Обдарованість гине без харчу


Оксен Лісовий вважає, що світ повний чудес і дуже важливо навчити дитину помічати дива навколо себе. Навіть започаткував із колегами педагогічну технологію в Малій академії наук України. У перший клас експериментальної програми «Росток» діти йдуть у чотири роки! БараБука детально розпитала свого експерта про педагогів, школу, виклики сучасного світу дітям та способи протидії споживацтву.

– Оксене Васильовичу, Ваша мама – педагог, батько теж викладав. Яке Ваше з дитинства уявлення про вчителя? Що це за людина?

– Ставлення завжди було позитивне. Але в підлітковому віці, коли міг уже оцінювати людину, її характер, ставлення до інших, зіткнувся з учителями формальними й був по-дитячому вражений, що так буває. Я все дитинство провів із мамою, вчителькою української мови, людиною дуже творчою. Вона й досі, попри вік, намагається використовувати всіляку можливість поділитися досвідом, запалити своїми ідеями. Досі пам’ятаю її велетенські теки з «наочністю». Мама сама все вирізала, наклеювала на плакати, у школі в неї завжди були найкращі кабінети, вона постійно перемагала у шкільних конкурсах, вела хори, колядувала з дітьми. Учні, яких вона випустила, тепер уже зрілі люди, спілкуються з нею, приходять у гості, в соцмережах із нею знаходяться, одна учениця періодично в гості з Америки приїздить. Тобто я не міг уявити, що вчитель може бути інакшим, ніж моя мама. Що може щось робити не з любові, а з примусу.

1

Директор МАН Оксен Лісовий із президентом МАН Станіславом Довгим

Відтоді моє сприйняття предметів, їх знання віддзеркалювало ставлення до вчителя. У мене з математики були погані оцінки, а з фізики – навпаки, адже фізичка була творчою, приязною й відкритою.

Ще одне сумне спостереження: у багатьох школах учителі російської літератури – інтелігентні, рафіновані, вони дуже тонко, з любов’ю викладали свій предмет. Українська викладалася примітивніше, вчителі були нецікаві – педагоги значно нижчого рівня. І, звісно, на моєму ставленні до предмета це відобразилось…

– Виходить, що особистість учителя здатна повернути зацікавлення дитини в певний бік незалежно від схильностей? Можливо, гуманітарій стане математиком через те, що зустрів хорошого вчителя математики, або навпаки?

– Безсумнівно, вчитель формує зацікавленість дитини й розкриває її здібності, але, на жаль, частіше закриває. Саме формальне ставлення до свого предмета знищує цікавість малечі, і ми сьогодні спостерігаємо прикру ситуацію в Україні…

Обдарованість – це живий організм, який годується з інформаційного середовища, в якому перебуває; якщо він харчу не знаходить, то гине, як усе живе. Людина й далі існує, але втрачає задатки, які мала, і, може, вони так і лишаться нерозкритими. Сьогодні бачимо, що вже в середніх класах загальноосвітньої школи ми «втратили» частину дітей – якраз через те, що вчитель не попрацював із ними творчо, не розкрив їхніх здібностей, зокрема дослідницьких, не запалив дитину цікавістю до світу, не зосередив увагу на якихось нюансах і деталях. Адже світ повний чудес, і його треба побачити й розкрити.

3

Коли малюкові із самого дитинства наводять прості приклади: візьмімо гайку й закопаймо її в землю. Уяви собі, що з цієї гайки виростає величезний робот. Це диво? Звісно, диво! А дивись, ми візьмемо зернинку й закопаємо в землю. З неї виросте величезне дерево. Це диво? Ні, не диво. А в чому різниця? Різниці, по суті, немає: із чогось маленького виростає щось велике. От уяви, на цьому роботі виростає купа маленьких гайок, із яких знову виростають роботи. Це ж диво, а дерево – ні, бо ми до цього звикли. Так-от учитель, який показує оці чуда, розкриває обдарованість, здатність дитини докопуватися до суті, бачити дива, розгадувати їх, досліджувати, дає інструментарій. Нетворчий педагог у найкращому разі не розкриє цього потенціалу, він залишиться законсервованим. На жаль, творчих учителів доволі мало, і це проблема підготовки педагога, над чим ми в Малій академії наук нині пробуємо працювати в деяких експериментах.

– Існує думка, що суспільство споживання не зацікавлено в тому, щоб діти були інтелектуально розвинені, естетично виховані… В Україні великою мірою теж суспільство споживання. МАН якось протидіє?

– Ми дуже часто говоримо про те, що нашим дітям сьогодні набагато важче, ніж було нам. Коли ми порівнюємо себе з ними, то, як правило, кажемо: «От у нас нічого не було, а ми зробили те, досягли того. А у тебе є все…». Цей відомий спіч, що ми з дерев’яними іграшками чогось досягли. Так, досягли, але треба розуміти, що саме те, що в нас нічого не було, – наша перевага.

Я мав вінілові платівки й три програми телевізора з нудними передачами. Якщо там щось показували, це була подія. Як наслідок я щось уявляв, розігрував якісь сценки, йшов займатися спортом, читав дуже багато книжок, а отже – розвивалась уява.

