Захисники і захисниці дитліту
Наближається свято Покрови, яке в Україні є також Днем захисників і захисниць. Від 2014 року багато людей, які до того не планували ставати до лав збройних сил, добровільно вийшли боронити Україну. А з початком повномасштабного вторгнення росії, мабуть, не залишилося жодної родини, у якій немає захисників чи захисниць. Не є осторонь і представники світу дитячої та підліткової літератури. З великою повагою до внеску цих людей БараБука звернулася до них із запитанням: «Що би ви передусім хотіли сказати в дитячій літературі, зважаючи на свій досвід війни?»
Віталій Запека, сержант
Якось так трапилося, що в дитячій літературі я опинився під час війни. І мені дуже хочеться, щоб у кожній моїй книжці, кожній книжці, яку читають наші діти, було щастя, світло, радість. Щоб ці книжки вчили веселому і чомусь доброму.
Сергій Лоскот, молодший сержант, кавалер ордену «За мужність» ІІІ ступеню
Війна – це морок. Це ніби ти зараз є, а тут БЕМЦ – і тебе вже нема. БЕМЦ! – і нема твого двору, будинку, теплого світу, що оточував тебе. Немає кицьки йулюбленого песика. Немає друзів, школи і дитсадочка. Немає сподівань на завтра, як і немає самого завтра. Війна забирає усе. Від неї не сховатися під ковдрою, на жаль… Але, врешті-решт, у нас є казкове Світло – світло наших душ, наших дій та мрій. Розвіємо і той морок, трясця.
Петро Яценко, капітан ЗСУ
Сказав би про потребу берегти затишок своїх домівок. Бо український затишок – це унікальне явище, яке включає в себе як стиль, естетику та звички, так і культуру життя, спілкування, приймання гостей тощо. І цей затишок настільки важливий, що людина не готова покинути його навіть під загрозою смерті. І саме він тягне всіх українців до своїх осель, на свою землю, окультурює символи війни, як квітник у відірваній башті ворожого танку чи квіти, намальовані навколо отворів від російських куль на паркані. Його слід захищати, нікому не віддавати, бо це затишок мови, архітектури, музики, природи, людей, звичок. Саме цю нашу цінність ворог намагається знищити.
Олена Максименко, воєнна репортерка
Війна показує, що ми всі іноді здатні на неможливе. Іноді у нас просто немає варіантів, крім як здійснити це неможливе. Хай то буде надскладна бойова операція зі штурму ворожих окопів або ж подолання найбільшої фобії життя заради порятунку собаки.
Війна повертає нас у систему координат первісного суспільства, спільноти, де турбота одне про одного була чи не єдиною запорукою виживання.
Війна загострює відчуття. У тому числі, відчуття миті. У тому числі, чіткого розуміння своїх. У тому числі, попри всю лють і біль, відчуття любові, заради якої зрештою ми мусимо тривати.
Володимир Нікітенко, фіксер*
* у нинішніх реаліях України значення цього слова – «людина, яка допомагає іноземним журналістам, які висвітлюють російсько-українську війну, забезпечуючи логістику, переклад, захист і безпеку»
Війна – це книжки, які остаточно програли. Книжкам немає місця на війні. І справа не в тому, що похитнулася ваша віра в існування драконів і злодіїв. Ви переконалися, що вони – справжні. Дракони кружляли над вашими містами, рясно видихаючи полум’я. А злодіїв ви бачили на блокпостах, через які батьки вивозили вас на мирну територію. Та й сюжети, які вигадують письменники – повний відстій у порівнянні з тими, у які ви самі потрапили. Домашні книжки – це останнє, що беруть в евакуацію. А інші так і лишилися вистеляти підлоги розбомблених бібліотек у незліченних Карлівках, Кутузівках і Чугуєвих. А ще найкращий друг Льошик – у Берліні, а Олька – у Варшаві. І ви йдете у чужі школи, де зустрічаєте таких самих однолітків, які спантеличені від випадкового, але необхідного вибору нових друзів. А Олька вже так шпарить англійською, що й не відрізнити. А Льошик ходить на якесь регбі, хоч би що це означало… І ви з ними все більше – різні. Зі спільного у вас залишилися тільки герої. І вже півтора роки вони геть не книжкові.
