7+

Свобода обирати

Марія Солтис-Смирнова

Таня ГУД. Незламне серце. – Харків: Ранок, 2022. – 128 с.
Уподобань: 3

Таня Гуд – невідома мені досі авторка. Але на її «Незламне серце» я заглядала відтоді, як видавництво вперше написало про цю книжку. Це історія дівчинки, яка мрію бути відомою співачкою ставила понад дружбу. Та одного разу все змінилося. Змінилися всі, бо в Україні почалася війна. Розгублена дівчина змушена поїхати з дому в гори до бабусі. Що принесе їй довга дорога? Може, попри страх Уляна знайде друга і поверне віру в себе? А ще порине у світ української міфології, де познайомиться з мавкою, лісовиком, потерчатами, та іншими істотами.

«Якщо йдеш до цілі, не зупиняйся на пів шляху. Ніколи не досягнеш мети з таким настроєм. Треба бути наполегливою – і доля обов’язково відповість»

Ілюстрації, що намалювала Наталія Матюшко, майстерно доповнили сюжет. Тут можна впізнати і щасливі миті родинного дому, і красу карпатських лісів, і наші українські страви та одяг. Можна відчути мелодію наших пісень і пригадати звуки кобзи чи сопілки. А ще те, що я дуже люблю, бо час від часу беру до рук і голку з ниткою – українські орнаменти та соняхи, що починають і закінчують розділи.

Я мало читаю про війну, дитячого ще менше. Як письменниця, не хочу торкатися цієї теми. Але прекрасно розумію, що війна поруч, вона у житті наших дітей, і такі книжки потрібні. Ця книжка про те, що найважливіше тепер – бути разом. Не сваритися, не розділятися, а просто діяти. У міру своїх можливостей, але не звертати зі шляху: «Якщо йдеш до цілі, не зупиняйся на пів шляху. Ніколи не досягнеш мети з таким настроєм. Треба бути наполегливою – і доля обов’язково відповість». Саме ця надія, що все буде добре, навіть мене переконує, що ми вистоїмо, адже «ми ж і серце цієї галявини, цієї країни. Її незламний народ». На жаль, українські діти нині змушені переїздити, втрачати друзів, вчитися онлайн, забувати власні мрії – і про це теж є у «Незламному серці». Це історія молодших підлітків, які повертають свою українську ідентичність. Адже Україна – це не лише борщ із пампушками, це вишиванка, крайка, віночок, українські народні пісні і дерев’яні хати, які тепер можна побачити хіба що в музеях архітектури та побуту.

Книгу написано з використанням карпатської говірки. І мені як уродженці Івано-Франківщини це дуже приємно. Хоча я не впевнена, чи правильно передала авторка діалект, бо зі свого дитинства пригадую трошки інше, ніж говорить баба Параска. Але чи знають його теперішні діти? Ті діти, які мають смартфони і ноутбуки і бажають «впевнено прямувати в майбутнє, а не повертатися в незрозуміле минуле».

Ось кілька тез із книжки, які звертаються до внутрішнього джерела сили юних читачів:

  • Якщо сильно чогось хотіти, це неодмінно стане реальністю.
  • Усі ми маємо стіною стояти одне за одного.
  • Мама завжди вчила, що потрібно уникати поганих людей, а не того, чого не можеш побачити.
  • Страх – не прояв боягузтва.
  • Свобода – це коли сам обираєш, ким бути.
  • Дружба в такі складні часи стане важливішою за омріяну популярність.
  • Ніхто не мав втрачати своїх домівок та свого спокою.
  • У людей з’явилася надія. Саме зараз ми маємо підкріплювати її не горюванням за тим, що втратили, а радістю за те, що отримали.
  • Треба жити, доки маємо змогу.

Я знаю, що в казці можливе все. Часто й сама таке використовую. Але «читаю як письменниця» вносить свої корективи. Не може в один час цвісти вишня і соняшники. Це ж квітень і серпень. Хоча тепер через природні аномалії буває всяке. Та книжка варта того, щоб читати. Вона для дітей, які вірять у добро, бачать надію і люблять та вміють дружити. Вона про і для українських дітей. Тому читайте! Раджу всім, і великим і малим. І, хоч на книжці стоїть вік читачів від семи років, думаю, п’ятирічки слухатимуть залюбки.

Print Form
Подiлитись:

Додати коментар