Нашим дітям сьогодні доступні соціальні мережі, де вони мають реалізувати дуже важливу для себе функцію спілкування. Це спілкування безперервне, цілодобове. Мій син-підліток, якщо його не зупинити, листуватиметься всю ніч одночасно з двома десятками людей у різних частинах світу. Для нього як підлітка це дуже важливо. Друге – комп’ютерні ігри. Чому, коли я підхожу до дитини й дивлюся з-за її спини на гру, то застигаю на хвилин 5–10, не можу відірватись од цієї графіки? Бо дуже красиво – динаміка, дизайн… У малечі нині величезна кількість різних розваг, маса фільмів… Велосипеди, скейтборди – достатньо поверховий спорт, що не навчає проявляти особливу силу волі… Їдучи в транспорті, люди споживають музику з навушників, вони її не генерують. Приїхавши додому, замість відпочинку споживають телевізор. Увечері поспоживають кілька іміджевих речей, далі сідають за комп’ютер.

2

5

Фото зі сторінки МАН у Facebook

Оце суспільство споживацьке – воно пропонує дітям спокуси напрочуд якісно виконані, надзвичайно просунуті. Щоб створити продукти, від яких малюк відірватися не зможе, працюють психологи, маркетологи, найкращі дизайнери, у це вкладають мільярди доларів. Відмовитися від таких спокус набагато важче, ніж од вінілової платівки чи каналу телевізора, на якому нічого дивитися. Які вольові зусилля цілодобово треба проявляти сучасним дітлахам?!

Із такою небезпекою треба боротися так само високотехнологічно, як виконані ці продукти. І, звісно, педагогіка також має бути високотехнологічною, саме над цим працюють викладачі МАН. Діти на таке дуже добре реагують. Коли вони бачать, як іPad стає мобільною лабораторією, що смартфоном можна зробити десятки замірів, із яких починається наука… Тоді вони «вмикаються» й починають генерувати нові знання. Бо дитина сьогодні поміряла рівень хлорофілу в листочку за допомогою власного смартфону й купленого за сто гривень датчика. Поміряла вночі, потім зранку, знову вночі – й побудувала графік. А це вже нові знання. Має усталитися покоління, яке може весь цей інструментарій поставити на службу генерації нових підходів.

Сьогодні споживацьке суспільство зжирає таланти й обдарованість дітей, нищить ресурси у величезному обсязі. Бо нема альтернативи красивим, якісним, зручним споживацьким середовищам. Украй необхідно їх створювати, бо дуже багато дітлахів навіть не генерують думки, їм нема коли, їхній час присвячено готовим пропозиціям девайсів, навіть спати лягають із навушниками у вухах. А от коли дитина з певних причин не може грати на комп’ютері, вона й книжку, наприклад, сприймає…

– Як можна перевести «шкоду» на «користь», де баланс? Може, терапевтично вимикати інтернет?

(Сміється.) Так, щось таке. Є приклади. Є люди, які позбулися телевізора, комп’ютера й усього іншого. Проте це має бути збалансовано. Коли дитина перебуває поза соціальними мережами, вона вже частково відторгнута, навіть у себе в колективі, у тій спільноті, де обертається, – гуртка, секції або творчої групи. Від «учорашнього вечора» до «завтрашнього ранку» відбувається занадто багато подій у соціальних мережах, про які вона не здогадується. І це обмежує її можливості адекватного спілкування в своєму соціумі.

4

З головою фонду культури та інновацій «Футура» Олегом Дегтяренком у Мистецькому Арсеналі

Потрібно робити корисне модним. Окрім бути людиною культурною, сучасними трендами, які необхідно внести у стиль життя, мають стати, наприклад, добра фізична форма, міцна родина. Сім’я – це дуже важливо, бо людина, яка не вміє будувати стосунки й бути в діалозі з партнером та дітьми, ніби неповноцінна. І обов’язково – увага до малюка з боку дорослих, щоб вчасно помітити потенційну проблему. Приміром, якщо дитину не задовольняє її середовище, треба подбати про альтернативу. Не можна зациклювати її тільки на школі, бо раптом там щось не складеться, раптом конфлікт? Коли ж чадо має гурток малювання чи секцію шахів, наприклад, тоді це переносити легко, бо є інші сфери для реалізації.

А ще виходить, що суспільство занедбує гуманітарну складову виховання, надаючи величезного значення точним наукам. Тим часом саме гуманітарії формують стрижневі речі в суспільстві, на які нанизується все інше: орієнтири, критерії, здатність передбачити загрози. Робота з формування гуманітарної еліти велася в усіх суспільствах ще з раннього Середньовіччя, й Україна – не виняток, але цей національний стрижень було зламано в період перебування нашої держави у складі Імперії. Спочатку знищили українську аристократію, кожен наступний підйом інтелігенції придушували, інтелектуалів використовували на користь метрополії або теж ліквідовували. Скільки хвиль цих знищень – і не перерахувати. Те саме стосується культурних еліт: театр, література, кіно, образотворче мистецтво. Український авангард захлинувся в крові, картини спалено. Скільки розстріляно релігійних діячів, які несли стрижневі речі, необхідні для кожної нації? Те, що ми тепер маємо, оці проблеми й дезорієнтація – це наслідки знищення ланцюжків, через які передавалися національні цінності.

Унаслідок Революції гідності відбулося суттєве збурення людського ґрунту, піднялися величезні пласти. Раніше було так: от є ґрунт, який можна засіяти, щось проросте, а щось ні. Потім був асфальт, крізь який – засівай не засівай – нічого не проросте. Ці події підняли його, розкололи, і з’явилися мільйони гектарів ґрунту, які треба засівати. Як казав Шевченко, «її окраденую збудять», отак і людей збудили, вони прозріли чи прозрівають і нарешті ставлять запитання. І дуже потрібні ті, хто на них зможе відповідати.

Розпитувала Тетяна Щербаченко

Print Form
Подiлитись:

Додати коментар



Читайте також: