Корнелія Функе, Кетрін Патерсон, Туве Янссон – не просто дилетанти, а відомі письменники, відзначені гоноровими літературними преміями.
Не дивно, що в ілюстраторів, які перебувають на березі літератури, часто виникає бажання й самим пірнути в це море слів.
Я почала писати ще коли ілюструвала журнал «Соняшник», де редакторкою була Леся Воронина. Не знаю, як вона це влаштовувала, але біля неї починали писати всі – неповнолітні читачі, батьки читачів, бабусі й дідусі читачів, гості редакції і художники, що малювали ілюстрації.
Спочатку я написала для «Соняшника» статтю про породи драконів. Дракон – міфічна істота, а проте він має складний родовід і втілення у фольклорі різних народів. А потім, так само випадково, написалася «Казка про стрітення». Про те, як зустрілися Зима з Весною і як вони разом спекли сонечко на наступний сезон.
Абсолютно несподівано для мене цю казку прочитали на першому каналі радіо, а тоді надрукували в читанці для другого класу. Отут я повірила у власні сили і вирішила написати щось більш потужне. Так з’явилися «Дракони, вперед!» З того часу я написала кілька книжок, проте видані поки що тільки дві. Сподіваюся, все попереду.
– У 2021 році у видавництві «Наш Формат» вийшла Ваша «Вогняна казка». Її головні персонажі – близнята Гася та Ігогось, але головний тут також – «вогонь». Чому саме він? І як прийшла ідея написати таку спекотну історію?
– Первісна людина стала людиною лише тоді, коли опанувала вогонь. І з тих часів кожна дитина має наново пройти той самий шлях, вибудувати власні стосунки з цією загрозливою стихією. Я дуже добре пам’ятаю свій захват, коли самостійно навчилася запалювати сірники. Одразу стає цікаво, що і як горить.
І навіть у дорослому віці мені ще раз довелося пережити етап захоплення вогнем разом зі своїм сином. У нього була звичка розпалювати багаття будь-де, починаючи від татової попільнички – до невеличкої ватри під диваном. Тоді довелося вчасно загасити досить багато вогнищ. Отже, я вирішила написати повість про вогонь для того, щоб переконати малого читача, що до такої грізної та небезпечної стихії варто ставитися з повагою.
– Галинка та Ігор марять Києвом, хоч живуть у мальовничій Канаді. Він для них – щось казкове. У ньому неймовірне стає реальним. А чи є у Вас улюблені місця в столиці?
– Київ – надзвичайно таємниче і містичне місто. Моя давня подруга, архітекторка, час від часу влаштовує мені екскурсії старовинними вулицями й розповідає про всілякі загадкові речі, пов’язані з київською архітектурою. Коли я писала «Вогняну казку», то лише побіжно торкнулася таємного життя міста, бо зрозуміла, що в межах цієї повісті для київської містики не надто багато місця. Але я задумала й уже десь на 50% написала історію суто про чари міста. Ця казка відтворюватиме реальний Київ, але головна сюжетна лінія буде абсолютно фантастичною. А проте, не знаю, коли доведеться її закінчити, бо нині працюю над зовсім іншім сюжетом.
– Крім ілюстрування та написання книжок, що надихає і робить Вас щасливою?
Я дуже люблю мандри. Швидке переміщення у просторі дозволяє змінити точку зору і подивитися на власне життя й життя навкруги під іншім кутом. Звичайно, дивує і захоплює інша природа, інша культура, інші звичаї в закордонні – усюди можна знайти багато цікавого для спостереження.
А проте, мене дуже надихає навіть саме відчуття руху в дорозі, саме оцей нескінченний плин пейзажів за вікном. Та й не обов’язково їхати кудись далеко, можна мандрувати власним містом і знаходити в ньому безліч небаченого та несподіваного.
Коли в мене стається творча криза, робота зупиняється, бо нічого не виходить, я сідаю в будь-якій тролейбус і безпуття кружляю містом. Як правило, рух допомагає знайти нові ідеї.
Ну і звичайно, я слухаю музику саме тоді, коли пишу або малюю. Це створює особливий настрій і підштовхує натхнення. Такий вплив не залежить від музичного жанру, це може бути й класика, і рок, і джаз, і фолк – аби тільки музика була співзвучна темі, над якою працюю. Для створення настрою я ще назбирала велику колекцію саундтреків із фільмів, адже музика кіно є дуже виразною, яскравою та емоційною.