Сергій Гридін, капітан, офіцер групи цивільно-військового співробітництва, раніше – командир інженерно-саперного взводу
Років сім тому, коли вперше демобілізувався з армії, я казав, що не готовий писати для дітей про війну. Навіть більше, досить довгий час після повернення додому я не писав нічого на військову тему і для дорослих. Правда, після того таки з’явилися на світ дві книжки – «Сапери» і «Чужий» – у яких описувалися події так званої «антитерористичної операції». Зараз ситуація з творчими планами, принаймні поки що, не змінилася. Навряд чи я готовий описати дітям те, що відбувається на війні, не розумію як це правильно зробити, тому й не намагаюся за це братися.
На сьогодні маю ще не зовсім конкретні ідеї щодо висвітлення однієї дуже важливої теми, яку вже зараз варто активно підіймати, а тим більше обговорювати з дітьми. На жаль, кількість осіб, які втратили кінцівки, обгоріли у вогні або отримали поранення, що спотворюють тіло й обличчя, зростає з кожним днем, і багато хто з нас не готовий до інтеграції таких людей у суспільство. Іноді нам просто незручно, бо ми не знаємо, як себе поводити при зустрічі та спілкуванні з ними, іноді їхній вигляд викликає страх або огиду. Ось тут якраз і варто починати з дитячої літератури, зі спілкування батьків із дітьми, пояснень у школах та зустрічей із бійцями, які мають інвалідність.
Ми маємо зрозуміти, що це частина нашого сучасного життя, і людина у кріслі колісному або на протезах нічим не відрізняється від інших. А ще варто засвоїти правила спілкування з такими людьми, аби не проявити свою нетактовність та уникнути недоречних запитань. Ось про цейі хотілося б написати самому, а ще було б непогано, якби це зробили й інші автори. Це мають бути різнопланові тексти, розраховані як на батьків, так і на різні вікові категорії дітей.
Ми невпинно наближаємося до перемоги, і шлях цей довгий та нелегкий. На цьому шляху ми багато втрачаємо наших співгромадян і маємо як мінімум набути поваги й толерантності до тих, хто повернувся додому, спотворений рашистськими кулями та снарядами. А в цьому нам якраз і допоможе якісна дитяча книга.
Валерій Пузік, молодший сержант
Дитячих книжок про російсько-українську війну, які би на пряму торкалися подій останніх десяти років, я ще не публікував. Це доволі відповідальна справа, і я до цього поки не готовий.
У циклі «Делфі та чарівники» та «Чорних футболках» так чи інакше вона проявляється. Це щось невідворотне, як-от напад драконів на Одесу, це щось, що руйнує звичний плин реальності головних героїв, але цей злам обумовлений жанром. В обох випадках це – фентезі.
Перші дві книги «Делфі» писалися до повномасштабного вторгнення, і вони більше про відчуття наближення війни, третя й четверта, власне, війна. Робота над продовженням триває досить повільно.
Головний меседж циклу базується на знанні історії Одеси, а саме – відході від імперського міфу, який присутній у місті. Цикл так і задумувався: ненав’язливо розповісти дітям про історію регіону, так, як це було насправді. Це щось на зразок відповіді на питання: хто ми і звідки?
Щодо «Чорних футболок», то цю дитячу повість я писав два роки, від 2022 до 2023-го. І на текст вплинула війна, проте лише тригерами.
Найважче, особисто мені, писати, не вдаючись до моралізаторства.
«Мій тато – кіборг», повість, над якою працюю вже років п’ять, про незламність. У ній хлопчик розповідає про свого батька, який повернувся з війни без ніг і став чемпіоном на паралімпійських іграх. Батько вдягає на ноги протези й іде з сином грати у футбол, а одного разу веде сина в похід, на Говерлу. «Вершини долають сміливі!» – це головне, що хочеться сказати. Це спільне усіх книжок для дітей, над якими працюю як мінімум станом на зараз.
