Поцілунки, солоні не від сліз
Олег Кочевих
Дія книжки «Солоні поцілунки» стосується травня-серпня одного року і починається в день чотирнадцятиріччя героїні. Нескладно вирахувати й точний день початку дії. На сторінці 30 написано, що до червня «лише 10 днів» – і ця думка навідує героїню наступного дня після ДР, з якого все починається. Отже, останній припадає приблизно на 20 травня.
А тепер подивимось у фейсбук, де миттєво віднайдемо, що день народження Ольги Купріян – 23 травня Звісно, це ніяк не означає, що в тексті є ще щось автобіографічне – але, погодьтеся, такі штуки приємно розгадувати.
Лишилося додати, що точний рік дії – 2013 – вказано в мейлах героїв, наведених у тексті. Отже, героїня – 1999 року народження.
«Мілці не хотілося прокидатися, бо в житті Богдан ніколи такого не робив. Він хіба що тримав її за руку, бо й грудей у неї майже не було. Вони, звичайно, цілувалися, але тільки губами, а всі постійно розпитують її, чи пробувала вона «з язиком». Мілка інколи пробувала облизувати свою долоню, щоб зрозуміти, як воно, але відчуття було, щиро кажучи, наче ти… лижеш свою долоню, більше нічого».
Ще трохи детективних пошуків. У тексті йдеться про маленьке містечко, яке вже наприкінці сюжету назване Макарівкою; поруч із ним у тексті вказується село Дмитрів. Тут одразу зауважу мікро-мінус: авторка якось пізно вказала, що місто досить маленьке (лише на сторінці 51-52 один із героїв у середу прибуває до Києва, а «до їхнього містечка добереться на вечір середи»).
Через пропуск опису місця дії особисто мені півсотні сторінок здавалося, що воно не менше за облцентр або це й просто Київ. Наприклад, на початку згадується «міська олімпіада з образотворчого мистецтва», «торговий центр», а наприкінці «художній ліцей» – все це хоч і реально в райцентрі, але в першу чергу при таких речах думаєш про велике місто.
Так ось, що ж це за місто? У тексті неодноразово згадуються Змієві Вали – що зменшує коло пошуків до Київської та Черкаської областей. Також у тексті часто фігурує дамба, вона ж «Щурячий міст», із озером за нею. У поєднанні з назвою «Макарівка» знавці Київщини, гадаю, відразу пригадають дамбу Гавронщинського водосховища на річці Здвиж – адже поруч саме з ним (і з його дамбою) розташований райцентр Макарів. До речі, недалеко від Макарова є й село Дмитрівка – поворот із Житомирської траси на останнє і поворот на Макарів розташовані у 25 кілометрах один від одного. Втім, українських сіл із такими назвами багато всюди.
Читайте також: Перший досвід… – солоний?Єдине, що заперечує локалізацію дії в Макарові на Здвижі – в одному місці героїв зустрічають «на вокзалі», тоді як у Макарові залізниці немає. Але Макарів так близько від Києва, що, ймовірно, київський вокзал мешканці Макарівського району можуть вважати власним.
Ну а тепер – ви здогадалися? – ми заходимо у фейсбук. І відразу бачимо, що Ольга Купріян народилася й виросла в селі Маковище Макарівського району – а воно розташоване на березі Гавронщинського водосховища просто навпроти Макарова!
Добре, завершуємо з пошуками і переходимо до сюжету. Відразу помітно, що авторка віртуозно використовує закони фабульної (і музичної) композиції – за винятком, як ми вже сказали, «експозиції», опису місця дії. Зав’язка, що чіпляє, пульсуючий розвиток дії, могутня й приголомшлива, цілком неочікувана кульмінація, м’яка розв’язка після неї – присутні й прописані чітко. Архітектоніка повісті класична й ладна – рідкісна річ у наш час.
Читайте також: Думати про це сьогодніУ якості гачків, які чіпляють і забезпечують пульсування, використовуються – що зрозуміло для дівочої підліткової повісті – по-перше, підкреслено дівочі аспекти мислення (наприклад, на першому ж десятку сторінок є переживання, що наплечник не пасує до сукні, є також згадка про місячні). По-друге – вставки в текст записок і щоденникових записів на «клаптях у клітинку» та емейлів, виділених іншим шрифтом. По-третє – ті самі поцілунки.
А по-четверте – півдесятка разів виринають думки героїні про власні груди. Вже другий абзац книжки – цілком згідно з голівудським правилом «глядача треба здивувати й заякорити на початку стрічки» – містить сон героїні і про доторк до грудей, і ще одну їх же згадку: переживання про їхній маленький розмір. На 27 сторінці це переживання при виборі купальника вже проростає у діалог двох дівчат із двічі згаданими грудьми – з цього переживання, власне, постає іронічний мікро-сюжет у відділі купальників.
На сторінці 38 героїня Таня дратується, що її подруга Мілка «плачеться, що в неї немає грудей». Правда, потім авторка, очевидно, забула, що Таня вже на початку книжки про це Мілчине переживання знає від самої Мілки. І на передстанній сторінці 125 Мілка знов-таки розповідає: «Танько… Знаєш, я тобі раніше трохи заздрила…. Якби мені такі груди як у тебе!». А Таня відповідає: «Скільки разів я мріяла про те, щоб груди…» (тим, хто хоче знати далі – як сказала б група «Мандри» – треба Ольгу Купріян читать).
Нарешті, по-п’яте, по тексту розкидано рідкісно велику кількість згадок книжок, зокрема, виданих українською за останні декілька років. Тут і «Буба», і книга Гокінґів про Джорджа і великий вибух, і «Собор Паризької Богоматері», побіжно згадані Гоголь і Гофман.
До речі, мікро-анахронізм: дівчата вивчають «Собор Паризької Богоматері» з використанням композиції «Belle» російського поп-дуету Smash. Але велика популярність і активна ротація цієї композиції й усієї музичної постановки «Нотр-Дам» припадає на 2002-2004 роки. За останні кільканадцять років ця «Belle», здається, була намертво забута – і сучасним підліткам геть невідома.
Лишилося сказати, що перша половина книжки стилістично дуже-дуже спокійна – попри те, що події відбуваються серйозні. І думки й дії героїні від цього спокою виглядають надто стримано – аж трішки бракує розбурханості, надривності, притаманній багатьом чотирнадцятирічним сучасницям. Але посередині книжки, на підході до кульмінаційних подій на дискотеці, авторка несподівано набирає розгон – сказати б, починає натискати педалі фортепіано, видовжувати звук скрипки тремтінням пальців, додає в оркестр ще й ще інструментів – і обрушує на нас цілком могутню музику другої половини повісті.
І не знаю, як у цільової аудиторії, в дівчат-підлітків, – але в дорослого читача післясмак тексту виходить приємно-бентежний: однак не стандартно-романтичний, а такий, що трішки дивує і відтак запам’ятовується. Десь так, як запам’ятав би несподіваний смак поцілунків після того, як обидва наїлися підсоленого арахісу.