– То казка таки існує чи це вигадка?
– Казка живе всередині людини. Вона або є, або ні. Уява – це двигун творчості. Не досить часто, але трапляються запеклі реалісти, не здатні сприймати фантастику. Таких можна тільки пожаліти, адже їхній світ надто простий і вузький.
Уява є основою не лише літератури чи образотворчого мистецтва, а й будь-якої творчості. Щоб винайти щось нове, його треба спочатку уявити. От, до речі, мало хто знає, що Леонардо да Вінчі писав казки і збирав легенди.
Отже, якщо хочеш чогось досягнути – мрій, вигадуй уявляй, малюй, віршуй, пиши музику, п’єси, кіносценарії – щось із цього буде.
– Чи є у Вас улюблені дитячі письменники? Що читаєте зараз? Кого порадите почитати?
– Звісно, все почалося з Ганса Християна Андерсена – я й досі його люблю, і ціле життя для різних видань і далі ілюструю його казки.
А далі улюблених було багато: Алан О. Мілн, Астрід Ліндґрен, Туве Янссон, Ганс Фалада, Льюїс Керрол, Антуан де Сент-Екзюпері, Марк Твен, Памела Треверс, Божена Немцова, Лаймен Ф. Баум, Редьярд Кіплінґ, Роберт Стівенсон, Оскар Вайльд, Артур Конан Дойл, Олександр Дюма, Мігель де Сервантес, Ернст Т. А. Гофман, Роналд Р. Толкін («Гобіта» друкували окремими розділами в журналі «Наука і життя») – не дуже оригінальний список, бо майже всі їх читали, але той, хто в дитинстві долучився до творів цих авторів, створив собі добрий бекґраунд для сприйняття серйозної дорослої літератури.
Література для підлітків значно змінилася з тих часів, коли я вчилася у школі. Теперішній янг-едалт часом лякає похмурістю та жорстокістю сюжетів. Навіть у пречудової Джоан Ролінґ що старшими стають герої, то страшніша й сумніша історія. Читаючи «Сутінки», «Дивергент», або «Голодні ігри», мимоволі замислюєшся: як же сприймають світ сучасні діти? Невже вони – бранці смутних похмурих світів?
На жаль, тепер з’являється зовсім небагато книжок веселих та оптимістичних, а в наші часи усім дуже потрібен позитив і надія. Саме такі якості у книжок Лесі Ворониної. «Суперагент 000» – це блискуча пародія на детективний трилер, а в серії про «Таємні товариства» герої змагаються з дуже небезпечними прибульцями.
На мій погляд, надзвичайно змістовні книжки для дітей пише Володимир Аренєв. Мене колись вразила його повість «Душниця» – так яскраво вирішити неймовірно складну, табуйовану тему смерті ще ніхто не зміг.
Ще можу порекомендувати роман «Крадійка книжок» Маркуса Зузака. Не дуже весела книжка, моторошний оповідач, який весь час, до самого кінця тримає в напрузі. Утім, шляхетні відчайдушні герої викликають щире захоплення. А ще мені завжди було цікаво подивитися на Другу світову війну зі зворотного боку.
Для тих, хто любить чарівні історії, – повість Едіт Несбіт «Зачарований замок».
Ну, і на останок, у зв’язку з наближенням Белтейну можу ще запропонувати дещо від Роджера Желязни – скажімо, «Ніч у самотньому жовтні». Звичайно це – горор, але він значно пом’якшується іронічним туше автора.
Сама я нещодавно дочитала роман «Піранезі» Сюзанни Кларк. Там не надто складний сюжет, але потужно працює сеттинг – середовище, створене письменницею. «Будинок» просто приголомшує, бо такого дивовижного світу мені ще не доводилося зустрічати у книжках. Тепер читаю «Вовчий зал» Гіларі Ментел (це – Букерівська премія) і водночас – історичне дослідження Яна Мортімера «Середньовічна Англія», щоб краще уявляти епоху Тюдорів.
Розпитувала Олеся Потаржевська. Фото зі сторінки художниці у фейсбуці
